Пора, коли зводяться храми

День був щедрий на сонце, тому ще сліпучіше сяяв гігантський купол біля недобудованого храму і доводилося мружити очі, аби не зранити зір об його велич.

Хоча подумалося мені одразу не про вражаючі фізичні параметри споруди, а духовний вимір небуденної для Яблунівки події. Для людей віруючих і для тих, хто хотів би, але ще не наважується жити з Богом у серці. Хто поривається до християнського буття, але кому не вистачає, крім важливих внутрішніх спонук і розмислів, саме такої — ніби зовнішньої — події, як сьогоднішня. Що й казати: у кожного своя дорога до Бога. Своя, але починається вона завжди з першого кроку...

Купол палахкотів на невисокому постаменті, а від нього зблискували навусібіч золотаво-зелені промені, летіли над городами й вулицями до сільських осель, а на тих, що гуртувалися поряд, віяв теплий, аж ніби живий дух; здавалося, сама Природа вітала освячення хреста і купола храму на честь ікони Божої матері Казанської.

Сюди, до центру села, сходилися люди по-святковому вбрані, з дітьми, цілими родинами. Ждучи патріарха Київського і всієї України-Русі Філарета, перемовлялися з ними сільський голова Катерина Макій та настоятель місцевого храму отець Іван. Сам храм день крізь день звільнювався від риштувальних пут, на очах яблунівців стрункішав, зриміше вписувався в новітній антураж і ритми сільського буття.

Цегляне склепіння, зведене не так давно, незаскленими вікнами прозирало у світ. Майбутні двері були ще тільки отворами, але я разом з деякими односельцями не оминув спокуси пройти в будівлю. Воно — без підлоги, під ногами уламки битої цегли, але поглянеш у височінь, де невдовзі має постати купол — і подих захоплює. У ці хвилини я, напевно, разом з яблунівцями, уявляв храм уже споруджений, з усіма приміщеннями, необхідними для церковних ритуалів, окресленими тепер лище підмурівковими підвищеннями. Крізь цеглу на стінах проступав застиглий розчин, а зорові у дверні отвори відкривалася сільська вулиця, що жила своїми клопотами, річка з мостом, а в перспективі — поле, пагорки й долини аж до обрію, ліс із завмерлими верхів’ями дерев, і будівля ця ніби вбирала в себе ту неоглядну для людського ока далеч.

З піднебесної височіні дивилися на присутній люд старезні дуби й осокори; по-сусідськи схилившись один до одного кронами, вони ніби перемовлялися між собою, коли з довколишніх полів набігав легенький вітерець, перебирав листя на гілках, відкривав очам їх сивуватий мерехтливий полиск і відлітав  у далечінь.

Призвичаювалися потроху й ті, хто відгукнувся на запрошення місцевої громади і приїхав того дня зі столиці: журналісти Марія Кучеренко (“Слово просвіти”), Володимир Коскін (“Демократична Україна”), Ольга Городня (“Народна газета», Володимир Онищенко (“Шлях перемоги”), Микола Цивірко (“Християнський вісник”), Владислав Таранюк (“Селянська правда”), автор цих рядків, а також народний депутат України Володимир Стретович; трохи осторонь, де була розташована літня сцена, готувався до виступу етнографічний ансамбль «Волиняни”…

Як і належить, своїм серед своїх у Яблунівці почувався заслужений художник України Анатолій Марчук, — до речі, автор герба села та дорожнього знака на в’їзді до нього. Родом Анатолій із сусідньої Козичанки, де знаний митець на свої кошти збудував капличку й невдовзі має намір освятити її, а в розмові зі мною зізнався, що хоче запросити на таку прикметну для себе й своїх земляків подію патріарха Київського та всієї України-Русі Філарета.

В очікуванні святійшого знайомлюся з яблунівцями, а з-поміж них — одразу помітним фактурно Борисом Миколайовичем Козленком, учителем історії за фахом. Живе в Макарівському районі, а вчителює «за кордоном» — у Васильківському.

- Шість кілометрів звідси, за міст і ліворуч, — обернувшись, показує жестом руки. — Село Дзвонкове, про яке, — мовить із посмішкою, — писав колись драматург Корнійчук.

