ЧИ ЗМОЖЕМО ЗАХИСТИТИСЯ?

Експерти роглядають як цілком ймовірний військовий конфлікт України і Румунії в майбутньому.

Як відомо, в 2009 році Міжнародний суд ООН ухвалив рішення, що острів Зміїний не може вважатися частиною прибережної лінії України при визначенні серединної лінії при делімітації континентального шельфу та виключної економічної зони. Таким чином, румунській стороні відійшло 79,34% спірних територій у Чорному морі. Додамо, що на даний момент в українській акваторії Чорного моря виявлено 109 перспективних родовищ енергоносіїв, загальні запаси яких оцінюються в більш ніж 1,5 млрд тонн умовного палива. Розвіданність ресурсів, за різними оцінками, не перевищує 5% від усіх запасів, а коефіцієнт достовірності геологорозвідувальних робіт сягає 0,5-0,6, — повномасштабні роботи поблизу острова Зміїний не проводилися через територіальні суперечки з Румунією.

У той же час, Румунії дісталася частина шельфу, де розробку родовищ необхідно проводити на значній глибині, що різко здорожує роботи. Не виключено, що в ході таких робіт румунська сторона «заходить» на українську територію, де й проводить подальшу розробку родовищ. Це в кінцевому підсумку призводить до силового протистояння в Чорному морі.

Порівнюючи ВМС України та Румунії, варто відзначити, що українські ВМС чисельніші за кількістю вимпелів (26 проти 14), але програють за кількістю ударних кораблів (в румунських ВМС — їх 7, тобто половина від загальної чисельності, у ВМСУ — всього 4 одиниці). МО України офіційно визнає, що на сьогодні боєздатні лише 7% (!) кораблів та суден забезпечення ВМСУ. Але при цьому бойові кораблі ВМС Румунії практично не мають прийнятної протиповітряної оборони, на відміну від основних сил ВМСУ. Румунія має флотилію на Дунаї, що вигідно відрізняє її від України. Ці сили здатні відчутно підтримати наземні угрупування.

Варто зауважити, що «військово-морський» сценарій румунської агресії останнім часом знайшов місце в різних обговореннях інтернет-спільнотою різних сценаріїв можливого конфлікту. Але ми б не робили ставку на цей варіант, — він цікавий з точки зору суто теоретичного обговорення. З однієї простої причини: істотна частина надводних сил і командування ВМС ЗС України дислоковані в Севастополі. Це означає, що румуни при спробі їх знищити неминуче завдадуть удару «заодно» і по Чорноморському флоту РФ, втягнувши в конфлікт Росію, і зробивши його, таким чином, безперспективним для Румунії.

Отже, можливі зіткнення кораблів ВМС двох країн у Чорному морі лише у випадку конфліктів на нафтоносному шельфі. Але в даному випадку без потужної авіаційної підтримки ВМС України не мають великих шансів.  Тут Україна може вспертися на сили Морського центру спецпризначення ВМС ЗС України в Очакові.

Приводом для конфлікту може стати територіальна суперечка навколо приналежності п’яти островів на річці Дунай. На даний час будівельні роботи на Георгіївському каналі (Румунія) змінили фарватер Дунаю, що зробило можливим судноплавство між островом Майкан і українським берегом (раніше цей шлях проходив з румунської сторони). На цій підставі Румунія пропонує зрушити держкордон до української території.

Ситуація ускладнюється жорсткою конкуренцією між українським глибоководним судновим ходом (ГСХ) «Дунай — Чорне море» і румунським Сулінським каналом. Факт у тому, що український проект відібрав у Румунії близько 70% фінансового прибутку, яку вона раніше отримувала від проходу транспортних річкових суден через румунські протоки Дунаю. Разом з різними скаргами на Україну в міжнародні організації, румунська сторона протягом останнього часу допускає прямі агресивні дії —  плавучий екскаватор вторгається в українські територіальні води, висипаючи ківш піску на підходах до українського каналу.

У той же час, вторгнення румунських військ через Дунай (за підтримки Дунайської флотилії) в Одеську область представляється не найвдалішим варіантом для румунів, — принаймні, поки Молдова не входить до складу Румунії. Оперативного простору на лінії Рені-Ізмаїл-Вілково  і далі на Арциз (враховуючи характер місцевості і необхідність форсування Дунаю), явно замало для оперативного розгортання румунської угруповання. Лякає лише те, що румунам тут протистоятиме всього одна механізована бригада 6-го армійського корпусу Сухопутних військ ЗС України...

