Епілог до сміху

Нотатки до біографічних роздумів павла Глазового

- Так от, — продовжив розмову поет, — в другій половині сімдесятих пристрасті навколо моєї персони трохи уляглись і я запрігся у творчий процес ще з більшим натхнення. То мене підганяли виписати по максимуму номенклатурні вихиляси, а тепер цілковито полонило творче піднесення. Можу сказати, що за півтора десятиліття — з 1973 по 1988 роки, було написано практично все, що потім лягло в основу «Сміхології» 1989-го та «Байкографії» 1997-го.

Концерти, виступи у складі агітбригад, врешті-решт участь в організації та проведенні сатиричних вечорів, конкурсів та фестивалів — це речі, які я вважав і вважаю другорядними у призначенні поета, хоча й брав щонайактивнішу участь у цьому. Головне ж для поета — він повинен творити, а не бігати по концертних залах і торгувати своєю пикою. Для читання гуморесок існує цілий цех професійних артистів естради і поява автора творів на сцені повинна бути пов’язана з певною необхідністю.

Поет, посміхнувшись, почав читати свою мініатюру  "Секрет популярності":

 

Малі, дорослі й сиві люди
Прекрасно знають горобця,
Бо набридає скрізь і всюди
Непосидюща пташка ця.

 

А є ж чудесні, дивні птиці!
Їх знають тільки одиниці,
Лише учені-фахівці.
Тому і скажемо в кінці:

***

Родивсь ти мудрим чи бездарним,
Затям теорію таку:
Як хочеш стати популярним -
Крутись на кожнім смітнику!

 

- Так ото, — продовжував поет, — не дуже хочеться бути горобцем на смітнику, хоча інколи й доводилось.

- У вас цей бідний горобець, не тільки на смітнику, але й у кізяках порпається, — підтримую розмову.

- Бог з тобою! — вигукнув Павло Прокопович. — Я нічого не маю до цієї пташки. В мене горобець — це персонаж соціуму, об’єкт порівняння.

Скажу відверто, що мене ті масові заходи мало втішали, але тут треба, як кажуть, дещо уточнити. Попробуй у ті часи відмовити в турне у складі агітбригади — одразу потрапиш у список неблагонадійних. І тоді доведеться добре потрудитися, щоб знову вскочити до її складу…

Повинен сказати, що хоча ці поїздки інколи тривали не тиждень і не два, але й мали, як-то кажуть, «зворотний бік медалі» — ти особисто бачив зацікавлені очі глядачів, їхні щирі усмішки, їхній інтерес до твоєї творчості. А це, що не кажи, а додавало творчої наснаги: ти бачив і усвідомлював, для кого пишеш, ясно розуміючи, що твій труд не пропадає і за нього ти отримуєш щиру дяку читача чи глядача.

Друга половина вісімдесятих — епоха так званої перебудови та гласності Михайла Горбачова, взагалі була перенасичена публічними подіями за моєї участі. Конкурси, фестивалі, гумористичні програми на радіо та телебаченні особливо підігрівали інтерес до мого гумору.

Кінець вісімдесятих та початок дев’яностих — період згасання перебудовних настроїв із порожніми полицями магазинів та в одночас — колосального піднесення національної самосвідомості народу. Люди щиро вірили, що можна щось змінити на краще. Так думало й багато працівників засобів масової інформації і «запрягли мій гумор по повній програмі».

Після параду декларацій республік Союзу про свій суверенітет місцева номенклатура зметикувала і втямила, що можна мати значно більший «ґешефт», якщо не ділитися з Москвою, а організувати так звану самостійність України, скомпонувавши партитуру і зігравши на нотах національної свідомості українців.

І, як завжди, обманули народ. Подальші роки нашої начебто «незалежності» повністю підтвердили цю тезу.

- Та з усього видно, — стараюсь підтримати думку поета, — що починаючи з 17-го, влада в Україні не мінялась, за певними і тимчасовими винятками Директорій та УНР. Поміняли тільки вивіску — «Союз нєрушімий» на «Самостійна Україна».

- Подивіться, — кажу, — скільки історичних аналогій: купони Кравчука і керенки Тимчасового уряду, який підготував базу для більшовицького перевороту. Одна лише умовна відмінність — Тимчасовий уряд випустив із тюрем бандюганів, так званих птєнцов Керенського публічно, а хохлацькі «незалежники» це зробили тихенько і поза очі народу. Все робиться, немов би під копірку і все — з метою створення умов розрухи, хаосу та бандитського розгулу.

- Погляньмо далі, — продовжую тирадити перед поетом. — Минуло зовсім замало часу і хохлацького Керенського у 1994-му «переобирають», і Кравчук злітає з трону з таким свистом, ніби реально відбувся державний переворот, а до влади приходять істинні мажори сіоністського сценарію.

