СЕКТАНТСЬКА ПСИХОЛОГІЯ У ЦЕРКВІ

Гострими та актуальними проблемами сучасного Православ’я є дисциплінарно-психологічні розколи, які умовно можна охарактеризувати як внутрішні церковні проблеми: тенденції до маргіналізації, соціальні негаразди, лжедухівництво (младостарецтво), які знаходять поживний ґрунт у фальшивих есхатологічних страхах та прагненні до сектантського ізоляціонізму.

Не менш важливою характеристикою цих розколів є критика ієрархії Церкви. В мережі Інтернету, на сторінках багатьох псевдоправославних газет та брошур архієрейство та священство Православної Церкви загалом за активну церковну, суспільну та відкриту екуменічну позицію, яке виражається у  свідоцтві про Православ’я усьому світові, звинувачується у відступі від чистоти православного віровчення та Христової Істини. Як правило, є священики, які не закінчивши навіть  заочної семінарії, не читаючи Святого Письма, книг Святих Отців і катехізису, з ревністю не за розумом,  з революційною енергією взялися чіпляти іншим священикам, богословам та церковним ієрархам ярлики єретиків, зрадників, релігійних модерністів, відступників від чистоти Православ’я. Вподобавши похмуре гасло «Православ’я або смерть!» і швидко переконавшись, що  на опозиційній діяльності та необґрунтованих звинуваченнях можна успішно заробити собі популярність, де які священики та миряни взялися звинувачувати в злочинній змові з «ворожими силами Заходу» кожного другого священика Православної Церкви.

На жаль, розкольницьке, сектантське за духом паплюження ієрархії не тільки Української Православної Церкви, але й священиків усього Вселенського Православ’я не лише не вщухає, а навпаки набирає обертів, здобуваючи все більш глобального та масштабного характеру. Підтверджень цьому фактові є багато, досить згадати нещодавні публікації в Інтернеті  та погортати «жовту» колоцерковну пресу. Кровоточивою раною на тілі Христовому та рупором хули на Церкву стають усілякі «послання», «аналітика» та «звернення» ревних не за розумом «благочестивих» ревнителів за Православ’я».

В дисциплінарно-психологічних розколах критика та боротьба за «чистоту» Церкви має на меті дискредитацію церковного керівництва, містить заклик до розколу і в цьому сенсі являє собою загрозу для єдності Православ’я. Трагічність та небезпека цього процесу полягає в тому, що  деякі священики, що не заглиблюються в складні питання екуменізму, церковного діалогу, виступають з різними заявами про «останні часи» та проповідями про чергову «світову змову» таємних організацій. Церковно-просвітницький вакуум, що виник на пострадянському просторі, почав швидко заповнюватися переорієнтованими на християнство учорашніми комсомольцями, розчарованими комуністами та іншими ідеологами. З собою у Церкву вони внесли совкове тоталітарне мислення: вузькість світорозуміння, невігластво, богословську бездарність, яку швидко обгорнули обгорткою «думок святих отців, старців та визнаних подвижників благочестя». Якщо раніше вони    «проповідували» про американських імперіалістів, які точать ножі проти радянського пролетарського «раю», то сьогодні їхня увага прикута до «невидимого хазарського» заколоту проти Святої Русі. У книжкових лавках багатьох храмів продається література, яка розповідає про «змову» проти України, Росії та Православної Церкви, про діяльність політичних, суспільних та культурних діячів, нібито спійманих на стосунках з масонськими ложами та іншими структурами розвідки західних держав, і таке інше.

 На превеликий жаль, але конспірологічні книги дуже привабливі і вони користуються більшим попитом, ніж навіть богословська література. Книги з теорії змови впливають на певну частину населення, в тому числі й на церковний народ, знедолений черговою фінансово-економічною кризою та політичними суперечностями. Саме сучасне посткомуністичне суспільство  здебільшого у Росії, являє собою плідний ґрунт для подібних ідей. У розкольників одразу ж з’являється багато прибічників. Критикуючи церковну ієрархію, розкольники намагаються привернути до себе увагу й таким чином створити собі авторитет. Багато хто зі священиків та парафіян просто помиляються, але є свідомі розкольники, які свідомо руйнують цілісність Христової Церкви. Є також і ті люди, що, зазвичай сприймають Церкву як продовження державних інститутів влади або як культурний, чи ідеологічний «додаток» до товарів сучасного життя. На тлі того, що  народ пострадянських країн бідує, голодує, невдоволений своїми правителями та державною політикою у сфері соціального забезпечення, справедливості та захисту прав людини, імідж «опозиціонерів» — розкольників — дуже привабливий. Щось опозиційне та до того ж таке, що оголошує себе охоронцем чистоти віровчення притягує увагу сучасної людини. Це приваблює тих людей, які не можуть вжитися в православне віровчення як у животворну традицію духу, бо їм ближче нова ідеологія справедливості — «православно-комуністичний патріотизм», «національна визвольна боротьба» або «воцерковлений сталінізм».

