Іміграційна політика Франції

Франція є однією із найстаріших «імміграційних країн» в Європі і, мабуть, у світі. Вона приймає іммігрантів з часів Великої Французької революції 1789 р., проте масовим цей рух став тільки в XX ст., коли до Франції прибуло безліч іммігрантів з різних кінців світу.

У 1869 р., коли відзначалося століття Революції, в країні вже налічувалося понад мільйон іммігрантів, багато з яких у зв’язку з цим ювілеєм отримали громадянство. Спочатку імміграція мала і певний політичний відтінок: в XIX ст. в числі емігрантів були поляки, що тікали з Росії, вірмени, що тікали з Туреччини. Пізніше, на початок XX ст., політичні іммігранти стали заміщатися трудовими. Особливо великий приплив припав на 1920-ті роки, коли Франція потребувала великої кіль­кості робочої сили для від­новлення економіки після Першої світової війни. У цю хвилю до Франції прибули іммігранти в основному з європейських країн: Польщі, Італії та Португалії. Друга хвиля трудової імміграції, що триває досі, почалася в 50-ті роки, коли французька економіка знову відчула нестачу робочих рук. Цього разу, проте, склад мігрантів виявився дещо іншим: частка європейців була значно меншою, ніж минулого разу, відтепер переважали ім­мігранти з інших континентів,  в основному з колишніх французьких колоній, передусім, країн Північної Африки. Цей період закінчився з нафтовою кризою 1973 р.: тоді в результаті спаду французької економіки було прийнято рішення обмежити приплив імміг­ран­тів. Відтоді трудова імміграція поступилася місцем імміграції з метою возз’єднання сімей.

Зараз у Франції при проведенні перепису населення не проводиться визначення національного походження: тому можна відстежити тільки іноземців — осіб, що не є громадянами Франції, і іммігрантів — осіб, що народилися за межами Фра­нції і проживають на її території. За даними перепису 1999 р., у Франції (на території метрополії) знаходиться 3 млн. 226 тис. іноземців, що складає 5,6% населення. Всього ж іммі­грантів налічується 4 млн. 310 тис. людина, що відповідає природному приросту населення Франції за період з 1990 по 1999 рр. В той же час число іноземців скоротилося на 9%, в основному через натуралізацію, яку за цей період пройшло 550 тис. осіб. Також 190 тис. іноземців за цей період померли. Всього за останній період історії Франції  громадянами стали 36% іммігрантів. Іноземні громадяни Франції залежно від країни свого походження розподіляються таким чином: вихідці з Алжіру — 500 тис., Марокко — 450 тис., колишньої Югославії — 460 тис., Сенегалу — 390 тис., Польщі — 370 тис., Малі — 360 тис., ДР Конго — 250 тис. осіб.

Національна структура іммігрантів за післявоєнні роки також зазнала сильної зміни. Якщо спочатку основну долю іммігрантів складали вихідці з менш благополучних країн Європи (Італії, Бельгії, Польщі), то згодом їх місце стали займати португальці,  а також жителі французьких колоній Північної Африки. Пізніше виник значний приплив іммігрантів з країн Тропічної Африки. З падінням «залізної завіси» активізувався приплив іммігрантів з країн Східної Європи. Також за останніх 15 років помітно зросло число уродженців Південно-Східної Азії і Туреччини. У загальній динаміці чисельності іноземців в країні помітне зменшення долі європейців: якщо в 1975 р. вони складали 57% іноземного населення, то в 1990-му — 49% і 45% в 1999 р. Серед національних громад зараз найбільшу чисельність має португальська, проте, сумарну кількість вихідців з країн Магрибу (Алжіру, Тунісу і Марокко) перевищує число португальців. Проте до 1975 р. найбільшою общиною була італійська (32% усіх іммігрантів), за ними йшли іспанці, поляки і алжірці. У зв’язку з домінуванням міграції з метою возз’єднання сімей, змінився і статевовіковий склад міг­рантів: збільшилася доля літнього населення (з 1990 р. число іноземців молодше 20 років зменшилося на 22%, а доля осіб старше 40 років збільшилася на 15%). Також вирівнялися долі чоловічої і жіночої статі серед іноземців.

