Надійним є лише власний шлях

Читач розмірковує про долю держави: чи є світло в кінці тонелю?

Чому так важко й без відчутного для більшості українців поліпшення життя просувається розбудова нашої держави? Як трапилось, що в нашому сус­пільстві визріли та розповсюдились вражаючі своїми масштабами ганебні явища? І головне: що саме маємо робити для того, щоби позбутися негативу сьогоднішніх реалій? 

Святкування Дня Незалежності нашої держави, як ведеться, супроводжується багатьма пишними заходами. Чи відчуваємо ми піднесення душі нині, коли удвадцяте святкуватимемо головний день країни? Звісно, відчуваємо, хоча не так гостро, як раніше. Радість, що на початку незалежності супроводжувала надію на справедливе, заможне й успішне життя, давно розтанула. А той її помаранчевий сплеск, котрий сколихнув українців  у 2004 році і невдовзі був загашений тодішніми керівниками країни зрадою свого народу, перетворився на гіркоту, розгубленість, зневіру.

Тому обійдемося без високих слів —  їх достатньо буде сказано в ці дні тими, хто ототожнює себе з українською владною «елітою». Як завжди, лунатимуть промови про заслуги влади перед народом та обіцянки заможного життя. Йтиметься, звісно, й про найбільше наше досягнення — демократію.  Не йтиметься лише про порушення її принципів, тому залишатиметься без відповіді й запитання: чи можна взагалі вести мову про наявність демократії в тій державі, в якій відсутня повага до її законів, де за рахунок народу «розквітла» й набирає потужності олігархічна система, де панують подвійні стандарти у виконавчій сфері, а корупція досі, як нездоланна багатоголова гідра, пронизує усі сфери суспільства?

Попри те, що пройшло вже двадцять років відтоді, як ми відмовились від ідеї побудови комуністичного суспільства й налаштували себе на західну демократію, котра вважається найвищим досягненням цивілізації, зійти на цю «світову вершину» ніяк не вдається. Натомість ми дісталися зовсім іншого пункту призначення — глухого кута захолустя Європи. Американці назвали це явище «країна, яка впала». Звісно Україна існуватиме і надалі, але до неї остаточно втратять інтерес чесні інвестори, а сусіди  висуватимуть лише нові і нові  претензії.  І не для розвитку нашої економіки прийдуть сюди нові власники (зі Сходу і Заходу) українських чорноземів, заводів, підприємств. А лише для того, щоб законсервувати наш розвиток.

Відправною ж точкою для такого розгортання подій стали аморальність багатьох посадовців при розподілі (фактично привласненні) матеріальних здобутків усього народу в так званий період накопичення первинного капіталу, порушення ними законів та відсутність відповідальності за це. Ця корозія моралі якось непомітно розширилася і пролізла у всі щілини суспільства. Вона розбестила ціле покоління працелюбних, від природи порядних людей, бо мимоволі втягнула таких у лабета жахливою кругової поруки, замкнутого кола системною корупції. І не треба думати, що тут винні лише верхи, наша еліта. Ми всі виявили поступливість, безпринципність, коли треба було протестувати, ми були неперебірливими на виборах, хотіли і чекали якоїсь панацеї, месії. А треба було б просто жити життям суспільства, займати активну позицію у всьому: від захисту мови — до захисту власних побутових інтересів. А ми думали відсидітися на кухнях... Тому цілком зрозуміло, чому можновладці не прикладали особливих зусиль для боротьби з тими негативними тенденціями, які з’являлися на початку нашої незалежності і поступово перетворювались у ганебні явища. Не переймаються вони нашими загальними болячками й нині. Розроблені ж численні «заходи боротьби» з тим чи іншим суспільним злом нагадують косметичні процедури або гру у ваньку-встаньку. Навіть задумлива щодо нас Європа завважила таку цинічність.

Таке ставлення до законів, Конституції, права було і при вчорашній помаранчевій владі, і при нинішні блакитній.

Винакає запитання: чи можна позбутися важкої недуги, що потребує термінової операції, за допомоги лише одних примочок та масажів? Ба більше, імітацією лікування, це коли вас годуватимуть цукровими пігулками, замість ефективних ліків?  Відповідь риторична: звичайно, ні!

