Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
||
Правдива козацька СічІсторію заселення та освоєння луганських земель неможливо відірвати від історії Українського козацтва. Про це свідчить передусім топоніміка краю: Гетьманський шлях, Черкаський Брід, Великий Луг, села Байдівка, Гармашівка тощо. Розташовані по битому татарському шляху, так званій Кальмуській сакмі, землі нинішньої Луганщини понад два сторіччя були полем бою запорозьких, пізніше також слобідських козаків із татарськими ордами. Щороку навесні чимало січовиків рушало сюди, долучаючись до тих запорозьких козаків, які постійно мешкали тут в зимівниках і прикордонних залогах. Вони лишались основною збройною силою у Придінців’ї, і московський уряд дедалі частіше вимушений був звертатись до їх послуг. Так, 1559 року козаки на чолі з гетьманом Дмитром (Байдою) Вишневецьким погромили татар біля Айдару. Від 1641 по 1643 роки запорозькою прикордонною вартою біля Дінця керував козацький ватажок Іван Богун. В 1650 році сюди, до річки Міусу, приводив запорозьке військо старший син гетьмана Богдана Хмельницького — Тиміш. Минуле Луганщини пов’язане з двома гілками Українського козацтва — Військом Запорізьким та Слобідським козацтвом. Південна частина теперішньої Луганської області належала до Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового, а північна — до Ізюмського та Острогозького Слобідських козацьких полків. У 1967 році вийшла книжка «Історія міст і сіл УРСР», і в ній є кілька згадок про минуле наших сіл та містечок. Збереглися деякі відомі назви містечок і сіл — це були колись назви козачих зимівників. У межах Луганської області запорозькі козаки мали більше 30 зимівників. В них жили козаки, які, на відміну від січовиків, могли одружуватися, вести господарство. Тому їх жартома називали сиднями, баболюбами, або гречкосіями. Кам’яний Брід на річці Лугані — зараз у межах Кам’янобродського району обласного центру — давнє запорозьке займище, старожитня козацька місцевість. Згадки про поселення у цій місцевості маємо від 1740 року. Зимівник козака Вергуна на річці Лугані (нинішнє селище Вергунка Жовтневого району м. Луганськ). Згадки про козака Вергуна маємо і «Історії запорозьких козаків» Дмитра Яворницького. 1688 року цей козак доправив до Війська Запорозького листа гетьмана Мазепи, а також тисячу червінців у дарунок від нього і передав їх кошовому отаману Грицькові Сагайдачному. На жаль, не зберегло свою назву поселення Макарів Яр — нинішнє село Пархоменко Краснодонського району. Ця місцевість з давніх часів була улюбленим сховищем для запорозького козацтва. 1738 року тут оселився зимівником відставний січовик Макар Безродний. Поблизу села є Скелюватий Яр і Тертишний Байрак. У 1690 та 1700 роках козаки цих зимівників постачали до Бахмутської фортеці на продаж велику кількість худоби, збіжжя та інших харчів. Чомусь не зберіг свою назву Черкаський брід — нині це м. Зимогір’я Слов’яносербського району, згадується від 1645 року. Запорожці Лисичого Байраку на Дінці (зараз місто Лисичанськ) ще у ХVII сторіччі використовували кам’яне вугілля для побутових потреб і при ковці заліза, проте роком заснування Лисичанська вважається аж 1710-й. А біля нинішнього селища Чорнухине Перевальського району проходив козацький шлях із Січі на Дон і Кагальник. На початку ХVII сторіччя запорожці влаштували там одну із своїх головних попутних станцій з великими запасами харчів, зброї та інших припасів. Подорожні козаки мали змогу там відпочити і запастися харчами. У Чорнухиному на початку 60-х років минулого сторіччя будували птахофабрику і розрили козацькі комори — там був одяг, була козацька зброя. Але на питання, куди ці археологічні знахідки поділися, не відомо. Землями Луганщини, по Дінцю, проходив північно-східний кордон вольностей Війська Запорізького Низового. На північ від того кордону починалося Дике Поле — степовий простір між Гетьманщиною, Московщиною та Військом Донським. У посушні роки татари йшли у Дике Поле на випас коней. Кордони Запорозьких вольностей тут боронили козаки Підгірненського та Суходільського бекетів (прикордонних варт), подаючи знаки про навалу кримчаків через систему так званих хвигур — веж, на вершині яких запалювалися вогні. По кількох десятиріччях будівництва «світлого майбутнього» майже вся історія була перероблена. Лишилися тільки поодинокі свідчення про козацьку минувшину краю. Зараз розпочато повернення до традицій минулого. Цей рух торкнувся і козацтва. В Російській Федерації козацтво перебуває під пильним державним наглядом. Там відновлені Донське, Терське, Оренбурзьке, Забайкальське, Сибірське, Уральське, Астраханське, Амурське та Усурійське козацтва. Поза межами РФ відродилося Донське козацтво в Україні в Семиріченське в Казахстані та Киргизії. «Відродилося» навіть те, чого не існувало взагалі. Казна-звідки взялося «придністровське козацтво» у Молдові, «кримське козацтво» в Україні та навіть «абхазьке козацтво». На цьому тлі за відродження Українського козацтва в Росії — анітелень. Хоча в межах РФ опинилася більша частина Острогозького Слобідського козацького полку разом із його полковим містом, частина земель ще трьох Слобідських полків, частина вольностей колишньої Кальміуської паланки та більша частина Стародубського Гетьманського козацького полку разом із його полковим містом (наразі це західна частина Брянщини, яка входила до складу Чернігівської губернії аж до 1919 року). Українське козацтво і зараз небажане для Росії. Що ж до Кубані, то відродження козацтва тут також вибіркове. Воно не торкнулося тієї частини козацтва, яка чинила найбільший опір сталінській директиві 1932 року про знищення української культури на Кубані. Тоді на російську мову було переведено українські часописи, діловодство у державних установах (до того воно велося українською), 746 українських шкіл, 12 педагогічних технікумів і 2 педагогічні інститути (у Краснодарі та у станиці Полтавській). До речі, цю станицю перейменували — тепер вона зветься Красноармійська... Непокірних козаків страчували, ув’язнювали, засилали до Сибіру та Казахстану. А в 1932-33 роках Москва влаштувала на Кубані голодомор. В нашій країні відродження козацтва здійснюється на аматорському рівні, випадковими людьми. Крім спроб утворити військово-патріотичні організації є ще такі дивні опереткові прояви, коли чоловіки, що дослужилися до офіцерських чинів, проголошують себе генерал-полковниками козацьких військ. Вони шиють собі чудернацькі однострої з імперськими лампасами та надягають кашкети чинного генералітету Збройних сил України. А члени деяких нібито українських козацьких товариств розмовляють лише російською мовою, шанують тільки російські традиції, орієнтуються винятково на Москву. На Луганщині панує омана, що історія краю почалася від «матушки Єкатерини». У 1995 році луганська міська влада урочисто святкувала 200-річчя від часу заснування Луганська. В той же час відомо, що зимівник запорозьких козаків Кам’яний Брід, який дав початок обласному центру, у документах згадується уже в 1740 році. З часом цей зимівник перетворився на велике й багате село, яке мало свою церкву на честь святих Петра і Павла в 1761 році, а 1811 року навіть отримало власний герб. 14 листопада 1795 року цариця Катерина ІІ видала наказ про заснування біля села Кам’яний Брід гарматного заводу. Згодом біля заводу утворилося селище Луганський Завод, а в 1882 році Кам’яний Брід і Луганський Завод об’єдналися в один населений пункт, який отримав назву Луганськ і став центром Слов’яносербського повіту Єкатеринославської губернії. А чого вартий герб Луганська, затверджений Луганською міською радою у 1992 році! Це, власне, є відновлений герб міста часів Російської імперії, затверджений 22 квітня 1903 року царем Миколою ІІ. На ньому досі збереглися 9 зірочок та літера «Є». Ця літера вказує на належність міста до Єкатеринославської губернії, а кількість зірочок вказує на кількість повітів цієї губернії. До речі, на гербі міста Дніпропетровськ, яке колись було Єкатеринославом, літери «Є» немає, так що луганський герб — це показник історичного невігластва влади. А ще на гербі зображено домну. Але ж місцева залізна руда, всупереч надії Катерини, виявилася непридатною для металургійного виробництва, бо містила в собі лише 40% заліза. Тому всі гармати та боєприпаси на Луганському заводі вироблялися з чавуну, привезеному з уральських заводів. Тобто на гербі міста відображено домну, яка ніколи не працювала... «Полеміка» |
||
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |