МИРОТВОРЕЦЬ

16 років тому голландські миротворці не змогли захистити населення боснійського містечка Сребреніца від етнічних чисток. В той же час, у липні 1995-го український підрозділ здійснив успішну евакуацію мирних громадян.

У період із травня 1995 року по травень 1996-го полковнику Миколі ВЕРХОГЛЯДУ випало виконувати непрості обов’язки заступника командувача миротворчими силами ООН сектора «Сараєво» в колишній Югославії — старшого українського контингенту в Боснії і Герцеговині.

— Микола Якович, як Ви опинилися в миротворчій місії, та ще й на такій високій посаді?

— Закінчивши радянське військове училище, а потім і академію, я ніколи не припускав, що мені доведеться коли-небудь служити у військах ООН, та ще й пліч-о-пліч з офіцерами тих армій, які до цього вивчав як армії вірогідного супротивника.

До мене в Сараєво на такій же посаді служив полковник  Володимир Козуб — офіцер управління зовнішніх зв’язків Міноборони України.

Перед завершенням його відрядження до ООН з Києва відправили свої пропозиції по заміні Козуба. У представленому списку було 5 кандидатур, усі полковники.

— І якими були вимоги до кандидатів?

— Відповідний досвід служби, знання англійської мови. В ООН, з невідомих нам міркувань, зі всіх претендентів вибрали мене.

Повідомили мене про це за три дні до дати від’їзду до Югославії. Швидко зі­брався і 23 травня 1995 р. виїхав поїздом до Загребу (там знаходився штаб військ ООН в колишній Югославії).

— Які напучення Ви отримали в Києві?

— За великим рахунком, все звелося до двох фраз: «На місці розберешся» і «Головне, бережи людей!».

Якихось особливих вказівок або роз’яснень під час спілкування з офіцерами і генералами Генштабу я не почув, тому постарався розпитати про те, що відбувається в Югославії, людей, які там вже побували. Таких, правда, в моєму оточенні опинилося небагато, а тих, що мають досвід роботи на посаді заступника командуючого сектором, не було взагалі.

Хоча в числі моїх знайомих був полковник Безрученко, який свого часу керував штабом сектора «Сараєво». Він би, звичайно, міг розповісти мені багато чого, але, на жаль, на той час вже звільнився з армії, і зустрілися ми вже в Югославії, де Віктор Іванович працював цивільним фахівцем ООН. Згодом він брав активну участь в евакуації населення Жепи.

Планувалося, що, прибувши до Загребу, я відразу ж вилечу літаком в Сараєво. Але в ті дні підрозділи Армії Республіки Сербської (АРС) повністю блокували місто і повітряне сполучення з ним було перерване.

Декілька днів я шукав можливість потрапити в Сараєво, але безрезультатно, і, врешті-решт, довелося добиратися до нашого 240-го осб разом з французьким конвоєм. Запам’яталося, що, коли наша колона в’їхала до Сараєво, в місті в буквальному розумінні пахло порохом.

У мене цей запах викликав асоціації з Чечнею, де я свого часу служив у 1989-му. Там, звичайно, була абсолютно інша ситуація, інша обстановка, але передчуття біди, небезпеки, було чимось схожим.

240-м батальйоном в той період командував полковник Олександр Скляр, начальником штабу був підполковник Сергій Мовчанюк. Швидко переговорив з ними, з полковником Козубом, який теж приїхав в казарми Тіто.

Того ж вечора мене представили командувачу сектором «Сараєво» французькому генералові Ерве Гобіліарду. Із того моменту, по суті, почалася моя служба в місії.

— Що розповів Вам генерал?

— Він був небагатослівним. Вся зустріч тривала 4-5 хвилин. Новоприбулим там мало що пояснювали, але вже буквально з перших днів вимагали результатів роботи.

Мабуть, виходили з того, що раз країна направила офіцера на таку посаду — це означає, що він пройшов відповідну підготовку і готовий до виконання своїх обов’язків.