Можна допустити варіант вторгнення на цьому напрямку, що проходить паралельно з бойовими діями в Північній Буковині. Але це також малоймовірно, враховуючи нечисленність ЗС Румунії. Швидше, в «Дунайському» сценарії мова може йти лише про прикордонні сутички.

Найреальніший варіант початку збройного конфлікту між Україною і Румунією можна назвати «Буковинський». Складається в приєднанні до території Румунії разом із Бессарабією і частиною Буковини — сучасної української Чернівецької області.

Як відомо, в 1993 році МЗС Румунії направив Києву ноту, якою оголосив неправомірним Договір про режим радянсько-румунського державного кордону від 1967 року, а потім, в 1994 році, Бухарест і денонсував цей договір. З тих пір де-факто Румунія не визнає повоєнного поділу Європи, претендуючи у т.ч. і на українські території. Хоча у 2003 році Україна підписала з Румунією базовий договір про режим українсько-румунського державного кордону, співробітництво і взаємодопомогу з прикордонних питань, яким підтверджена лінія державного кордону, визначена в 1961 році (це відкрило Румунії дорогу в НАТО і ЄС). Договір підписано на 10 років, тобто до 2013 року, з правом подальшої пролонгації кожні 5 років. Однак на сьогодні ми чуємо від вищого керівництва Румунії заяви, що прямо суперечать змісту цього документа.

Сценарій румунської агресії з вторгненням в Північну Буковину складається з двох етапів: підготовчого і військового. Підготовчий етап проходить в даний час. Він полягає в озвучуванні вищим румунським керівництвом територіальних претензій до сусідніх держав, з метою реалізації проекту «Велика Румунія». Паралельно відбувається масова роздача румунських паспортів громадянам на територіях, на які претендує Бухарест.

Законодавчі передумови для ефективності процесу, створені Бухарестом, більш ніж сприятливі. В кінці 2009 року парламент Румунії прийняв нову редакцію закону про громадянство, в якій спрощений порядок надання громадянства для жителів сусідньої Молдови та України. Зокрема, стаття 37 цього закону говорить: «Іноземні громадяни та особи без громадянства, які були позбавлені румунського громадянства до 22 грудня 1989 року по різним, незалежним від них причин, а також їхні нащадки, мають право на повернення громадянства Румунії». Тобто, згідно з цим положенням, одержати румунське громадянство мають право всі мешканці Чернівецької області до Дністра, чиї батьки (або бабусі-дідусі) до 28 червня 1940 проживали в цій місцевості і були громадянами Румунії.

Зауважимо: за деякими даними українських держструктур, бум на румунське громадянство в регіоні пройшов ще на початку 2000-х рр., зараз ж пом’якшення умов провокує його повторення (стимул тут зрозумілий: паспорт Румунії як члена ЄС дає можливість вільно пересуватися по Європі, що робить його бажаним навіть для тих громадян України, хто і близько себе не уявляє румуном і не відчуває ніякого культурного єднання з «історичною батьківщиною”). Крім того, кількість членів комісії дирекції видачі громадянства, що розглядають заявки на отримання румунського паспорта, з 2010 року було збільшено з восьми до п’ятнадцяти, що має підвищити швидкість розгляду заявок. Також для цього відкриті і додаткові філії дирекції в східних районах Румунії.

Говорити про конкретні результати цього процесу проблематично: кількість розданих на українській території румунських паспортів не вкаже ніхто. Румунська сторона на 2010 рік визнала роздачу не більше 4 тис паспортів, в ЗМІ з посиланням на «непублічні» дані СБУ називалася цифра понад 50 тис (незрозуміло, що означає «більше» — і 150 тис, і 250 тис, і інші великі цифри підходять під це визначення). У реальності це означає, що Київ навіть приблизно не знає, з проблемою якого саме масштабу має справу. А тому прозріння в підсумку загрожує бути досить неприємним.

Таким чином, створюються умови для вторгнення румунських військ на «свою» територію (зауважимо, населену невідомою кількістю громадян Румунії, які на тлі української кризової дійсності цілком здатні підтримати «окупантів»). При цьому фактично для захоплення Чернівецької області цілком достатньо мінімального військового сухопутного угруповання при умовності скритності її зосередження в прикордонних районах і раптовості вторгнення.

При цьому зауважимо: за всі роки незалежності України не відомі випадки оперативної перекидання українських військ в прикордонні райони в разі скупчення військ будь-якої сусідньої країни поблизу кордонів (наприклад, в ході навчань, або ж без формального приводу — а такі випадки були навіть протягом останніх років). Можна робити висновки, чи може Румунія зосередити військове угруповання для вторгнення в Північну Буковину з тим, щоб Україна не прийняла запобіжних заходів.