Наміри нової старої влади «вдарити» по власних недоліках кількістю, а не якістю, як доводить практика, не вирішують основних проблем. Намагання поліпшити життя й подолати негативні тенденції суспільного розвитку за допомоги численних заходів, а не в результаті прийняття кількох дійсно революційних рішень — хвороба влади, котра дісталася нам у спадок від радянської доби. Коли важливішим було правильно пропагандистські подати ідею, а не втілити її в життя.

Та нашим керманичам не до прийняття сміливих рішень та рішучих дій. Не­має на це ні часу, ні, вочевидь, бажання, бо треба когось «наздоганяти», кудись «вливатися», одночасно судомно шукаючи засоби й кошти для латання дірок бюджету власної країни. За таких сміливих кроків можна втратити і те, що «непосильним трудом нажито», тобто прихоплено ще з радянських часів. На цій радянській хімічно-металургійній клячі ми шкутильгаємо в Європу. Запитайте будь-кого з наших олігархів: чи будували ви нові підприємства за доби незалежності, чи модернізували нашу важку промисловість. Промовчать, бо упродовж років з промислово комплексу зразка 50-60 х років лише витискали нові і нові прибутки, ганяли їх по офшорах і спонсували зарубіжні економіки. Велика частка пішла і на  бундючні розваги на яхтах, в крушавелях, збудували десятки хатинок по світу для гламурного відпочинку власних отприсків. Тепер чекаємо покращення життя від чергових траншів МВФ, від вступу в зону вільної торгівлі ЄС.

Але куди б не вступали, полегшення з нашим підходом до справи не діждемося. Зовні наше життя ніхто не змінить на краще. Лише поставлять в якісь нові обмежувальні рамки. Ініціатива реформ має виходити з середини країни, від самого керівництва. Такої волі поки що не спостерігається. Але розуміння неминучості змін уже пронизує всі прошарки населення. Воно висить в повітрі, про це говорять на базарах, на кухнях. Рейтинги провідних партій давно завмерли, бо люди не просто розчарувалися, не просто не довіряють партіям, вони шукають принципово нову форму дій, принципово нових політичних менеджерів. І скоро ці люди вийдуть на політичну арену. А поки що ще сидимо в нашому болоті.

Нові біло-блакитні керманичи, мабуть, останнє покоління людей вихованих радянською добою, зі специфічним совковим менталітетом, які дісталися до вершин влади і моделюють все під власне бачення «розвитку», яке асоціюється у них з розвитком  власного бізнесу, достатком власної родини і наближених осіб: друзів, парнтнерів «в долі» тощо. Чи дбатимуть вони про Україну, як державу?

Так, дбатимуть, якщо це співпаде з їх бізнесовими інтересами. Нині ми спостерігаємо щось подібне до цієї моделі пострадянської економіки. Поступово вона зійде нанівець разом з відходом від влади старого покоління радянських партноменклатурників, які заключили взаємовигідний союз з  колишніми «крутими пацанами». Нині наша «еліта» судомно намагається впроваджувати «реформи» валом. Але відкинувши від себе інтелектуальну еліту, налякавши економічним рейдерством талановитих бізнесменів, нові керманичі відчули сильний брак думаючих людей, людей з фундаментальною освітою, широким філософським мисленням, ініціативних, інтелектуально гнучких, тих, хто володіє не лише українською і російською, а й німецькою, англійською французькою, китайською... Що роблять ці економсічні інтелектуали зараз? Працюють на компанії інших країн.

Приклад такого псевдоінтелектуального витвору: недолуга пенсійна реформа, мета якої пряме зменшення виплат населенню. Не організація виробництва із створенням робочих місць, що вирішила б більшість наших проблем і наповнила пенсійний фонд, а збільшення працездатного віку для жінок стає центральним положенням гучно оголошеної «пенсійної реформи». І вже зовсім  не по-чоловічому чинять наші державні мужі, посилаючись у своїй такій «реформі» на вимоги міжнародних фінансових організацій. Але ж добре відомо, чим переймаються ці структури, надаючи нам «допомогу». Їх не цікавлять ані свавілля в Україні олігархів, ані корупція, ані вимирання села. Вони гарантовано зможуть отримати свої прибутки (відсотки від кредитів) лише від тих надходжень в бюджет, які є основними й постійними, тобто також гарантованими. Тому й ставлять нам умови, зокрема стосовно перегляду комунальних тарифів, відсунення термінів пенсійного віку. Це справжня ганьба — бути  чиїмсь утриманцем та, виконуючи чужу волю, вирішувати проблеми держави за рахунок жінок. Тим більше, коли демографічна ситуація у великій європейській країні вимагає особливого ставлення до жінок.