— А до поїздки в Сараєво Ви проходили навчання на якихось миротворчих курсах?

— Ні, в Україні їх тоді ще не було. Вже пізніше, в 2000 р. в Києві були відкриті курси з підготовки офіцерів для багатонаціональних штабів.

А тоді, в перші місяці служби в Сараєво, стало в нагоді те, що перед від’їздом у відрядження зі мною поділився досвідом мій товариш по службі в бригаді охорони майор Ігор Володимирович Красюк (він був старшим місії в анклаві Жепа в 1994 р.).

Він дуже чітко описав ситуацію в Боснії і Герцеговині, дав докладні характеристики всім лідерам воюючих сторін. Спасибі Ігорю, мені все це дуже знадобилося! Обставини склалися так, що вже на третій день перебування в місії я отримав завдання виїхати на переговори з представником АРС (правда, поки ми добиралися до місця переговорів, обстановка загострилася, і зустріч відмінили).

Під час цієї поїздки я вперше побачив Сараєво зверху. Місто з усіх боків оточене горами, на вершинах і схилах яких знаходилися сербські позиції.

Отже, все Сараєво було, як на долоні, і захищених від попадання снарядів або мін ділянок (так званих «мертвих просторів») було небагато. За наявності відповідного типу зброї зверху можна було уразити практично будь-яку автомашину, будь-який будинок.

— У чому полягали Ваші обов’язки як заступника командуючого сектором?

— По суті, я був зв’язуючою ланкою між командуванням сектора, Міністерством оборони України і нашим 240-м батальйоном. На той момент у командувача були 4 заступники — по числу країн, чиї миротворчі підрозділи знаходилися тоді в Сараєво.

Те, що відбувалося тоді в Югославії, можна назвати своєрідною цивілізованою війною. У ній були свої режисери, актори, менеджери. У нашому штабі сектора, наприклад, постійно знаходилися представники воюючих сторін.

І якщо, наприклад, офіцерові штабу ООН належало кудись виїжджати, то через цих представників треба було заздалегідь подавати заявку, вказати час поїздки, маршрут, номер машини. Європа! Це вам не Чечня!

Там, в Югославії, наприклад, лідери воюючих сторін могли запросто зустрітися, обговорити якісь питання, разом випити каву. А потім поверталися в свої штаби і давали команди на обстріл позицій військ недавнього співбесідника.

Зрозуміло, що я розповідаю про це схематично. Треба розуміти, що і така «цивілізована» війна все одно залишалася війною, і в результаті її загинули тисячі ні в чому не повинних людей.

— З інтерв’ю начальника Головного управління розвідки Міноборони Олександра Галаки читачі нашого журналу вже знають, що «полковник Микола Якович Верхогляд влітку 1995 року в надзвичайно складній обстановці зумів організувати евакуацію близько 10 тисяч жителів демілітаризованої зони Жепа. Це, по суті, врятувало їх від смерті». Як тоді розвивалися події?

— Пізно ввечері 22 липня 1995-го мене викликав до себе командувач сектором «Сараєво» генерал Гобіліард і поставив завдання забезпечити координацію дій між воюючими сторонами з евакуації з Жепи населення анклава.

У подальшому з цього району треба було вивести і військовослужбовців 2-ї спеціальної роти 240-го осб, які несли службу на чек-пойнтах, встановлених по периметру анклаву Жепа.

У 240-му осб була сформована колона з трьох машин, і вранці наступного дня ми виїхали в Жепу. Разом зі мною туди виїхав мій помічник капітан Чумак Андрій Аркадійович (на жаль, він помер в 2009 р.) і троє солдат.

Ми без проблем проїхали через боснійські і сербські чек-пойнти, і ввечері того ж дня прибули до анклаву. (Тільки прибувши на місце і розібравшись в ситуації, я зрозумів, чому воюючі сторони нам не перешкоджали — кожна зі сторін бачила свій політичний і тактичний інтерес в тому, щоб в Жепі був представник штабу сектора ООН).