Між тим, аналіз показує, що на тлі відсутності військ з української сторони румуни можуть взяти під контроль територію, на яку претендують, за допомогою, наприклад, всього лише такого комплекту військ (вказані старі найменування): 313-й розвідувальний батальйон; 1-а механізована бригада «Argedava”; 2-а піхотна оперативна бригада «Rovine”; Окремі артилерійські дивізіони; 53-й змішаний зенітно-ракетний полк «Tropha­eum Traiani». Зрозуміло, за підтримки армійської авіації.

Удар, очевидно, варто наносити безпосередньо на Чернівці. На захід розташовані Карпати, для дій в яких у складі ЗС Румунії є окремі гірськострілецькі батальйони і гірськострілецька оперативна бригада «Sarmizegetusa» зі штабом в Брашові, але діяти з гір (хай і не самих важкопрохідних) на рівнину чи розумно — виникає питання перекидання важких озброєнь та організації постачання.

З української сторони румунському угрупованню буде протистояти ОДИН окремий механізований полк 13-го армійського корпусу, дислокований в цьому районі (ну і плюс підрозділи Прикордонних військ, озброєні легкими стрілецькими озброєннями). З маленьким уточненням: румунські війська — а це контрактні військовослужбовці (Румунія відмовилася від призову в 2007 році) — підготовлені за стандартами НАТО, на тлі українських військ, укомплектованих солдатами-строковиками, з сумнівним рівнем бойової підготовки.

Наскільки оперативно зможе зреагувати українська військова авіація, наскільки вона зможе ефективно діяти в умовах протидії не вражаючою з озброєння, але непогано підготовленої румунської ППО, і, найголовніше — які саме бойові завдання зможе виконувати у протидії румунському сценарієм, — також велике питання.

Таким чином, взяти в ході раптового збройного вторгнення під контроль Чернівецьку область румунам навряд чи буде складно. Питання в тому, як далі поведе себе вище військове керівництво України.

Якщо воно перейде до дипломатичного варіанту вирішення конфлікту, війну можна вважати для Україні програною. Румунії буде легко провести в екстреному режимі референдум на захопленій території, і надати світові результати не на користь Україні. Далі не визнавати законність переходу Північної Буковини до складу Румунії може хто завгодно і як завгодно довго — де-факто це буде румунська територія, яку мирним шляхом Бухарест не віддасть ніколи.

При цьому так зване «міжнародне співтовариство» буде всіляко закликатиме сторони вирішити ситуацію «мирним шляхом». І ці заклики цілком влаштують Румунію, яка їх може ігнорувати при тому, що вони будуть нав’язувати Україні. Адже в цьому випадку вибивати агресора з окупованої (а після референдуму — вже просто «спірною») території буде означати для Києва — нападати. І ця позиція буде ніяк не на користь України.

Якщо ж Київ зважиться на відбиття агресії, то у нього теоретично є шанси вибити румунські війська з української території. Але — суто теоретично. Оскільки викликають певні сумніви професійні навички особового складу частин і підрозділів, на які українське командування може робити ставку при проведенні подібної операції (це в першу чергу, зрозуміло, частини і підрозділи 13-го армійського корпусу, армійської авіації, ВПС, і аеромобільні і повітряно- десантні підрозділи 6-го і 8-го АК).

При цьому варто врахувати важливу деталь — здатність Збройних сил України до оперативної перекидання військ в район конфлікту. А ця здатність укупі з можливостями організувати в бойових умовах забезпечення своїх частин і підрозділів також під чималим сумнівом (грандіозні шоу на кшталт комплексних навчань «Взаємодія-2010» у минулому році не повинні особливо обнадіювати — вони попередньо готувалися місяцями). Таким чином, якщо Україна зважиться на відбиття агресії, швидше за все, це буде виглядати не як швидкоплинний конфлікт, а складається з етапів: вторгнення румунських військ і взяття під контроль української частини Буковини, організація оборони; перекидання частин і підрозділів ЗСУ в район конфлікту; початок українським військовим угрупованням операції з метою вибити румунські війська за кордон.  Це не самий вдалий для України варіант, — якраз за вказаною вище причини (можливість для Румунії провести деякі заходи на окупованій території і реакція «міжнародного співтовариства» із закликами вирішити ситуацію без застосування сили). А тому висновок один: передбачити результат подібного конфлікту вельми проблематично, навіть якщо українське військово-політичне керівництво буде прагнути покарати агресора з застосуванням ЗСУ.

 За матеріалами: svit24

***

 22 червня в ефірі румунського телеканалу B1TV президент Румунії Траян Басеску заявив, що на місці фашистського диктатора Іона Антонеску  22 червня 1941 року він би теж віддав наказ про напад на СРСР разом з нацистською Німеччиною...

Наш президент говорить багато і безглуздо. Роль, яка йому найбільше підходить, — це роль коментатора і полеміста. При такій балакучості неминуче допустити промахи і сказати дурість. Траян Бэсеску не є, звичайно, ні нацистом, ні диктатором. Це просто людина, яка, у рамках демократії, перебуває при владі, а говорить так, як якби знаходився в опозиції. Бути опозиційним власній владі — це унікальне досягнення в історії демократії, пише румунська газета Adevarul.

«Через буквально декілька десятиліть, велика частина протизаконно окупованих Росією територій, отримає незалеж­ність. Інша частина — най­більша — буде об’єднана, що є цілком природним, з Китаєм. Румунія, що повернула свою ціліс­ність, знову буде сусідами із Словаччиною і Польщею, а Україна, якщо вона ще існуватиме, на півдні граничитиме з Кримом, незалежною татарською державою або, можливо, Туреччиною. Доти, Європі доведеться терпіти чванливість диктаторів юрського періоду на зразок Путіна, КГБістського динозавра... Усім відомо, і навіть останнім сталіністським динозаврам в Москві, що Бесарабія була, є і буде румунською. А румунські території, будь то що перебувають на даний момент під українською окупацією, будь то «незалежні», повернуться туди, де їх місце, — в Румунію...», — пише румунська газета Ziua Veche.

Нагадаємо, що Бесарабія, велика частина якої складає територію сучасної Республіки Молдова в її фактичних межах, тобто без Придністров’я, а південна частина входить в Одеську область сучасної України, в X — XI ст. входила до складу Староруської держави, в XII — XIII вв. — Галицько-Волинського князівства, склала частину утвореного в середині XIV століття Молдавського князівства. За Бухарестським мирним договором між Росією і Туреччиною, Бесарабія в 1812 році, увійшла до складу Російської імперії.

В результаті поразки Росії в Кримській війні 1853-1856 рр., за рішенням Паризького мирного конгресу 1856 року 3 повіти Південної Бесарабії, що входили до складу Російської імперії, були передані Молдавському князівству, але за рішенням Берлінського конгресу 1878 року були повернені Росії. Васали імперії Османа, що об’єдналися в 1859 році, князівства Молдавія і Валахія склали майбутнє королівство Румунія, проголошене в 1881 році. Поняття «румуни», «румунський народ» і «румунська мова», створена трансильванськими лінгвістами на латиниці, були винайдені у кінці XVIII століття в Трансільванії, що входила тоді (і аж до 1918 року) до складу Австро-Угорщини. Рішенням Берлінського конгресу 1878 року визнавалася незалежність Румунії, за якою було визнано право приєднати до своєї території Добруджу, о. Зміїний (територія сучасної України) і дельту Дунаю, проте фактичне визнання Румунії Великобританією, Німеччиною і Францією сталося лише в 1880 році. У грудні 1917 року Румунія окуповувала Бесарабію, анексія якої ніколи не визнавалася СРСР. У 1924 році на території Придністров’я і суміжних районів Української РСР була утворена Молдавська Автономна РСР у складі УРСР. 28 червня 1940 року СРСР повернув Бесарабію, в результаті приєднання якої до МАРСР була створена Молдавська Радянська Соціалістична Республіка. Пів­день Бесарабії і північ Буковини були включені до складу УРСР. Проте вже через рік, в 1941, Румунія знову окуповувала ці і інші території СРСР, які були остаточно звільнені Червоною армією в 1944 році.

Згідно сьогоднішньої офіційної позиції Румунії: Молдавія є «другою румун­ською державою». При цьому, згідно з офіційними даними перепису 2004 року, обнародуваними Національними бюро статистики РМ, румунами себе назвали 2,2% жителів Молдавії, Молдаванами — 75,8%... Тим часом, сама постановка Бухарестом питання про молдавських і українських «румунів» штучна, оскільки, окрім того, що румунська ідентичність історично вторинна по відношенню до молдавської, формування румун як нації відбувалося на частини території сучасної Румунії — у Валахії і Молдавії — в другій половині XIX століття, коли Бесарабія вже була у складі Російської імперії, а Буковина — у складі Австро-Угорщини. Проте факти окупації цих територій з 1918 по 1940 рр. і з 1941 по 1944 рр. досі служать для Бухаресту приводом оголошувати молдавське населення цих територій «румунами» і претендувати на ту або іншу міру свого впливу і присутності в регіоні.

За матеріалами REGNUM