Петро Столипін: релігійна реформа

Восени 2011 виповнюється сто років з дня загибелі у Києві реформатора Петра Столипіна. Згідно власного заповіту, його поховано біля Трапезної церкви на честь Антонія та Феодосія Печерських Свято-Успенської Києво-Печерської лаври. Адже саме у Києві кулі терориста Мордехая (Мордко) Гершковича (Димитрія Григоровича) Богрова обірвали життя А.П.Столипіна.

За часів правління Столипіна було заборонено викладання українською мовою в тих школах, де його запровадили під час Росій­ської демократичної революції 1905—1907 років; у школах навіть не дозволялося тлумачити українською мовою незрозумілі для учнів слова; цензура заборонила вживання в публікаціях слів «Україна», «український народ»; закривались українські періодичні видання (з 18 видань лишилося тільки 9); повсюдно закривали товариства «Просвіта», було заборонено продаж українських видань, зокрема Біблії українською мовою, проведення вечорів, концертів, інших масових заходів з використанням україн­ської мови, навіть збирання коштів серед населення для спорудження пам’ятника Т.Шевченку в Каневі; члени українського національного та револю­ційного рухів жорстоко переслідувались. Але в деяких важливих сферах реформи Столипіна могли відіграти вирішальну роль у модернізації Росії. Одна з них — релігійна (Ред.).

Народився майбутній прем’єр-міністр Російської імперії у Дрездені 2 квітня 1862 року, за часів правління Олександра II, через рік після відміни кріпосного права. Охрещений у православній церкві Дрездена. Походить з давнього дворянського роду. Батько Петра Аркадійовича — Аркадій Дмитрович — брав активну участь в обороні Севастополя, займав посаду генерал-губернатора Східної Румелії, командував гренадерським корпусом у Москві, був комендантом Кремлівського палацу. Мати, Наталія Михайлівна Столипіна (уроджена Горчакова), була донькою канцлера князя Горчакова.  За політичними переконаннями Столипін був монархістом.

 У дитинстві, з 1862 по 1874 рр. Петро Аркадійович мешкав у підмосковному маєтку Середніково (до 1869 р.) та в маєтку Колноберже Ковенської губернії (Литва), де отримував домашню освіту. Влітку виїздив до Швейцарії. Вчився у Віленській, а потім Орловській гімназії. Закінчив природниче від­ділення фізико-математичного факультету Петербурзького імператорського університету. Влітку 1884 р. взяв шлюб з фрейліною імператриці Марії Федорівни — Ольгою Борисівною Нейдгардт, донькою обер-гофмейстера, дійсного таємного радника Нейдгардта. Із 1884 — у розпорядженні Міністерства внутрішніх справ, а з 1886 — у департаменті землеробства та сільської промисловості. Із 1888 Столипін — камер-юнкер Двору, а з 1896 — камергер Двору. Із 1889 — ковенський повітовий предводитель дворянства, голова Ковенського з’їзду мирових посередників, згодом, із 1899 — предводитель дворянства Ковенської губернії. У травні 1902 р. став Гродненським губернатором, а згодом, у лютому 1903 — призначений Саратовським губернатором. Із 1904 — дійсний статський радник. 26 квітня 1906 р. Столипіна призначено міністром внутрішніх справ. У день розпуску Першої Думи, 8 липня 1906 він змінив Горемикіна на посаді голови Ради міністрів, залишившись при цьому міністром внутрішніх справ. Із грудня 1906 — гофмейстер Двору. У січні 1907 — призначений членом Державної Ради, а з 1 січня 1908 став статс-секретарем Його Імператорської Величності. Відзначений багатьма нагородами.

Сучасники Столипіна у своїх споминах про нього звертали увагу на прагнення Петра Аркадійовича триматися здорового способу життя, уникати шкідливих звичок.  Відзначався щиросердністю та самовідданістю Государю та Росії. Не переносив брехню, злодійство, хабарництво, уникав інтриганів та інтриганства. Був прибічником сенаторських ревізій, боротьби з корупцією.