На другому жепському чек-пойнті (там зазвичай проходили переговори воюючих сторін) у мене відбулася зустріч з командувачем військами АРС генералом Младічем.

Я повідомив його про мету свого прибуття і почув у відповідь: «Туди-то ми вас пропустимо, а ось назад... Все залежатиме від того, чим закінчаться наші переговори з Сараєво». Тобто Младіч достатньо ясно дав зрозуміти, що наша невелика група — потенційні заручники.

— Скільки військовослужбовців 2-ої роти знаходилося в цьому районі?

— Менше однієї роти — 79 чоловік. Наші люди тоді опинилися, що називається, між молотом і ковадлом. Річ у тому, що на той момент Жепа була повністю блокована АРС.

Серби оголосили, що всі чоловіки-мусульмани у віці від 17 до 65 років будуть затримані як військовополонені.

Чим це могло закінчитися, ми тепер уже знаємо з подій у Сребреніці. Там голландському батальйону миротворчих сил чисельністю 600 військовослужбовців, на жаль, не вдалося запобігти розстрілу понад семи тисяч мусульман. Крім того, вони втратили 7 своїх військовослужбовців.

Коли в Жепі дізналися про майбутнє полонення чоловіків, в містечку почалася паніка. Мусульманське населення блокувало нашу базу в Жепі. І ось в цих умовах мені треба було організувати евакуацію населення і без втрат вивести з анклаву особовий склад 2-ої роти.

— Військовослужбовці деяких інших держав, окрім України, брали участь в евакуації населення Жепи?

— Ні, тільки українці. Правда, за рішенням командувача сектором в Жепу було направлено 8 вантажівок французького контингенту, проте серби заявили, що самі нададуть транспорт для евакуйованих, і вантажівки повернулися до Сараєво.

Ситуацію ускладнювало ще й те, що в анклаві на той момент не було представників міжнародних організацій, у тому числі і Червоного Хреста, які зазвичай забезпечували евакуацію населення. Проте на територію бази української роти прибула машина авіанавідників (з британським екіпажем).

Це був, образно кажучи, «останній довід королів». Якби я попросив про нанесення повітряного удару по позиціях сербів — це було б зроблено. Але для мене такий крок був неможливим — серби загрожували розстріляти наших миротворців, якщо авіація почне бомбардування.

І мусульмани теж не приховували своїх намірів і відкритим текстом говорили нашим людям: «Якщо ви нас не захистите — ми вас знищимо».

— Так, непроста ситуація. І який Ви знайшли вихід?

— Вихід був один — переконати сербів дозволити евакуацію всього населення Жепи. На другому нашому чек-пойнті в цей час якраз йшли переговори між Младічем і Авдо Паличем.

Переговори, як з’ясувалося, безрезультатні. Сторони ніяк не могли досягти домовленості про умови здачі зброї мусульманської бригади, яка обороняла місто (вона налічувала близько 1,5-2 тисяч чоловік). Та й з інших питань було багато нестиковок. Обстановка змусила мене включитися в цей діалог.

І Младіч, і Авдо Палич спочатку поводилися досить настирливо, кожен з них почав пред’являти мені свої вимоги, прагнучи використовувати сили ООН в своїх інтересах. Довелося перевести нашу розмову в інше русло, викласти їм свою позицію.

Говорили ми довго. Врешті-решт, мені вдалося переконати їх прийти до компромісного рішення, і Младіч погодився з евакуацією всіх жителів анклаву. 

— Що ж саме Ви тоді їм сказали?

— Основні моменти розмови запам’яталися майже дослівно: «Це ваша війна, і я зараз не збираюся робити вас братами. Ось цей блакитний берет зобов’язує мене залишатися в цій ситуації нейтральним. А ви хочете, щоб я зайняв позицію однієї зі сторін і воював проти сербів або мусульман. Цього не буде! Переді мною поставлено завдання евакуювати населення Жепи, і я це завдання виконаю! Навіть якщо ви не дасте машини, виведу людей з анклаву пішки...».

