«РОЗСТРІЛЯТИ ЙОГО МАЛО!»

(Початок у попередньому номері газети)

Так звана «справа Малиновського» достатньо прискіпливо розслідувалася щонайменше тричі. Спочатку в 1914-му році партійним судом РСДРП(б) — на чолі з самим Ульяновим-Леніним. Рішення: невинний, жертва політичних провокацій з боку конкуруючих політичних сил, перш за все — меншовиків. Вдруге цією ж справою займалася навесні-влітку 1917-го року Надзвичайна слідча комісія Тимчасового уряду Росії. І нарешті  останню — свинцеву крапку поставив 5 листопада 1918-го року Верховний ревтрибунал Радянської Росії.

До слідства були залучені достатньо авторитетні свідки — від лідерів більшовиків Камєнєва та Бухаріна до колишнього шефа царської охранки генерала Джуніковського. І все ж, за висловом В.І.Леніна, ця справа так і залишилася «темною». Хоча офіційні радянські історики без заперечень, що не дивно, сприйняли саме версію Ревтрибуналу.

Отже — невдовзі після нищівної поразки більшовиків у т.зв. «революції 1905-го року» до ленінської партії прибився такий собі Роман Малиновський 1876-го р.н. Поляк, походженням із бідної робітничої варшавської родини. Рано втратив батьків, став безпритульним, поневірявся вулицями, зрештою втрапив до «робітничої школи». Фактично — навчально-виправного закладу для малолітніх правопорушників. Одержав професію слюсаря, відслужив у армії, після чого працював металістом на одному з заводів Санкт-Петербургу. Брав участь у напівлегальному профспілковому русі і навіть очолював відповідний осередок на своєму підприємстві. Для більшовиків, котрі після революційної авантюри гостро потребували хоч якогось поповнення, Малиновський був як знахідка. По-перше, не хлопчисько з романтичними зальотами, а солідна 30-річна сімейна людина. По-друге — кадровий спадковий пролетар, що добре орієнтується у робітничому та армійському середовищах. Третє: перспективний організатор. І четверте, далеко не останнє: зазнав переслідувань за свою профспілкову діяльність, висланий із Санкт-Петербургу без права жити в столиці.

Подальша кар’єра Романа Малиновського в лавах РСДРП(б) викликала заздрість навіть у ветеранів-засновників партії. Після особистого знайомства з В.І.Леніним у Празі в 1912-му році він увійшов до вищого керівництва партії. І майже одразу одержав мандат депутата ІV-ї Держдуми й очолив там робітничу фракцію. Він став фактично другою людиною серед більшовицьких вождів і лідером усіх партійних осередків на території Російської Імперії, оскільки Ленін та його найближчі соратники й надалі перебували в еміграції. На цей час Малиновський близько зійшовся зі Сталіним, котрий відповідав за більшовицький центральний друкований орган «Правда». Спільними зусиллями вони подвоїли тираж газети. А вже через неї як «колективного пропагандиста і організатора» відновили діяльність розгромлених охранкою партосередків у більшості регіонів Росії.

Володимир Ілліч тріумфував, ветерани заздрісно скрипіли зубами. І раптом — грім серед ясного неба! Роман Малиновський несподівано подає заяву про складення повноважень лідера фракції і депутата Держдуми та безслідно щезає з Санкт-Петербургу. Офіційний мотив відставки — якісь особисті неуточнені обставини. Першими скористалися ситуацією конкуренти-меншовики. В їхніх виданнях з’явилися прозорі натяки на те, що нова зірка більшовизму насправді є штатним агентом-провокатором царської охранки. Якийсь час потому Ленін визнав, що мав у своєму житті три катастрофічно негативні ситуації, котрі залишили по собі найважчі спогади. Перша: багатогодинні намагання порятувати товариша по партії, котрий уперто, на ґрунті «білої гарячки» намагався звести порахунки з життям. Друга: знайомство з прозою (???) Володимира Винниченка. І третя: версія про зрадництво свого улюбленого учня Малиновського.

У старовинному польському містечку Пороніно, де Ілліч у комфортабельних умовах тужив за долею Росії, відбулося термінове внутрішньопартійне закрите слідство. Думки були різні. Камєнєв, приміром, категорично відкидав закиди меншовиків, а Бухарін був схильний із ними погодитися.

Існує дві версії того, що було далі. Згідно з офіційною, Романа Малиновського виключили з партії, але не за зрадництво, а за дезертирство. Звинувачення меншовиків визнали ганебною спробою політичної провокації проти чесного імені більшовицької креатури. Втім є спогади сучасників подій про те, що насправді Малиновському порадили певний час відпочити, підлікуватися, владнати оті самі особисті неуточнені обставини, а потім знову повернутися до активної революційної роботи.

Проте невдовзі розпочалася Перша Світова війна. Роман Малиновський об’явився в якості добровольця на мобілізаційному пункті як єфрейтор запасу свого рідного лейб-гвардії Ізмаїльського полку. Пізньої осені 1914-го року він пропав без вісті під час важких боїв на германському фронті. Про нього згадали лише через рік. Меншовики запропонували більшовикам об’єднатися для подальшої боротьби з самодержавством, однак Ленін поставив обов’язковою умовою визнати Малиновського «білим і пухнастим». Меншовики відмовилися. Об’єднання не відбулося. Це дозволило більшовикам іще через два роки одноосібно, без усяких там меншовицьких прибамбасів щодо демократії, захопити владу в Росії шляхом військового перевороту.

Тож можна собі уявити шок секретаря петроградського міського комітету РКП(б), коли до нього увійшов звідкись знайомий сорокарічний чолов’яга і сказав:

— Я Роман Малиновський. Прибув з німецького полону добровільно віддати себе в руки чесного і справедливого партійного суду.

В.Н.
(далі буде)