«РОЗСТРІЛЯТИ ЙОГО МАЛО!»

З-поміж усіх мешканців легендарного київського «Будинку письменників», що на розі нинішніх вулиць Богдана Хмельницького і Коцюбинського, найвідлюдькуватішим був Андрій Головко. Ніхто не пам’ятав бодай однієї його усмішки, ні з ким із сусідів він не обмінювався хай навіть кількома фразами, окрім «Добридень» і «До побачення». Нікого не звав у гості. Та й сам у гості, кажуть, не ходив. Відчувалася за цим якась велика особиста трагедія, бо зовні все було гаразд. Ще з 1927-го року, після виходу роману «Бур’ян» Андрій Головко втрапив до офіційної когорти живих класиків радянської літератури. Його твори вивчали в школах, портретами прикрашали стіни кабінетів літератури, легіон літературознавців «захистився» на його творчості.

Сьогодні все це забуте — і добре ім’я, і, поза сумнівами, талановита проза. А були ще непогані п’єси і навіть кіносценарії. Вікіпедія пропонує лише сенсаційне відкриття 1999-го року: роман «Бур’ян» Головко створив у божевільні, де тривалий час лікувався від особливо важкої форми маніакально-депресивного психозу.

На жаль, ця хвороба згубила не одного талановитого майстра. В народі її ще називають чорною меланхолією. Потерпали від неї у ХІХ столітті Мопассан та Гоголь, та й у ХХ-му вона зібрала і зараз продовжує збирати свій страшний врожай. Але нас на разі не цікавлять розкопані хвацькими журналістами «смажені факти». Набагато цікавішою, на наш погляд, є передісторія появи на світ уже забутого роману «Бур’ян». Напевне, і сам Головко не підозрював, що він із чиєїсь злої волі перетнувся з однією з найстрашніших таємниць радянського більшовицького режиму.

Почнемо з того, що свій роман Андрій Головко написав не за порухом творчої душі, а на замовлення. Не виключено, що гонораром за успішне виконання слугувало звільнення зі стін психушки. Що, врешті решт, і відбулося.

Офіційній передісторії появи роману «Бур’ян» у шкільних та вузівських підручниках радянської доби відвели несподівано багато місця. Мовляв, молодий український літератор, колишній червоноармієць і учасник громадянської війни Андрій Головко дізнався з газет про злочинне вбивство замаскованими ворогами народу громадського дописувача або, як тоді казали, сільського кореспондента в одній із південних губерній УРСР. Факт, як на ті часи, типовий. Журнал «Журналіст» у 20-і роки подавав у кожному номері некрологи про злочинно вбитих робітничих та селянських кореспондентів, про замахи на партійних журналістів радянської преси і так далі, і так далі… Виняток був у одному: процес над убивцями українського сількора несподівано здобув всесоюзний, стовідсотково ідеологічний розголос. До забутого Богом і людьми повітового містечка з’їхалися кореспонденти всіх центральних радянських газет на чолі із самим Дем’яном Бєдним, офіційним більшовицьким борзописцем. Котрий, між іншим, мав квартиру у Кремлі, поряд із помешканнями радянських вождів.

Червоні більшовицькі пера відписали своє, Дем’ян Бєдний розродився черговою поемою, вбивць швиденько засудили і розстріляли. Та дехто нагорі залишився невдоволеним. Резонанс виявився не той.

От тоді хтось — знати б, хто — і пригадав, що в полтавській божевільні тихо догибає поза сумнівами талановитий прозаїк, щоправда, петлюрівець у минулому, але це можна зам’яти, на прізвище Андрій Головко.

Надії замовників стовідсотково виправдалися. Роман, попри його ідеологічну заангажованість, вражає якоюсь дивовижною, можна сказати, навіть містичною внутрішньою напругою. Особливо перша авторська версія твору. Проте, і наступні редакторські вівісекції не дуже спотворили роман.

А тепер — про головне, про оту, поза сумнівами, від початку задану офіційну версію передісторії твору, яку кожний школяр мав обов’язково знати. Прізвище бідолашного сількора — Малиновський. Таке ж саме прізвище було і у вбивці. Рідний брат. Щоправда, Головко змінив ці прізвища в романі, але й автори підручників свою справу зробили. Відтак до сьогоднішнього дня, коли йдеться про Малиновського, старше покоління пригадує легендарного маршала, нашого, до речі, земляка Родіона Малиновського та сількора з української глибинки, що став прообразом героя класичного твору Андрія Головка. Що, власне, і вимагалося ще тоді, у 1927-му році. Як цинічно сформулював цей прийом товариш Сталін, «прекрасне — ворог хорошого».

Але у світлі найостанніших розвідок сучасних істориків, зокрема Віктора Джанібекяна, колишнього азербайджанського журналіста, який нині живе в Росії, є всі підстави стверджувати, що і книга Головка, і навіть саме вбивство безневинного сількора були лише фіналом справжньої трагедії, котра надто дорого обійшлася людству. Йдеться про таємницю життя колишнього депутата російської Державної Думи від більшовиків, учня і найближчого соратника Володимира Леніна, таємного агента царської охранки Романа Малиновського.

Вся ця веремія з убивством сількора і наступним ве-е-еликим галасом була покликана переорієнтувати в пам’яті сучасників асоціативний ряд, який виклик?ло прізвище Малиновський.

Його карколомна кар’єра тривала лише 4 роки — з 1910-го по 1914-й. Проте, й цього було б достатньо для справжнього захоплюючого психологічного детективного серіалу про той час і про маленьку людину, котра доклала всіх зусиль аби його кардинально змінити.

(Далі буде).

В.Н.