А відповідно до раніше досягнутих домовленостей, саме серби повинні були виділити автотранспорт для евакуації. Але до того моменту це питання вирішено не було.

Кажу їм: «Пане Младіч! Ви генерал — людина, яку шанують в сербській армії. І ви, полковник Авдо Палич, теж не менш поважаний своїми солдатами командир (тут я не лукавив — це були дійсно авторитетні у своїх народів керівники). Всі ми троє належимо до різних армій, але ми офіцери і носимо погони. А для професійного військового ганебно стріляти в беззбройну людину. Так поступають тільки покидьки!».

Ні телекамер, ні диктофонів тоді поряд не було, і я говорив емоційно, жорстко.

— Якою мовою Ви говорили?

— Як правило, такі офіційні переговори велися англійською. Але в той раз я говорив російською. До цього у мене не раз була можливість переконатися, що і Младіч, і Авдо Палич досить добре її знають.

“Війна, — кажу, звертаючись до Младіча, — коли-небудь закінчиться. І тоді, згадаєте мої слова, політики вас здадуть». Так воно згодом і сталося.

І Авдо Паличу в мене було що сказати. «Зараз, — кажу, — підрозділи вашої армії блокували в Горажде україн­ську роту, обстрілюють нашу базу. І не дивлячись на це, я евакуюю жителів Жепи. До того ж ми вже передали їм всі продукти, які я привіз для 2-ої роти. А серед людей, яким надає допомогу Укрбат, напевно є сім’ї тих солдатів, які зараз стріляють по українських миротворцях. З погляду здорового глузду це, напевно, неправильно, але така моя миротворча логіка! Не будь я представником ООН — ми б, пане Палич, говорили зовсім по-іншому».

Непростою була розмова. Авдо Палич поводився досить емоційно, постійно зривався на звинувачення ООН в неприйнятті заходів по захисту населення Жепи. Младіч теж не упускав можливості відстояти свої інтереси.

Мені довелося ще немало їх переконувати, зокрема привести і такий вагомий аргумент, про який я і сьогодні краще промовчу. Думаю, що учасники переговорів (а окрім Младіча і Палича, там було ще по 2-3 людини з кожного боку) добре запам’ятали, про що йшла мова.

У кінцевому результаті Младіч відкинувся на спинку стільця, уважно подивився на мене і сказав: «Полковнику, ти хороший солдат! Не треба гарячкувати! Думаю, ми знайдемо правильне рішення». Так воно у результаті і вийшло.

— Як довго продовжувалася евакуація?

— Близько трьох діб. Спочатку з Жепи вивезли поранених і хворих (тут були задіяні французький і російський санітарні БТРи). Потім — усіх інших. Я наполіг на тому, щоб при посадці в машини сім’ї не розділяли, а відправляли всіх членів сім’ї разом.

Крім того, в кожній машині знаходився солдат нашого батальйону, який супроводжував мусульман до місця призначення, а потім повертався до Жепи. Чесно кажучи, я віддав таке розпорядження чисто інтуїтивно, для більшої гарантії безпеки тих, кого ми евакуювали.

А тут ще після відбуття першого рейсу з пораненими по Жепі поповзли чутки, що українські солдати разом з сербами розстріляли всіх евакуйованих мусульман. Треба було заспокоїти людей, і я розпорядився повернути в місто декількох жителів Жепи, які підтвердили, що наші солдати доставили людей за призначенням.

Тільки років через десять, коли з’явилася можливість ознайомитися з матеріалами Міжнародного Гаазького суду, мені стало зрозуміло, наскільки правильно ми тоді діяли.