У 1906 р. Столипін почав здійснювати курс соціально-політичних реформ. У 1907—1911 рр. він фактично визначав державну політику Російської імперії. Найвідомішою його реформою стала аграрна. Під керівництвом Столипіна розроблені визначні законопроекти, зокрема з реформи місцевого самоврядування, з введення загальної початкової освіти, з ре­лігійно-віросповідних питань, з державного страхування робітників, з аграрного питання тощо. Столипін планував створити вісім нових міністерств: праці, місцевого самоврядування, національностей, соці­ального забезпечення, віросповідань, дослідження та використання природних багатств, охорони здоров’я, міграцій. Для фінансового забезпечення цього він планував втричі збільшити бюджет за рахунок введення прямих податків, податку з обороту, підвищення цін на горілку тощо.

 Столипін — ініціатор створення військово-польових судів (швидкострільна юстиція) для подолання розгулу тероризму в державі. Під час політичних заворушень 1905 р. він виявив волю, енергію та особисту сміливість. За деякими відомостями, вже до 1908 р. близько 90% терористів були або ліквідовані, або втекли за кордон. Столипін зумів керувати урядом в умовах скоєння багатьох замахів на його життя. Деструктивні сили повели від­чайдушну, смертельну боротьбу проти його політики та особи. В нього стріляли, кидали бомби, обіцяли отруїти трирічного сина Аркадія... Після теракту на Аптекарському острові постраждало майже 60 людей, його донька залишилася інвалідом, а сина було поранено.

В літературних джерелах згадується зустріч Столипіна з імператором Вільгельмом II у 1909 р., після якої останній начебто сказав: «Був би в мене такий міністр, на яку б висоту ми підняли Німеччину! …Бісмарк був, безперечно, найвидатнішим державним діячем, відданим престолу і батьківщині, але, без сумніву, Столипін був в усіх відношеннях далекогляднішим і вищим за Бісмарка». Здається, Віль­гельм мав рацію. До того ж, «Столипін не заплямований брудом: річ надзвичайно рідка та складна для людини політики». Він мріяв лише про 20 років відносного спокою, за які Росія мала б кардинально змінитися.

Але інтриги царського двору навколо особи Столипіна призвели навіть до спроби прем’єра піти у відставку. Але вона не була прийнята.

Перебування Столипіна у Києві восени 1911 р. взагалі відзначалося певною зневагою до нього. Йому навіть не знайшлося місця в автомобілі, і довелося шукати візника!

Важко переоцінити роль Петра Столипіна у зміцненні Росії. Вороги імперії готували для неї великі потрясіння, Столипін плекав надію на велику й міцну державу. Безперечно, він виявився талановитим державним діячем, запропонувавши унікальну програму реформ, при цьому прагнув до втілення її відносно «м’якими засобами».

П.Столипін, як і його ідейний попередник С.Вітте, були характерними представниками реформаторського крила тодішньої влади. Саме Вітте належить заслуга підготовки указу від 17 квітня 1905 р. «Про зміцнення засад віротерпимості» — законодавчої основи наступних віросповідних реформ в Російській імперії. Власне П. А. Столипіну належить ініціатива створення старообрядницького закону від 17 жовтня 1906 р. та законодавча розробка інших віросповідних законопроектів. За Столипіна спостерігалося від­носно продуктивна взаємодія уряду й Думи у законотворчості з віросповідних питань.

На початку 20 ст. релігійно-суспільне життя підданих Російської імперії регулювалося законодавчими актами 18 або початку 19 ст. В діючому Законодавстві гарантувалося «усім, хто належав до панівної церкви підданим Російської держави, природнім та у підданство прийнятим… користування віль­ним відправленням їх віри та богослужіння…» Крім цього, «свобода віри надається не тільки християнам іноземних сповідань, але й євреям, магометанам та язичникам». Але в інших частинах законодавства «свобода віри» значно обмежувалася. Віросповідання оцінювалися за їх «істинністю», догматичною спорідненістю з православ’ям. Цим зумовлювався різний правовий режим їх існування. Неправославні віросповідання розподілялися на три групи: «терпимі визнані» (інославні та іновірні сповідання); «терпимі невизнані» (старообрядці, сектанти); та «нетерпимі невизнані» (деякі секти, скопці та ін.). При цьому, «терпимість» або «нетерпимість» до віросповідань залежала від поточної державної політичної складової. До категорії «нетерпимих» могли бути зарахованими і старообрядці, і сектанти, і протестантські конфесії та деномінації. За діючим законодавством, усіма т. зв. «цнотами громадян» мали опікуватися адміністративні та поліцейські власті. Так, генерал-губернатори мали спостерігати, аби «молодь виховувалася у правилах чистої віри, високої моралі, відчуттях відданості престолу й батьківщині». Губернатори зобов’язувалися не допускати «будь-кого приводу до хибних понять, викривлених тлумачень та погибельного неправдивого мудрування». Губернські власті та поліція мали попереджувати та припиняти всіма засобами прояви неповаги до віри. Набула широкого вжитку практика застосування адміністративних регулюючих розпоряджень у віросповідних питаннях.