 І взагалі до проблеми «вливання» в європейське життя, в тому числі на хвилі отриманих від «благодійників» кредитів, маємо придивитись уважніше. Чи варто вже на давно діючій європейській «автостраді» шукати своє місце в загальному потоці  та намагатися в нього увійти?  Не варто й навіть небезпечно! Адже рух там — надшвидкісний, не для новачків, та й відбувається він за жорсткими правилами тих, хто побудував цю «автомагістраль» і тих, хто контролює її. Контролери ці, себто транснаціональні формування, за якими стоять відомі політичні кола й фінансові групи, не зацікавлені в тому, щоби ми сформували цілісне й, головне, самодостатнє суспільство та реалізували наше цивілізаційне призначення. Саме тому вони намагатимуться  встановити контроль над нами за допомоги різноманітних «добрих» порад, «цінних» рекомендацій та «взаємовигідних» умов, закабалити кредитами й примусити жити за їхніми законами, що вже, власне, й відбувається. Політичною і моральною слабкістю та цілковитою безвідповідальністю перед майбутнім є відсутність з боку влади протидії транснаціональним формуванням, які нав’язують власні правила існування в світі. Причому неважливо  звідки вони походять з Росії, чи зі США та Європи.

Крім того, ще одна величезна проблема пов’язана з європейським вибором. Для мислячих людей давно є зрозумілим те, що цей побудований виключно на принципах всезростаючого споживацтва шлях рано чи пізно заведе людство в пастку. Тож, може, ліпше нам не наздоганяти когось, щоби зрештою дістатися глухої стіни, а почати будувати власну дорогу, котра спроможна буде не лише обійти цю стіну, а й вивести нас на якісно новий виток суспільного (а в перспективі — цивілізаційного) розвитку? В України все для цього є: і грунти, і енергетичні потуги... Немає лишень продуманої стратегії власного розвитку.

Багато знайдеться тих, хто заперечуватиме тезу про власний шлях. Цим людям, вочевидь, комфортніше, не докладаючи особливих зусиль, плисти за течією, куди б вона їх не несла. Головний аргумент таких «плавців» — це глобалізація світу. Тобто нам, мовляв, не уникнути участі в процесах, характерних для нинішньої цивілізації, тому мусимо бути такими ж, як інші, та мати за взірець суспільні цінності заможних країн, тобто цін­ності, базовані на матеріальних чинниках. Разом з тим, цими «глобалістами» не береться до уваги той факт, що якраз глобалізація і дає можливість будь-якій країні гучно заявити про свої духовні, інтелектуальні й культурні здобутки та переконати сусідів по планеті  в їх цінності й перевагах. Ці здобутки є ядром суспільства, рушієм розвитку.

 Чому про цей факт багато хто забуває? А тому що не має бажання прикласти певні зусилля для пізнання в цілісності і всій глибині оте ядро, ту матрицю, котра спроможна відкрити схему власного шляху до майбутнього.  Адже зі шкільних років відомо: роботу легше списати в сусіда по парті, ніж зробити її самостійно. Із «цієї ж опери» — твердження-мантра про те, що людство не придумало нічого кращого за демократію. Не придумало, бо не хотіло, бо не було потреби. Але ж знаємо: коли припиняється розвиток думки — починається деградація. Що ми й маємо, прикриваючи свою безвідповідальність перед майбутнім днем виразом «такі реалії життя». Особливо часто повторюють цю фразу наші можновладці, які, власне й творять сучасні реалії. Розвиток думки  цих «творців», як ведеться, не виходить за рамці питання стосовно того, де і як безтурботно дістати гроші (наприклад, взяти кредит у МВФ).