Адже що вийшло у голландців в Сребреніці? Вони вибрали класичний варіант конвою: військові їхали попереду і в замиканні колони, автобуси з біженцями — в середині. А потім з’ясувалося, що на маршруті проходження, коли колона розтягнулася, водії — серби згортали в ліс, а там їх вже чекали люди із зброєю.

Так були знищені тисячі чоловіків-мусульман. У Сребреніці їх заздалегідь посадили в машини окремо від решти жителів анклаву.

Я виїжджав з Жепи в числі останніх, коли з неї вивезли всіх жителів. Як тільки автобус, що замикає колону, з мусульманами перетнув міст через річку, до анклаву відразу ж увійшли солдати Армії Республіки Сербської. Через якийсь час пролунав могутній вибух — вони висадили мечеть. (Зазначу, що про майбутній вибух серби попередили, але час, правда, не вказали).

Я в той момент знаходився на базі нашої роти, в напівпідвалі будівлі метрах в ста від мечеті. Сила вибуху була настільки великою (пізніше з’ясувалося, що серби використали 120 кг тротилу), що вибуховою хвилею мене кинуло на підлогу, на декілька секунд я знепритомнів. У лихоманці тих подій я не надав великого значення події (руки-ноги на місці — і слава богу!), а зараз контузія все частіше дає про себе знати.

— Судячи з Вашої розповіді, особовий склад 240-го осб гідно виконав тоді поставлене завдання.

— Так, це був очевидний успіх: тисячі людей були врятовані і при цьому вдалося уникнути втрат з нашого боку! Спеціальний посланник ООН в колишній Югославії екс-прем’єр-міністр Швеції Карл Більдт свого часу назвав операцію з евакуації населення Жепи «важливим успіхом ООН».

За підсумками цієї операції генерал Гобіліард написав листа-подяку начальнику Генштабу ЗС України генерал-полковнику Лопаті А. В. Копія цього листа підшита в моїй особистій справі.

Мені, до речі, кілька разів довелося дзвонити генералу Лопаті з Сараєво з самих різних проблемних питань. До його честі, він був єдиним з керівників високого рангу, хто не боявся брати на себе відповідальність за ухвалення рішень з миротворчості.

Інші ж начальники в таких ситуаціях, як правило, «відговорювалися» стандартною фразою: «Вам на місці видніше — ви і вирішуйте». Це при тому, що на вирішення далеко не всіх питань я мав відповідні повноваження.

— Чому, на Вашу думку, в Україні про ті події відомо зовсім мало?

— Тоді, у 1995-му, у плутанині того, що відбувалось у Югославії, донесенням про результати операції в Жепі, мабуть, не надали великого значення. А якщо і надали, то не стали травмувати українську громадськість новинами про те, що українські солдати в Югославії наражаються на небезпеку.

Не виключаю, що і велика політика втрутилась. Лише згадайте, російське телебачення тоді закликало підтримувати сербських братів — слов’ян, а Укрбат в цей час рятував мусульман.

Що ж стосується сьогодення, то події п’ятнадцятирічної давнини — це вже далека історія. Судячи з усього, подробиці операції в Жепі вже нікому не потрібні. Хоча, як на мене, цей досвід став би в нагоді для підготовки майбутніх миротворців.

— Наскільки мені відомо, глава української асоціації миротворців Юрій Донський в свій час звертався до міністра оборони України з ініціативою про нагородження тих, хто відзначився у 1995 році в Жепі. Яким був результат цього звернення?

— Відповідь Донському надійшла з командування Сухопутних військ. Йому роз’яснили, що він не надав жодного офіційного документу, що підтверджував би участь українського миротворчого контингенту в евакуації населення Жепи, і тому, про яке нагородження може йти мова?

Нехай ця відповідь залишиться на совісті чиновника, який її підготував. Виходить, немає відповідного «папірця» — немає і самої події. Хоча, при бажанні, усі необхідні документи можна відшукати і в архівах МО України, і у відповідних міжнародних організаціях.

Сергій Бабаков
Історична правда