Зі складу приєднаних до православ’я іновірців та їх нащадків виникали чималі релігійні групи, позбавлені нормального повноцінного релігійного життя: прибалтійські латиші, «відпалі» у протестантизм; уніати Північно-Західного краю і Царства Польського, «затяті у католицизмі»; хрещені татари Приволзьких губерній, що «відпали у магометанство»; розкольники та сектанти, відпалі від православ’я, але офіційно враховані як православні. Усім їм заборонялося відкрито, публічно сповідувати свою релігію, а духівництву не дозволялося відправляти для них будь-яких треб. Крім морального та духовного приниження, ці люди були позбавлені і суттєвих громадянських прав. Акти народження, шлюбів, смертей у переважній більшості не записувалися до метричних книг, що призводило до подальших правових колізій. Утиски іновірців спонукали багатьох із них до вияву релігійного або політичного протесту, до переходу до табору опозиційних сил, що сприяло дестабілізації суспільства. Суспільно-політична ситуація початку 20 ст. спричинила до необхідності реформування релігійного законодавства.

Поява Указу від 17 квітня 1905 р. «Про зміцнення основ віротерпимості» стало першою віхою на цьому складному шляху. Цим Указом суттєво змінювався правовий статус інославних та іновірних сповідань: розширювалися права старообрядницьких та сектантських громад, зокрема, у володінні майном від імені релігійних громад, у праві на спорудження молитовних будинків, на облаштування обителей, скитів, на друк богослужбових книг, ведення метричних книг. Указом дозволялося релігійне навчання дітей рідною мовою. Прибічники білокриницької згоди та біглопоповці після набуття чинності Указу стали йменуватися вже не розкольниками, а старообрядцями. Скасовувалися попередні обмеження для вступу на державну службу. Проте старообрядницьке та сектантське духівництво не отримало прав на офіційно визнане використання духовних звань та титулів. Таким правом користувалося лише вірмено-григоріанське, лютеранське та реформатське духовенство. Розширювалися права католицьких та мусульманських релі­гійних общин. Заборонялося офіційно йменувати ідолопоклонниками та язичниками (поганами) буддистів та ламаїстів. Відпадіння від православної віри в інше християнське сповідання або віровчення більше не переслідувалося і не спричиняло будь-яких невигідних наслідків по відношенню до особистих або громадянських прав.

Указ від 17 квітня був сприйнятий суспільством неоднозначно. Вітте навіть дістав звинувачення у навмисному «підриві національної руської гегемонії» і був змушений залишити свою посаду.

Перед Столипіним постало складне завдання: суспільного заспокоєння та подальшого просування віросповідних реформ. З приходом Столипіна законотворча робота влади у взаємодії із Думою активізувалася. Проте уряду прийшлося готувати пакет віросповідних законів поспіхом, у несприятливій суспільній атмосфері. Після розпуску Думи прем’єр не поспішав з призначенням нових виборів. Столипін намагався створити коаліцію з правою та поміркованою опозицією. Практично відразу після вступу на посаду він безрезультатно намагався утворити кабінет міністрів за участю відомих лідерів земського руху та кадетів. Це звузило політичні можливості прем’єра. Всю свою енергію Столипін спрямував у законотворчість. У січні 1907 р. в пресі з’явилися положення програми конституційно-демократичної партії з «церковного питання». В їхньому законопроекті проголошувалася рівність громадян, незалежно від віросповідання, рівні права всіх сповідань як в обрядовості, так і у розповсюдженні своїх віровчень; ставилось питання про визнання віль­ного, поза сповідного, стану людини. Столипін, безперечно, уважно вивчив кадетський законопроект та висловився про те, що положення про свободу совісті стосуються питань першочергової важливості, які спроможні впливати на всі сторони державного устрою та управління. Тому він повідомив про наміри надати власні міркування на розгляд Ради Міністрів. Розробки кадетів були враховані та творчо опрацьовані мініс­терством внутрішніх справ. Згідно напрацювань мініс­терства, у поняття свободи совісті увійшли наступні елементи: «право кожного заявляти про свою віру, якщо карні закони не порушуються змістом сповідання»; «право лиць з однаковими релігійними поглядами утворювати релі­гійні зібрання для спільного відправлення богослужіння та створювати релігійні спілки»; «право кожного безперешкодно переходити із одного віровчення в інше та змінювати сповідання своїх дітей, які не досягли визначеного віку»; «невтручання державної влади у духовні відношення приватних осіб до сповідного віровчення та відсутність будь-яких обмежень, політичних або громадянських, в залежності виключно від приналежності до будь-якого сповідання».

