Куди ведуть ті рейки?

«Ото нема чого на люстерко шкіритися,
якщо мармиза крива!»

Микола Гоголь. Ревізор.

Невід’ємною рисою радянської планової економіки був так званий аврал. Себто виконання доведених «згори» виробничих показників за будь-яку ціну. Були малі аврали — наприкінці місяця, кварталу або півріччя. Були великі — наприкінці року. А існували ще й надзвичайні. Це коли треба було успішно виконати величні накреслення партії на п’ятирічку або — ще страшніше — зустріти чергову «червону дату» новими трудовими подарунками у вигляді дострокового виконання отого самого річного чи п’ятирічного плану. Довгий час найголовнішою «червоною датою» вважалося 7 листопада — чергова річниця більшовицького Жовтневого перевороту. Так самі більшовики називали цю подію протягом, здається, чи не 15 років своєї влади. З часом, коли майже вся пара пішла в гудок, трудовий люд горбатився по кілька діб, а то й тижнів біля своїх знарядь виробництва напередодні 19 грудня — дня народження генсека Брежнєва Л.І.

Напевно, найбільшим сюрпризом для адептів соціалістичної планової економіки був той сумний факт, що вона, врешті-решт, лягла в руїнах без єдиного відчутного поштовху ззовні. Натягла, даруйте, копита. Як то кажуть — як вмерла, то вмерла.

Але хто б міг подумати, що через 20 років аж ніяк не передчасної, а десь навіть запізнілої смерті раптом, мов той Пилип із конопель, вигулькне вже призабутий радянський Аврал в усій його паскудній неповторності. Щоправда, йдеться не про економіку. Стара планова, як відомо, накрилась, а нова ринкова ніяк не вродиться. Принцип «хапай мішки, вокзал відходить!» трансформувався у так звану «активну законотворчу діяльність» провладної більшості у Верховній Раді України. Зокрема під час прийняття, м’яко кажучи, одіозних податкового і пенсійного кодексів. Здається, навіть ті, хто за помахом руки всім відомого парламентського диригента тиснув одразу кілька кнопок «За» відчували ще не до кінця відмерлі докори сумління. Принаймні майже ніхто, крім пана-товариша Тигіпка, відверто не радів, зате чи не всі виправдовувалися, посилаючись на так звані «об’єк­тивні обставини». Ну точнісінько — як після чергового радянського авралу, коли території фабрик, заводів, радгоспів і колгоспів нагадували швидше японське узбережжя після чергового руйнівного землетрусу, обтяженого аномальним цунамі.

Ну, виправдовуватися — це у нас вміють ще з радянських часів. Пригадується, багаторічний український компартійний лідер одним розчерком пера перетворив колишню житницю Європи в… «зону непевного землеробства». І все задля того, аби виправдати повний дебілізм політики своєї партії в аграрній галузі.

Скаржаться всі і на всіх. Народ на владу, влада на ЗМІ, ЗМІ на цензуру. Таке враження, що всі в Україні сутні — від найвищих до найпересічніших — страждають на «параскевидекатеринофобію». Ну, одне слово, народилися в п’ятницю 13-го — від того і потерпають. Народ від влади, влада від ЗМІ, ЗМІ від цензури, за якою, знову ж таки, стоїть влада. Одне слово, у попа жив-був собака…

Але!!! Цю владу, на відміну від більшовицької, нам ніхто не привіз у запломбованому вагоні з Женеви через Гельсінгфорс! Самі обрали! Вкотре! І ніхто не вів «маленького українця» на виборчу дільницю під конвоєм і не примушував його під дулом пістолета кидати в урну «правильний» бюлетень. Хто який хотів, такий і кидав. Стосовно ЗМІ, то з їхньою професійною незайманістю — як у тому класичному французькому анекдоті: «Жінки, що не продаються, існують, але вони дуже дорого коштують». Те, що відбувається на наших очах: миттєва трансформація певних незламних борців з цензурою у високопрофесійних владних чиновників, викликає глибокі роздуми про сутність самої професії журналіста в Україні.

Міністр освіти і науки наважився дещо скоротити державне замовлення на підготовку певних спеціалістів у деяких українських, наголошуємо, державних вузах. І за що на нього уїлася преса? За скорочення замовлення саме на майбутніх журналістів, професійних, як ми вже зазначили, борців із владною цензурою. Хоча, як на класичний хлопський розум, виникає одне, але суттєве запитання: а чи є сенс владі виділяти чималі кошти платників податків на підготовку фахівців, котрі цю владу шмарують дьогтем на усіх інформаційних перехрестях? Може, краще нехай ця… скажімо, соціопсихологічна меншина здобуває дипломи власним коштом і працею?

Ми ні в якому разі не захищаємо новітніх стахановців-гагановців-мамаєвців-загладівців з Верховної Ради України. Аврал — він і є аврал. І на всі емвеефівські «гапчхи!» не набудьздоровкаєшся. Але чи зміниться ситуація на краще після наступних парламентських виборів? Чи нове покоління законотворців зажене нарешті свій виробничий процес на цивілізовані демократичні рейки? На жаль, є сумніви. Маленький приклад на фінал: дніпропетровські залізничники планують найближчим часом ліквідувати і здати в металобрухт рухомий склад тридцяти маршрутів місцевої електрички. Річ у тім, що всі вони, особливо вранці і ввечері, курсують переповненими. Та от біда: на кожний рейс в касах купують аж 4 квитки. На один потяг. Решта публіки мандрує, послуговуючись різноманітними пільговими посвідченнями. І далеко не всі вони є справжніми. Що, реанімуємо ще один радянський народний звичай: «Ви нам закручуєте гайки, а ми собі подовжуємо різьбу»?

З чим усіх вас і вітаємо — владу, пресу ну і звісно, електорат!

В.Н.