Для виправдання своєї ідеологічної роботи та «проповіді» розкольники на рівні спекуляції використовують посилання на творіння Святих Отців, профануючи їхнє велике служіння та духовне подвижництво. Таким чином, вони спотворюють саме поняття пастирства, при цьому забуваючи про найголовніше у справі спасіння — про свободу людини. Православ’я навчає синергізму, тобто творчому співробітництву людини (створеної за образом і подобою Божими) та Бога. Духовне пастирське керівництво та християнська просвіта, підпавши під розкольницький вплив, може скінчитися авторитаризмом, психологічними проблемами, такими як апатія, відчуження, депресія, цинізм, неспроможність глибоко любити кого-небудь, небажання бачити щось цінне та гідне в житті, — а в кінцевому підсумку, сектантством усередині самої Церкви.

Деякі віруючі, віддаляючись від справжнього соборного життя всієї Православної Церкви, занурюючись у розкольницьку психологію критиканства, часто у своєму духовному житті допускають неприпустиму політизацією церковно-парафіяльного життя, коли, наприклад, комуністи, радикал-націоналісти, ліберал-демократи або навіть монархісти оголошуються єдино відповідними православному світорозумінню. Кожна така спроба стати «винятковою» партією православних християн породжує небезпеку виникнення в церковному житті внутрішніх суперечностей, а за деяких умов — і  розколу за політичною ознакою.

Примітивна боротьба українських та російських радикал-націоналістів, «ура-патріотів» не витримує жодної критики, вона є спробою зіграти на патріотичних почуттях, темних сторінках російської, української та радянської історії, на обивательській цікавості та пристрастях простої пересічної  людини. Не тільки реставратори язичницького світогляду, радикально налаштовані націоналісти, російські сталіністи, але й деякі представники православного священства займаються міфологізацією історії, спекуляціями на духовні та релігійні теми. Це тільки демонструє безпринципність тих, хто узурпував право діяти від імені Христової Церкви — стовпа та утвердження Істини.

Чи варто дивуватися, що  серед союзників церковних «консерваторів» є і комунопатріоти, і язичники-нацисти? Це не повинно вводити в оману сучасних християн. Навмисна «опозиційність» усіх розкольницьких кіл походить від нестерпної жаги припасти до рулів управління свідомістю людей. Часто-густо за церковною огорожею ховаються пройдисвіти та аферисти, для яких гроші і влада — найвища мета життя.

Професор Київської Духовної Академії, протоієрей Віталій Косовський підкреслює: «Головною особливістю виникнення церковних розколів у посттоталітарних суспільствах, з якої виводяться всі інші колоцерковні рухи, є їх виникнення в епоху краху соціалізму в середовищі політичних перетворень та у стадії формування нової глобальної структури розвитку суспільства. Чим далі відходить у минуле комуністична епоха з її безумовним атрибутом — обов’язковою антирелігійною ідеологією та практикою, — тим яснішою стає очевидна, але від цього не менш значна істина: зміна політичних парадигм та змінення суспільних пріоритетів неминуче викликають до життя історичне міфотворення, а в церковно-парафіяльному житті — виникнення колоцерковних лжеправославних груп. Віруючі «новоявлені ревнителі істини», як правило, тим і відрізняються від православних християн, що мають нетрадиційний (нетиповий) погляд на соціальні норми свого суспільства, а часом навіть  переконані, що знають (як їм здається), яким чином можливо встановити свій ціннісний стандарт та тим самим «врятувати» Церкву або «оборонити від наруги» Православ’я. Минуле в такому випадку слугує зброєю, історія прирікається на роль заручниці міфу, в свою чергу, покликаного чинити вплив на масову свідомість».

Політична примітивна «боротьба» за Православ’я проти незворотних явищ глобалізації, «антинародної політики» лідерів «великої вісімки» — це соціально-політичний проект маргіналізму, мракобісся та безперервної «революційної» конфронтації зі священоначаллям Церкви, який збирає під свої знамена «ревнителів» та охоронців «істинного благочестя та чистоти». Сама собою така діяльність дивувати не може, оскільки завжди в період соціально-економічних та політичних реформ, глобальних криз та соціальних суперечностей виникають як гриби після дощу нові сектантські групи та рухи, метою яких є «спасіння» світу. Фанатизм, старанність та побожність не за розумом або «духовність останніх часів» — це фальшива та хибна практика духовного життя християн, опозиційно налаштованих до канонічної церковної ієрархії. Найчастіше це миряни, учорашні комуністи та комсомольці, які змагалися з ворогами соціалізму за «світле майбутнє без попів», а сьогодні  — істинні «подвижники», будівники «нового царства», але вже під іншими знаменами та плакатами. Тому на сайтах у мережі Інтернету, в книгах та журналах розкольницьких угрупувань легко простежується згубна для еклезіології Православної Церкви критика священства. «Ревнителі благочестя», що, як правило, не заглиблюються в доктринальні питання віровчення Православної Церкви, звинувачують церковну ієрархію у «страшних» гріхах «цареборства», «глобалізації», «екуменізму», «неосергіанства» та прийняття ІНН.