Столипін розумів, що наважитися на прийняття таких принципових положень у православній державі можливо лише після соборного вирішення багатьох проблем православної церкви. Інакше православна церква набула б стану залежної від держави конфесії в умовах, коли всі інші конфесії повною мірою набували незалежності та віросповідної свободи. Отже, питання про свободу совісті пов’язувалося з вирішенням питання церковних реформ і цілковито залежало від нього. Поставала необхідність визнання позасповідного стану громадян. Столипін та його однодумці розуміли, що немає більш небажаного елементу, ніж піддані без релігії, бо саме у такому середовищі можливе зародження смут та беззаконня. І все ж таки, у західних державах, де проголошена свобода совісті, тим самим допущене існування громадян, що не сповідують ніякої релігії.

Тому, вносячи на розгляд Другої Думи віросповідні законопроекти, Столипін заявив про необхідність розширення та законодавчого закріплення засад свободи совісті. При цьому він наголосив на особливих стосунках держави і православної церкви, підкресливши їх «багатовіковий зв’язок», який вимагав від держави покласти у підґрунтя релігійного законодавства ті засади християнської державності, «в яких православна церква як пануюча, користується особливою повагою та особливою державною охороною». Пояснюючи свою думку, Столипін заявив про призвання влади оберігати повну свободу внутрішнього управління та устрою церкви. При цьому зверталася увага на те, що «права та переваги православної церкви не повинні порушувати прав інших сповідань та віровчень».

Пакет законодавчих пропозицій уряду складався із семи законопроектів. Окремі з них мали лаконічні, а інші — громіздкі та складні для сприйняття назви. Проте і у Другій Думі, як і у Першій, через їх достроковий розпуск не довелося ці законопроекти обговорювати.

Ось характерний витяг з Проекту, поданого до Другої Державної Думи 20 лютого 1907 р.: «...76. Винуватий у паплюженні визнаного в Росії нехристиянського віросповідання, або його настанов чи обрядів, або у ганьбленні дією, або у паплюженні предмету пошанування цього віросповідання, за це зганьблення або збезчещення карається... арештом... на строк не більше 3-х місяців...» В Третій Думі передбачалося розглянути законопроекти, що полегшували перехід з православ’я в інше (в тому числі, й нехристиянське) сповідання, про розширення прав старообрядницьких общин, про гарантії збереження громадянських прав особам, з яких знято священицький сан.

Перед Столипіним постала проблема компромісу: необхідності пов’язати юридично закріплену першість православної церкви з можливістю втілення в життя ідей свободи совісті. На цьому наголошувалося у дум­ській промові Столипіна 22 травня 1909 р. при обговоренні законопроекту про свободу переходу з одного сповідання в інше. У своєму виступі прем’єр несподівано запропонував визнати право переходу громадян у будь-яке сповідання, але не оформлювати його законодавчо, називаючи це «поступкою народному духові».  Докладніше у стенограмі виступу прем’єр-міністра: «...Законний шлях, що забезпечує віросповідні порядки в державі, полягає у тому, що держава, не втручаючись ні в канонічні, ні в догматичні питання, не утискуючи самостійність церкви у церковному законодавстві, залишає за собою і право, і обов’язок визначати політичні, майнові, цивільні і загальні карні норми, які витікають з віросповідного стану громадян. Але в останньому питанні уряд повинен докласти всіх зусиль, щоби узгодити інтереси віросповідної свободи з інтересами панівної провідної церкви, і задля цього має у цих питаннях входити із нею у попередні зносини.

