Культуримо, браття, культуримо!

На жаль, і досі помітна частина українського дорослого загалу асоціює слово «культура» переважно з одним, віддаленим від справжньої культури поняттям «культурно посидіти». Себто — напитися до поросячого кувікання не на підвіконні в під’їзді чи в пісочнику дитячого майданчика у дворі, а в умовах, більш-менш наближених до цивілізації: сидячи за столом, і не з горла, і не під занюханий рукав, а бодай з якоюсь закуссю.

Ми не перебільшуємо. Можемо навіть назвати точну кількість таких, науково кажучи, культуртрегерів у Верховній Раді України. Їх 266 — саме стільки нардепів проголосувало в один із гарячих червневих днів минулої сесії парламенту за проект закону з чудернацькою назвою: «Про національний культурний продукт». На осінній сесії планують із урахуванням уточнень та доповнень прийняти ОЦЕ в остаточному варіанті.

Голова Асоціації Видавців України Олександр Афонін на прес-конференції в УНІАНі вигукнув: «То що ж це виходить? Якщо ми дефініціюємо культурний продукт, то що, всі решта продуктів — некультурні?». Ми перебуваємо на тій же позиції, що і пан Олександр, бо вже сама неоковирна назва законопроекту ставить під сумнів такі фундаментальні поняття сучасної цивілізації, як естетика виробництва, технічна естетика, культура реалізації товарів та надання послуг. Що ж виходить, питаємо ми услід за паном Олександром. Після остаточного прийняття вищезгаданого апокрифу в Україні прибиральниця знову зможе одягати відро з помиями на голови набридливим відвідувачам, а швейцар  давати з порогу в морду бажаючим справді культурно посидіти — тільки тому, що у нього настрій кепський?

І то не жарти. Бо новий закон у разі його остаточного схвалення знищить саме поняття національної культури в Україні. Вона й так уже знищена у певних галузях, а в інших ще животіє — і не завдяки, а всупереч. Тож тепер її доб’ють остаточно.

Бажаючі детально ознайомитися з цим документом можуть набрати у Гуглі його назву або вийти на сайт Верховної Ради, де крім тексту Закону можна знайти поіменно всіх, хто доклав руку до появи цього далеко не культурного продукту. Як і тих, хто записався у гробокопачі таких національних надбань, як література, театр та кіно України.

Перш ніж перейдемо до конкретики — коротка, але необхідна заувага. В усіх бідах сучасної української культури часто-густо звинувачують виключно нинішню владну коаліцію. Ми не стверджуємо, що вона у цьому питанні біла та пухнаста, але задля справедливості просимо згадати, хто саме впроваджував в Україні оту ганебну прихватизацію, першою жертвою якої стала саме культурна галузь: мережа книжкових магазинів, кінотеатри (майже стовідсотково), клуби та палаци культури, осередки дитячої творчості, центри народного мистецтва тощо. Хто писав оті закони і мало не щотижня бігав до Верховної Ради, проштовхуючи десятки, а то й сотні поправок до вже прийнятих? Ні, не нинішні Гарант Конституції та прем’єр-міністр. Це робили стовідсоткові нові демократи наскрізь європейського штибу. Саме одному з них у бутність віце-прем’єром ще в далеких 90-х спала на думку теза, що написання і видання книжок, постановка спектаклів та зйомка фільмів нічим не відрізняється від виробництва черевиків, нижньої білизни та контрацептивів. Подумав, написав, пробив — через Верховну Раду. Під податковим тиском, більше схожим на тортури в катівнях інквізиції, пішов з життя український кінематограф, забомжував театр, та от напасть! — завдяки таким невиправним ентузіастам, як Олександр Афонін і його однодумці, патріотично налаштовані видавці, українська книга не пішла на дно, якось втрималася на поверхні і навіть дочекалася — через півтора десятки років — тимчасової (!!!) податкової індульгенції.

А тепер — коротко по суті справи. Стверджують, що насправді цей законопроект народився в кулуарах Міністерства культури часів президентства Ющенка. Тобто — класичний приклад притаманної цій людині падлючості: однією рукою попустити зашморг на горлі українського книговидавництва, а другою заходитися прив’язувати до її ніг величезну каменюку у вигляді відповідного закону.

Інша справа, чому раптом цей некультурний продукт ющенківської законотворчості раптом отримав схвалення частини депутатів владної більшості. Невже «парламентський диригент» Чечетов затримався на той момент у кулуарах?

Зараз зрозумієте.

В чому суть цього закону, якщо поминути стилістичні неоковирності та традиційні обіцянки-цяцянки, як усім буде добре? Пропонується скасувати всі пільги, які так важко здобули ті ж самі українські видавці. І запровадити таку систему: видавець на свій страх, ризик і своїм коштом видає конкретну книгу конкретного автора. Перша умова: автор, видавець та інвестор мають бути громадянами України. Відповідно і друкарня має теж стояти на рідній землі і належати «нашій людині».

Далі: цю книжку видавець несе до спеціальної експертної ради, створеної у відповідності зі згаданим Законом. Реально — до класичного державного чиновника, котрому все одно, за що брати відкат: за інсулін, кондоми чи шкільні підручники. Тут ключове слово не культура, а відкат.

Оцей чинодрал визначить, чи є принесений видавцем «продукт» національним. Якщо, на його думку, не є — гуляй, Вася. З усіма фінансовими наслідками для свого бізнесу.

А якщо є? Не поспішайте радіти. Бо Закон впроваджує три рівні сертифікації книги: базовий, середній та вищий. За базовий з вас візьмуть тільки 30% податку, за середній 50%, а за вищий — звільнять від податку взагалі.

А тепер сядьте, як співалося в одній пісні, край віконечка, гляньте на зорі і погадайте, кому все це вигідно — тому ж самому чиновнику, який фактично виносить остаточний вирок, що не підлягає оскарженню. Навіть якщо він не здере з вас хабар (ги-ги!), то шанси одержати вищий рівень сертифікації у вас, м’яко кажучи, мізерні. Отже — в реальності і без того недешева українська книжка подорожчає, відповідно, на 50-70%. Який геніальний спосіб контролю та відвертої розправи з непокірними літераторами і видавцями вклала наша нинішня опозиція в руки професійних українофобів! Сама, без примусу на таці з блакитною облямівочкою!

До речі, про суть поправок, внесених одним неадекватним нардепом від владної коаліції: якщо їх приймуть, то преференції, нехай навіть обмежені, одержить не книга українською мовою, а російськомовний «культурний продукт». Коментарі потрібні?

Культуримо, браття, куль­туримо!

В.Н.