Наша лінь і байдужість, а ще бажання швидко розбагатіти — це «кисень» для вторгнення транснаціональних компаній на наші ринки. Доки ми поставлятимемо їм цей кисень, доти міжнародний лихварський квазібізнес буде процвітати, роблячи своїми заручниками не лише нас, теперішніх, а й майбутні покоління. У 1991 році ми звільнилися від імперської системи контролю за всім і наразилися на світову лихварську систему такого ж контролю. Тож нагадаймо нинішній владі про її обіцяння на початку своєї діяльності зробити Україну самодостатньою державою, а лихварському навіюванню про кредити, мовляв «всі так у світі роблять», скажімо: «Геть з української хати!».

Адже Україна, враховуючи численні фактори (географічні, історичні, ресурсні), має великі можливості стати центральною фігурою на багатьох мапах світу — політичній, економічній, науковій, культурній. Чи розуміють українські політики, що ці можливості ми зможемо зреалізувати лише за однієї умови — коли будемо діяти твердо, самодостатньо й виключно у власних національних інтересах?  Час вимагає визнати пріоритетами наших інтересів такі питання: використання української землі (продовольча криза стрімко поширюється в світі, тому про продаж землі не може бути й мови!), енергозбереження та перехід на використання відновлювальних джерел енергії (геотермальної, сонця, вітру, річок), економія води. Ці проблемні питання давно є питаннями  національної безпеки країни.

Пріоритетом нашої політики має стати й розв’язання проблем у духовній сфері, сфері культури. Українське суспільство невідкладно потребує морального оздоровлення!  «Капіталізація» свідомості українців принесла суспільству цілий «букет» негативних явищ і процесів, які раніше не спостерігалися. Ці процеси перетворили працелюбство, скромність, вміння показати себе у чесному суперництві у гіпертрофовані грошолюбство, владолюбство й марнославство. А такі наші національні традиції, як бережне ставлення до рідних землі й слова, повага до батьків, шанування жінки й материнства, відповідальність за майбутнє дітей, потьмяніли під дією суміші із брутальності, жорстокості, тваринних інстинктів. Ця суміш ллється суцільним потоком із телеекранів та радіоефіру, проникає в літературу, мову, людські стосунки... У відповідь на таке гвалтування людської свідомості  частина суспільства зхудоблюється,  частина — озлоблюється,  частина — байдужіє. Така реакція українців означає лише одне — душевну втому.  Велика й вічна Душа українського народу втомилась від тих знущань та експериментів, які  їй прийшлося перенести за багато сотень років. Теперішні ж реалії життя — це намагання вкотре перекроїти її, переінакшити й примусити служити черговому молоху — тепер уже фінансовому. Та, очевидячки, вже прийшов той час, коли після тривалих і важких поневірянь українська Душа бажає стати знову сама собою — такою, якою її створив Бог — неповторною і самодостатньою. Вона завмерла в очікуванні того імпульсу, який дасть змогу їй стрепенутись та, скинувши із себе всі ознаки втоми, розквітнути й порадувати Того, чиєю невід’ємною частиною вона є.  (Нагадаймо, що, за сучасними уявленнями світобудови, ду­ша — це інформаційно-енергетична субстанція, яка не зникає у часі, а є вічною і такою, що розвивається; розвиток відбувається в процесі наповнення цієї субстанції інформацією від результатів її  діяльності протягом усього періоду перебування на планеті у проявленому вигляді — фізичному тілі; отримана інформація допомагає генерувати енергію, що, вливаючись в загальну енергію Всесвіту, забезпечує розвиток світу в результаті взаємодії двох начал).

Те, що душа завмерла, зовсім не означає, що вона спить. Усередині  цього інформаційно-енергетичного згустку відбуваються активні процеси. Із отриманням нашим народом  незалежності включився потужний і цілеспрямований механізм очищення його свідомості. Цей механізм поки для багатьох є невидимим, та з кожним днем обриси його, проявляючись, стають все чіткішими. У нинішній час, коли планета змінює себе, повсякчасно зростає енергія пробуджених в ній  стихій. Ця енергія впливає не лише  на характеристики планети,  а й на риси людства. Планетні енергетичні сплески змінюють і нас, українців. Власне, отримання незалежності — це окрема подія в ланцюжку космічних подій, які підпорядковані Законам  Розвитку Всесвіту. Очевидно, що саме у відповідності до цих Законів і розпочався  процес  нашого просвітлення, який, прискорюючись, і має стати тим імпульсом, що збудить свідомість народу і дасть розквітнути його Душі.