...у нашому законодавстві не можуть бути збережені будь-які кари за віровідступництво (вже 14 грудня 1906 р. знищена стаття 185, що карала за відпадіння з християнства у не християнство), то надто великому сумніву повинна бути піддана пропозиція комісії про необхідність проголошення в самому законі свободи переходу з християнства до не християнства. <…>

...Панове, наше завдання полягає не в тому, щоб пристосувати православ’я до абстрактної теорії свободи совісті, а в тому, щоб запалити світоч віросповідної свободи сумління у межах нашої російської православної держави».

Така компромісна позиція прем’єра зазнала критики як «лівих», так і «правих». В таких умовах боротьба за віросповідні реформи мала проводитися у сфері «поточного управління». Незважаючи на політичну блокаду віросповідних реформ, Столипін намагався втримати віросповідну ситуацію від повернення до старих, віджилих стандартів віротерпимості. Кабінетом Міні­с­трів було вжито заходів щодо загального обмеження адміністративного свавілля у віросповідних питаннях. У циркулярі за підписом Столипіна від 3 березня 1910 р. обмежувалася компетенція вищих чиновників на місцях у їх праві давати розпорядження загального характеру, стосовно віросповідних питань. Чиновникам пропонувалося надавати на розгляд Міністерства вну­трішніх справ усі розпорядження губернських властей, що мали характер загальних інструкцій.

Складний час прем’єрства Столипіна став чи не найвищою точкою ліберального реформування релігійної сфери початку 20 ст. Змінювався суспільний погляд стосовно характеру віросповідних відносин у полі конфесіональній, багатонаціональній Російській імперії. Реформи та відкрите обговорення найважливіших проблем духовного життя суспільства сприяли подальшому творчому розвитку релігійного законодавства. На думку дослідників, зі смертю Столипіна віросповідна політика уряду почала неухильно повертатися до дореформених стандартів віротерпимості.

У заповіті Столипіна, складеному задовго до смерті, містилося прохання про поховання його тіла на місті, як виявилося, заздалегідь завбаченого можливого вбивства. 9-го вересня 1911 р. зранку у Трапезній церкві, вбраній вінками з національними стрічками, зібралися члени уряду, представники армії та флоту, цивільних відомств, члени Державної Ради, багато членів Державної Думи. Проститися зі Столипіним зібралося й чимало киян. Були присутні і селяни з найближчих до міста сіл. Особу государя, який покинув Київ ще 7 вересня, представляв київський генерал-губернатор, генерал-ад’ютант Трепов. Після відспівування, під лаврські дзвони, труну з тілом прем’єра опустили у землю поруч з могилами відомих історичних діячів 18 ст.: козаків війська Запорізького Кочубея та Іскри і двох полковників Донського війська: Флорова і Краснощокова.

6 вересня 1913 року в Києві був урочисто відкритий пам’ятник Столипіну. На ньому зображено Столипіна, який немовби виголошував промову з думської кафедри. Спереду на п’єдесталі можна було прочитати: «Петру Аркадьевичу Столыпину — русскіе люди». Зліва, над фігурою скорботної «Жінки-Росії»: «Твердо верю, что затеплившійся на западе Россіи светъ русской національной идеи не погаснетъ и вскоре озаритъ всю Россію». Праворуч, над фігурою скорботного витязя: «Вамъ нужны великія потрясения, — намъ нужна великая Россія». Із задньої сторони п’єдесталу було зроблено напис: «Родился 2 апреля 1862 года в Москве. Жизнь посвятилъ служенію родине. Палъ от руки убійцы 1 — 5-го сентября 1911 г. въ Кіеве».

Пройде зовсім небагато часу і у сп’янілих від революційних сподівань головах з’явиться нова блюзнірська ідея: втановити на місці пам’ятника Столипіну інший — Богрову.16 березня 1917 р. за допомогою т. зв. «шибениці» фігуру відокремили від постаменту, підняли і кинули на долівку. Фігурні композиції пам’ятника відправили до заводу «Арсенал» на переплавку. Скульптури «Жін­ки-Росії» та «Витязя» доправили до Лаврського музейного містечка. Їх подальша доля невідома.

1960 року могилу Столипіна заасфальтували...

 

Олександр Васильєв,
провідний науковий співробітник Національного
Києво-Печерського історико-культурного заповідника

Андрій Васильєв,
студент НПУ ім. Драгоманова.

За сприяння редактора журналу «Історія в школі» Ю.Войцеховського