Міграційне законодавство Франції неоднаково зачіпає різні групи населення світу. Слід відразу обмовитися, що поза увагою міграційної політики залишаються зараз жителі країн ЄС, а також заморських департаментів і територій Франції. Перші — тому що французьке законодавство розглядає їх як європейських громадян, що мають повне право на вільне пересування, проживання і роботу всередині Європейського союзу, а другі — тому що є повноправними громадянами Фра­нції і мають право на вільне переміщення по усій території держави, у тому числі і по метрополії. Що стосується інших мігрантів, основною метою французької політики натуралізації є індивідуальна інтеграція кожного іммігранта у французьке суспільство через школу і інші соціальні інститути. У французькому законодавстві використовується як «право грунту», так і «право крові»: будь-яка дитина, що народилася від іноземців і прожила не менше 5 років (з 11 років до повноліття) на території Франції має право на отримання громадянства, і в той же час право на громадянство реалізується незалежно від місця народження, якщо батьки — французи. Також французьке громадянство можна придбати шляхом натуралізації і укладення шлюбу.  Натуралізація здійснюється серед іноземців, що прожили у Франції не менше п’яти років. Посвідчення на проживання видаються на рік і на десять років з можливістю продовження. Посвідчення на проживання на десять років видається тільки після тривалого проживання у Франції.

Трудова міграція зараз дуже сильно обмежена, працедавець повинен довести, що робота, на яку претендує іммігрант, не зацікавила французького громадянина. Проте існує список професій, для яких встановлений особливий режим. У цей список входять артисти, моделі, інженери, діячі науки і мистецтва. Цим особам в’їзд на роботу у Францію помітно полегшений.

Формально при обліку іммігрантам заздалегідь не вказують місце їх поселення і вони користуються свободою розміщення усередині країни. Це, правда, не поширюється на заморські території, де діє жорсткіший як візовий, так і імміграційний режим. Проте іммігрантів в основному притягають райони з економікою, що активно розвивається, і тому велика частина приїжджих проживає в містах з населенням більше 200 тисяч осіб, і третина усіх іммігрантів — в регіоні Іль-де-Франс (Парижі і околицях).

Такий значний приплив іммігрантів за останні 50 років поставив перед сус­пільством і державою низку запитань. Фактично, у цей момент система їх адаптації тримала іспит на працездатність. З одного боку, значною мірою вдалося уникнути багатьох проблем: іммігранти першої хвилі (поляки і бельгійці) виявилися повністю адаптовані і інтегровані у французьке суспільство, а друга хвиля (іспанці, італійці і португальці) — перебувають в процесі адаптації. Активно йде процес інтеграції, діти іммігрантів показують хорошу успіш­ність в школі, укладається багато змішаних шлюбів (9,6% в 1999 р.), в країні немає бідних моноетнічних гетто. Однак, з іншого боку,  помітні проблеми з працевлаштуванням, доступом до хорошого житла і освіти. Окрім чисто економічних передумов (таких як низька кваліфі­кація, слабке володіння мовою), помітні також дискримінація іммігрантів і прояви побутового расизму. Расистські настрої найчастіше проявляються по відношенню до представників націй, які нагадують корінним французам про ім­перське минуле Фран­ції. Зокрема тому вихідці з Північної Африки стають жертвами расистських виступів значно частіше, ніж іммігранти з Тропічної Африки або Азії. Приналежність до ісламу і дотримання ісламських традицій ще більшою мірою примушує представників корінного населення бачити у вихідцях з Північної Африки чужинців.