Я пригадую ту Корнійчукову річ, називається по-пропагандистському заклично: «Приїжджайте в Дзвонкове!». Може, тому так загадково й усміхнувся Борис Миколайович. Узагалі — чоловік цікавий, обізнаний, оповідач неабиякий. Мислить асоціативно, образно, з такими інтелігентами, яких, знаю, легіон в українській глибинці, спілкуватися одне задоволення. З народу вийшли і, позакінчувавши інститути, в народі й залишилися. Не так, як чимало тих, що зачепилися в столиці й тепер, бува, скиглять розполовиненою душею про село як малу вітчизну з її річечками, ставками під гіллястими вербами, а повернутися не можуть.

- Яблунівка — село давнє? — запитую.

- Не дуже. Виникло наприкінці 17-го — початку 18 століття, тоді поляки посунули сюди після «вічного миру»; тож можна сказати, — польське. По Ірпеню проходив кордон. Тут — Річ Посполита, а вже сусіднє село за річкою була Московія. Згодом Росія прийшла сюди, і стало село радянським. Радгоспним. А що таке село радгоспне, гадаю, ви розумієте…

“А тепер яке? — подумалося мені мимоволі. — Старі вимирають, молоді виїжджають, втрачають корені, а в інших землях не проростають. Доля — перекотиполе”…

Борис Миколайович ніби почув моє запитання, про історію й сьогочасся села, вважай, кількома фразами виповідає.

- Сюди з усього світу колись з’їжджалися. Хто втік од злиднів, хто від тюрми, хтось із чужою жінкою… — каже, гірко усміхнувшись. — Взагалі громада дуже складна. Об’єднати її важко. Але завдяки такому голові села, як Макій, — і у нас з Божою поміччю загараздиться. Видно, їй таки Господь допомагає.

- Вона — віруюча людина?

- Ще коли навчалася у Ржищеві, ходила до церкви. А була комсомолкою.

- У добу атеїзму. І що: не виключили з педучилища?

- Ходила тихенько, щоб її не бачило чиєсь пильне око. Затим навчалась у педінституті й також ходила молитися до церкви. Вона і нашу з першого дня відвідує. Маленька церква, у пристосованому приміщенні. Коли обрали головою села, Катерина Іванівна запалилася ідеєю побудувати нову. Дехто казав: «Ну ти хоч уявляєш, що значить будувати зараз; де ти гроші на це візьмеш?..”

У розмові з паном Борисом з’ясовується також, що Катерина Макій — і як тільки часу на все вистачає — не лише співає в церковному хорі, а й у хорі народному, одному на кілька сіл, якому вже років двадцять; що з художньою самодіяльністю вона об’їздила багато країв, у престижних конкурсах брала участь…

Аж ось і святійший, появі котрого передував пошепт, який прокотився хвилею у гурті. Ступає килимом, що червоною стрічкою прослався від вулиці до сяючого купола. Вітаючися, спілкується спершу зі священиками, затим — з парафіянами, благословляє на корисні громадські справи. Роздивляється довкола, наче бажаючи відшукати знайомих серед тих, що зібралися сьогодні в Яблунівці. Відповідає усмішкою на вітальний погляд Анатолія Марчука, з яким у патріарха давні й добрі взаємини. Й ось чути вже його багатьом знайомий, підхоплений мікрофоном голос: «Благословляється й освячується знамено це хресне окропленням водою свяченою в ім’я Отця і Сина, і святого Духа. Амінь».

Хор підхоплює патріархові слова молитовним: «Алілуя!..», після чого святійший підходить до мікрофона, мовить:

- Ми повинні дякувати Богові за те, що живемо в такий час, коли храми не руйнуються, а будуються; як руйнівниками їх знищувалася віра, викорінювалася духовність, так і навпаки: спорудження храмів свідчить про те, що віра оживає у людських серцях. Бо якщо храм будується — значить, люди вірять. Вірять і в Бога, і в життя вічне. А це для людини найголовніше. Адже земне життя, хоча й привабливе, але скінченне. І земне ми на землі залишимо. А вічне піде з нами у вічне життя…”

Патріарх у слові переконливий, і ніби часточку цієї переконаності хоче передати на схилі літ тим, хто, молодший віком і житейським досвідом, слухає його зараз:

- От скажіть, що важливіше: тимчасове чи вічне? — запитальний погляд з-під сивих брів.