Найбільшою проблемою сучасної людини є глобальна криза відступу від розуму, духовної тверезості, чесноти розсудливості, повернення до давнього язичницького мороку та сутінків магічного марновірства. Сьогодні Боголюдському Тілу Христову доводиться переносити «інфекційні» розкольницькі, сектантські «захворювання», привнесені в життя Церкви тими, хто знайшов своє «духовне здоров’я» в розкольницькій психології та у патологіях розкольницької самосвідомості. І це не випадково, бо багато хто зі священнослужителів одержував заочну «домашню освіту». Книги, які вони читали, найчастіше видавалися  напівлегальними піратськими видавництвами з благословення різних «святих гір», «афонських старців» або архієрея, що тяжіє до розколу. Розкольники, лжестарці, лжедухівники менш за все говорять про апостольський оптимізм, радість у Святому Дусі, Євангельський благовіст. Вони більш за все проповідують про «ворожі перепони, сіті» та гріхи «глобалізації». «Це — кредитні картки, жетони, штрих-коди з числом 666, пластикові документи, електронні паспорти, ІНН, страхові поліси, єдині медичні картки з голограмами, телевізори, комп’ютери, мікрочипи під шкіру під виглядом щеплень». Перечитуючи «гріхи» від розкольників, мимоволі згадуєш іронічні, але точні зауваження видатного церковного діяча сучасності, протоієрея Всеволода Чапліна, який записав «семінарський фольклор«: «Грішив глобалізацією: відвідував «Макдоналдс», користувався банкоматом, дивився MTV, пив неруську горілку».

Характерні особливості розкольницької психології — це боротьба за владу, гординя, марнославство, вихваляння, раціональний прагматизм, нав’язливе прагнення привнести свої особисті хибні думки в Церкву, виправдати та догматизувати їх. «Геть екуменізм», «даєш монархію», викриття «єресі глобалізації» та «спасіння» лише для «малого стада» — ці спекулятивні гасла та заклики розкольників, написи на знаменах антицерковної боротьби та сектантської діяльності не є випадковими. При виявленні «ворога» розкольники активно вдаються до міфологізації історії та всяким страхітливим у своїй безглуздості звинуваченням у причетності православної ієрархії до самих жахливих гріхів людства.

Міфологія, вигадка, спокусливий стан обману, хворобливі, екзальтовані фантазії, одержимість та історична фальсифікація — це платформа багатьох дисциплінарно-психологічних розколів та сектантських утворень. По суті, сектантство всіх напрямків і так зване «ревнительство за істину» розкольників різних напрямів є хибним скеруванням духовного життя, що веде до соціальної ізоляції. Всіх розкольників об’єднує спільне прагнення — повернути Православну Церкву до соціальної резервації, перетворивши Її в свого роду «культурно-етнографічний заповідник», «індійську резервацію», віддалену від реального життя країни, народу та людини і тому позбавлену будь-якого реального зв’язку з сьогоденням та майбутнім.

Православна Церква закликає людину не до ізоляції, «підпільної діяльності», церковно-парафіяльної резервації, а до нового динамічного стану життя та активного способу існування у вселенських масштабах світу та людської історії, проголошуючи таїнство загальної єдності в Бозі як єдиний вихід з глухого кута сучасної цивілізації.

Таким чином, підбиваючи підсумок вище сказаному, треба відзначити наступне.

По-перше, найкращим захистом від сектантства та розколів є міцна віра, богословський інтелект,  освічений християнською історією та відданістю церковній Традиції. Що більше людина є поінформованою в галузі християнської історії та богослов’я та має богословську інтуїцію, то складніше нав’язати їй непотрібну, шкідливу інформацію. Вона  буде захищатися, відкидати те, що  не відповідає духовним підвалинам Православ’я. Саме цим пояснюється те, що  подібні лжепастирі, які беруть участь у церковному розколі, уникають критики та взагалі всякої розумної діяльності. Вони панічно бояться богословського діалогу, тому що  в їхній власній ірраціональності полягає вся їхня таємниця розкольницької психології вихваляння, гордості, марнославства та «винятковості».

По-друге, суспільна діяльність усякого роду лжеправославних груп, що постійно залякують православну паству всілякими «появами антихриста», «печатями», «знаменнями», «пророцтвами» при неминучому стягуванні надуманих проблем у політичну площину під монархічними або шовіністичними гаслами та знаменами, — має сприйматися православними віруючими християнами не як «ревна боротьба за чистоту православ’я», а як антихристиянська діяльність. Необхідно чітко усвідомити, що  саме така активна робота сучасних «ревнителів чистоти» слугує лише поглибленню розколів у Церкві.

По-третє, православні християни, які бажають жити у сучасному світі згідно православної традиції, мають дивитися не на гріхи священнослужителів, а ревно слухати Слово Боже, виконувати те, що заповідував нам Христос Спаситель. Відкидаючи розкольницьку критику ієрархії Церкви, православні християни, дослухаючись до справжнього  православного вчення Церкви Христової, мають постійно укріплювати  власну віру, надію, любов, вимолюючи в Бога премудрості, Соломонових чеснот, апостольського оптимізму та пророчої відваги.

Протоієрей Діонісій Мартишин (Україна),

священик Павло Бочков (Росія)