Наявність такої значної кількості іммігрантів серйозно впливає на французьке суспільство. В результаті імміграції помітно виросла доля мусульман у французькому суспільстві: іслам вийшов на позиції другої релігії по числу прибічників. Становище ускладнюється тим, що іслам не є релігійною традицією Франції. Його помітне представництво з’явилося тільки з післявоєнною імміграцією з країн Магрибу. Виникнення такої значної мусульманської діаспори стало несподіванкою для французького суспільства. На відміну від традиційних французьких релігій і, передусім, католицтва, що знаходяться зараз в глибокій кризі, іслам у Франції нині переживає момент підйому, і є потужним чинником колективної ідентифікації іммігрантів. З іншого боку, на відміну від інших релігій, іслам у Франції зараз не інституалізовано: він не має якої-небудь централізованої організації, що охоплює усю країну, подібно до католицтва або іудаїзму.

Окрім легальної міграції великою проблемою для французької держави і суспільства являється міграція нелегальна. Особливо ця проблема ускладнилася з набуттям чинності Шенгенської угоди: якщо раніше кожна країна боролася з нелегальною міграцією один-на-один, то тепер, після введення цієї угоди в дію, країни Європейського союзу немають внутрішнього пограничного контролю, що полегшує переміщення іммі­грантів між країнами і ослаблює можливості контролю за іммігрантами на єдиному європейському просторі. Країни-члени Євросоюзу мають право з міркувань національної безпеки періодично відміняти дію угоди. Цим правом держави (у тому числі і Франція) нерідко користуються. З питань міграційної політики проблемою об’єднаної Єв­ропи є боротьба з нелегальними іммігрантами, а також координація міграційної політики країн-членів. Проте, з утворенням Шенгенської зони вільного переміщення в більшості країн Європи, у тому числі і у Франції, імміграційне законодавство в цілому змінюється у бік посилення: зменшується число країн, відкритих для безвізового в’їзду, причому іноді при цьому рвуться навіть традиційні історичні зв’язки.

Одночасно з цим, в усіх країнах, у тому числі і у Франції, стає жорсткішою практика видворення нелегальних іммігрантів. Якщо раніше справа про видворення з країни затягувалася на декілька місяців, а то і років, то тепер відповідна процедура триває упродовж декількох днів. Проте це не допомагає повністю розв’язати проблему: виконуються тільки 20% рішень місцевої влади про депортацію нелегальних іммігрантів. Всього ж таких рішень приймається 100 тисяч на рік. Проблема ускладнюється тим, що часто іммігранти знищують або ховають свої документи, що робить неможливою ідентифікацію їх особи. Крім того, уряди деяких країн відмовляються взаємодіяти з Францією в питанні про репатріації своїх емігрантів.

В цілях боротьби з нелегальною імміграцією останнім часом проводяться міграційні амністії, коли на короткий проміжок часу іммігрантам, що вже знаходяться в країні, надається можливість легалізуватися. Перша велика амністія була проведена в 1982 р., друга — в 1997 р. Обидва рази амністії були здійснені урядом соціалістів, причому другий раз — в коаліції з комуністами і зеленими. Друга амністія була проведена після численних демонстрацій як нелегальних іммігрантів, так і французьких правозахисних організацій. В ході її було розглянуто 140 тис. звернень іммігрантів про легалізацію, 80 тис. з яких було задоволено. Проте, найближчим часом імміграційних ам­ністій не очікується, хоча рух протесту серед осіб, що не отримали легалізації, як і раніше не вщухає.

Антиіммігрантські настрої у французькому сус­пільстві помітно посилилися. Про це свідчить, наприклад, збільшення рейтингу полі­тичних партій, що стоять за проведення жорсткої іммі­граційної політики. Най­більш яскравим свідченням цього може вважатися зростання політичного впливу за останні двадцять років Національного фронту, очолюваного Ле Пеном. Але ще більшою мірою показовий факт зміни риторики Соціалістичної партії у бік жорсткішої міграційної політики. Отже нескладно передбачити, що і в майбутньому питання мігра­ції залишатимуться в центрі французької политки.

Мирон Боргулєв  (аналітична група РА)