Підтвердженням того, що процес очищення свідомості розпочався, є численні відкриття інформації стосовно нашої минувшини, збільшення числа груп людей (громадських та творчих організацій) із поглибленого вивчення та розповсюдження наших духовних першооснов. Виходить із небуття історична істина: саме із нашої землі почало бити джерело нинішньої цивілізації, культурні здобутки саме праукраїнців «запозичили» інші народи, записавши їх на свій рахунок, саме  на нашій історії, украденій та «відкоригованій» на смак викрадачів, побудували історії своїх імперій інші людські спільноти.

Тож з відкриттям нашої минувшини міцніє і з кожним днем стає все більш чутним Голос наших предків, який багато сотень років глушився чужими догмами та законами, облудою та брехнею. Міцності Голосу цьому надає потужна енергія тієї частини планети Земля, яку прадавні українці називали Духом рідної землі, тим Духом, що живить Душу народу. Недарма наші прадавні мудрі предки намагалися пізнати Бога через вшанування Його проявлення  на Землі — Природи, що давало їм можливість не переривати зв’язок часів та володіти глибокими світоглядними знаннями. Та із трансформацією свідомості нашого народу, яка розпочалась із нав’язування чужої віри та чужого способу життя, зв’язок цей перервався, знання загубились. Душа народу почала зазнавати всіляких поневірянь, в’янути, не наповнюючись тією енергією, яка б дозволила їй розвиватися, що й зумовило саме той історичний шлях, який пройшли українці.  Спроби змінити ментальність українського народу через трансформацію його свідомості постійно супроводжують українців на їхньому історичному шляху і є нічим іншим, як намаганням певних сил завадити частині людства, що мешкає на українській землі, виконанню нею  цивілізаційного завдання — бути духовним лідером світу.

Теперішні ж такі спроби, безсумнівно, є останніми в цій ері, яка добігає кінця. Наближаючись до межі, що розділяє епохи й цивілізації, замислимося над сенсом українського буття, проаналізуймо нашу історію та засвоймо її уроки.  Один із них, окреслений періодом останніх двадцяти років, дає право зробити такі висновки:

1. Численні проблеми, котрі переслідують наше суспільство й, поглиблюючись, перетворюються у зашморг для нього, є результатом помилки у виборі шляху нашого розвитку. Неврахування особливостей психології українського народу призвело до глибинного конфлікту між ментальністю українців і тими цінностями, на яких побудована організація життя інших сус­пільств. 

2. Принципи організації життя, запозичені в інших суспільств, для нас виявилися неефективними, почасти шкідливими.

3. Аналіз причин появи й розповсюдження негативних суспільних явищ свід­чить про те, що ми мусимо розробити й впровадити власні принципи державних, політичних, суспільних ін­ститутів. Допоможуть нам в цій роботі наші власні духовність і інтелект, що мають спиратися на накопичену за багато тисячоліть українську мудрість.

Не треба особливо напружуватися, щоби побачити реалію сьогодення: переобтяжене власними всезростаючими споживацькими інстинктами й бездуховністю людство тоне в океані ним же створених проблем. Для того, щоби врятуватися, йому в уже недалекому майбутньому буде потрібен потужний ковчег новітньої конструкції. Яка саме країна виробить нову модель співжиття на нашій планеті наразі невідомо. Відомо лише те, що ера споживацтва, яка тримає в цупких обіймах світ від Сходу до Заході скоро увійде у затяжну кризу, бо стала загрожувати існуванню людства і підірвала кліматичну стабільність планети.

Стоячи на порозі нової ери розвитку людства, треба не просто знати історію розвитку нашої рідної землі, а готувати нову концепцію розвитку всього людського суспільства і починати її впроваджувати всередині нашої країни. Ніхто нам не допоможе вийти на новий цивілізаційний шлях окрім нас самих. Ми як древній  народ мусимо це зробити, зламавши нав’язаний щодо власної країни стереотип «моя хата скраю...»!