Все — один до одного, за аналогією з 1917-м! Нічого не змінилось, нічого, як ви кажете, «в партитурі навіть не змінювали».

- Але мушу тут дещо додати до сказаного тобою, — зупинив моє ораторство Павло Прокопович, — що Кравчук, на відміну від Кучми, десь там хоч в таїні душі, але все ж таки, як мені це здається, вірив в ідеали самостійності.

Наведу два приклади з самого себе.

1992 року протягом трьох днів проводились масштабні святкування мого 70-річчя, та ще й в Палаці «Україна». А у березні 1993 року той же таки Кравчук підписує президентський указ про присвоєння мені почесного звання «Заслужений діяч мистецтв України».

Ось так виглядало оголошення Криворізької міської газети «Червоний гірняк» про відзначення 70-літнього ювілею поета в Києві. «Казанщина святкує, а Кривий Ріг страйкує…» — під таким своєрідним епіграфом і анонсом до вміщеного в газеті репортажу вийшло це повідомлення

Ось тобі й Кравчук… У головах Кучми та його оточення такі думки, тим паче наміри — й ночувати не можуть за визначенням, бо де знайти їм там місце в куцих кебетках горлорізів?

І відзначання вже мого 80-ліття підтверджують ці слова.

Цього разу вже не обійшлося без бруду. В одній жовтій газетьонці сам читав: «На сценє сідел вєтхій і больной старік…»

І доведеться зазначити, що це найм’якший вираз із всього використаного в цій публікації епітетичного ряду. Мені мстили за «Бородате чудо».

- Гірко таке читати, — хвильку помовчавши, продовжував поет, — але що поробиш? Вони тепер пір’ям обросли і вже знов почали повчати українців «как надобно думать». Хто для них Павло Глазовий? А ніхто! Бо вони тепер пупи землі, альфа і омега суспільства, вершки «свєтского общєства».

Вони навіть Шолом-Алейхема (Соломон Наумович Рабинович. Народився 1859 року у с. Вороньків Бориспільського району на Київщині. Писав свої твори на ідиші, івриті та російською мовою. — Прим. авт.) не дуже то й долюблюють. Якщо й друкують його твори, то дуже й дуже прискіпливо добирають репертуар. Цей геніальний єврей і поза будь-яким сумнівом — видатний українець своїми окремими творами свого часу «підсипав їм солі на хвіст». Ось тому й добирають до публікацій його твори, бо не все чесно і відверто можна сказати народу про творчість митця. Тож коли вони свою рідну кров і плоть, гордість свого народу не дуже щадять, то про інородців й мови йти не може.

- На службі в синагозі, — встряю в монолог поета, —  наслухаєшся про українців такого, від чого не тільки волосся — лисина дибки стане…

- Кому що, — розсміявся Павло Прокопович, — а курці просо! Це ти про свою «пишну зачіску» дбаєш?

- Еге ж, — підтакую, — «о нєй, любімой рєчім…»

Знову сміх і знову коротка пауза.

- Вмієш ти, — звернувся до мене поет, — серйозні речі на пусті побрехеньки, а то й нісенітниці перевертати. Це талант. І без такого таланту важко в світі жити — талановиті й розумні люди без почуття гумору втрачають інколи свій найцінніший дар — розум.

- Це похвала чи претензія? — перепитую свого співбесідника.

- Не дійдеш і рачки не долізеш до «олімпу похвали» Глазового, — з м’якою посмішкою промовив Павло Прокопович. — Нашого брата тільки похвали, так одразу ж на голову ліземо!

- Ось зараз і поліземо, — глузливо промовив я, показуючи вказівним пальцем на зачіску поета. — Годі вислуховувати байки про мою пишну зачіску! Де ножиці?

Застати Павла Глазового в стані словесної заминки було вкрай важко, коли не сказати, що практично неможливо. Зазвичай у нього було кілька варіантів відповідей, стиль і тон яких залежав від особистого рангу і статусу співбесідника в очах самого поета. Тут невільно приходять на думку слова із крилатої фрази американського фізика-ядерника Рберта Оппенгеймера: «Геній знає відповідь, ще не почувши запитання». Це повною мірою стосується й особистості Павла Прокоповича.

Цього разу відповідь поета була лаконічною:

- Зараз принесу.

- Теж мені цилюрник із-за канави, — почулось за якусь мить вже з коридору. Це означало, що добрий настрій повернувся до поета, а сумний лейтмотив нашої розмови відійшов на другий план.

Геннадій Кужільний

(Далі буде.)