- Вічне, — одказували парафіяни.

- А що важливіше: духовне чи матеріальне?

- Духовне.

- Що важливіше: тіло чи душа?

- Душа, — сповідально проказували яблунівці.

- Тому дяка Богові, — підхоплював Патріарх їхні слова, — що Він своєю благодаттю навертає нас до себе, дарує щастя гуртуватися, будуючи й відвідуючи храми, щоб утверджувати віру й кріпити дух у людських серцях…

Святійший дякує голові села Катерині Іванівні Макій за те, що вона виносила в душі ідею спорудити тут храм, сподвигла на цей богоугодний чин багатьох своїх земляків, і вручає їй грамоту Церкви.

Дякуючи патріархові, Катерина Макій зазначила у відповідь, що в спорудження храму чимало праці вклали будівельники, а коштів — меценати й жертводавці, наголосивши, що він не постав би нині, якби не воля громади села.

- Люди, це ваші кошти,- схвильовано зверталася до односельців. — Пожертви на найсвятіше — спорудження храму, де ви знайдете розраду для душі, Божу благодать.

Особливу ж подяку висловила Михайлові Юрійовичу Малишеву, Олександрові Михайловичу Поліщукові, Сергію Анатолійовичу Галузіну, нині депутатові Макарівської районної ради Юрію Сергійовичу Літинському.

- Звернулася до місцевих підприємців, — мовить, — і вони на своїй раді вирішили допомогти спорудити храм; хто на скільки спромігся: по 5, 6, 7 тисяч гривень зібрали докупи…

Не тільки морально, а й коштами, підтримали яблунівців патріарх Філарет і народний депутат України Володимир Стретович, — і про це теж не забула сказати землякам.

- Так, храм ще не завершений, але неодмінно настане день, коли ми покличемо патріарха Філарета на його освячення. Про це свідчить і купол, який виднітиметься на десятки кілометрів од Яблунівки, запалюватиме прагнення людей в інших селах мати свій Господній прихисток від житейських негараздів, кликатиме робити добро і жити по-християнськи, по-Божому. Так оживе Україна. І житиме віки!.. — мовила насамкінець.

Затим на правах господині надала слово Володимирові Стретовичу. Як постійний парафіянин Яблунівської церкви він нагадав, зокрема, що три роки тому святійший патріарх Філарет освятив підмурівок храму. І додав:

- Вірю, що Україна буде, що вона відбудеться як незалежна держава. Бо починається і тут, де нині здійснюється багаторічне бажання мешканців Яблунівки молитися не в пристосованому для цього приміщенні, а мати свою церкву, і куди, вважаю, не випадково приїхав патріарх. — Позирк у бік святійшого. — Дозвольте подякувати вам, владико, від імені наших парафіян. Сподіваюсь, виростуть онуки нині присутніх тут яблунівців, які розкажуть своїм дітям і онукам, що влітку 2011-го були на освяченні своєї церкви. Що був тут, на їхній рідній землі, патріарх, і зійшлося чимало односельців, що тоді серцям багатьох із них відкрилася віра. Слава вам, слава, Богу і слава Україні!

- Дякую, — відказав патріарх, здається, зворушений цими словами не менше, ніж яблунівці, настрій яких можна було читати на обличчях людей і старших, і молодих, особливо — жінок, що тримали на руках зовсім маленьких діточок, а малеча та зі зворушливою цікавістю поглядала на все, що відбувалося довкола.

Я вдивлявся в обличчя яблунівців різних поколінь і, безумовно, різних доль, відзначаючи подумки, що вони того дня були по-особливому піднесені, ніби освячені сонцем і чистим диханням дерев. Виповнені вщерть відчуттям чогось високого, можливо, і їм самим до кінця незбагненного.

Напевно, мав рацію письменник-мислитель Олесь Воля, образно називаючи людські обличчя малюнком душі. Ці обличчя, думалося мені одразу по освяченні купола, вписуються нині у непрості й далеко неоднозначні контури доби. Думалося про те, що без віри в Бога, без християнської любові до ближнього сучасній людині легше заблукати у лабіринтах життя. Віра ж, навпаки — допоможе осягати себе і час. Будувати свою долю на своїй землі.

Олександр Кавуненко,
с. Яблунівка, Київщина