Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Крихти буття чи перлини істини?

Нотатки з незвичної Міжнародної наукової конференції у Бердянську

Від редакції: наприкінці вересня у приазовському місті Бердянську відбулася Міжнародна конференція, на якій розглядався цікавий комплекс проблем гуманітарного буття сучасного суспільства. Її організували Національна Академія Наук України, Міністерство освіти і науки та Міністерство культури разом із кількома відомими науково-освітніми центрами Держави. Однією з центральних подій загального, пленарного дня засідань стала двогодинна дискусія навколо творчості сучасних українських письменників Валерія і Наталі Лапікур, кадрових співробітників МАУП.

Подаємо їхні враження від Конференції.

Замість передмови: на обкладинці презентованої на Бердянській конференції фундаментальної наукової монографії молодої української вченої Софії Філоненко «Масова література в Україні: дискурс/гендер/жанр» розміщене вражаюче документальне чорно-біле фото. Немолода жінка, з якої навіть наш дикий псевдокапіталізм не вибив уродженої інтелігентності, торгує книгами — і то не «чтивом», а хорошою Літературою — у… рибному ряду (!!!) міського ринку. Не додати і не відняти! Хіба що не зайве нагадати дилему, яку поставив Син Божий своїм першим учням: промишляти рибою чи наставляти душі на шлях істинний.

В чому незвичність Бердянської конференції? Незрівнянний фантаст і неперевершений цинік Станіслав Лем сорок років тому уїдливо зауважив, що сучасна наука розділилася на осілу і кочову. Представники першої, як і годиться, працюють у лабораторіях та дослідницьких центрах, другі — гасають світами, не знімаючи з піджаків «бейджики», аби засвітитись у зібранні собі подібних, користуючись, на додачу, нікому, крім них самих, незрозумілою псевдонауковою «фенею».

Зазвичай і назви тематики у таких «циганів від науки» специфічні. Ну скажіть, чи може нормальну освічену людину зацікавити таке от: «ПСЕР-2011«? І навіть розшифровка цієї чудернацької абревіатури «Перспективи соціально-економічного розвитку у 2011-му році» не зачеплять ані розум, ані серце справді допитливої людини. Бо вона, ця людина, знає, що то тема не для наукової дискусії, а для сесії місцевої, регіональної чи Верховної Ради.

До речі, за дотепним визначенням провідного українського історика науки Юрія Храмова, крім традиційної та «кочової» існувала ще радянська псевдонаука, котра всі свої зусилля спрямовувала на ідеологічне забезпечення фантасмагоричних, нереальних планів партії та уряду. Але це так — зауваження на маргінесі.

Звісно, мало кого з серйозних науковців привабить сьогодні кондова забронзовіла стилістика запропонованої до дискусії проблематики — на взірець отого «ПСЕРу». Інша справа — така от назва: «Крихти буття: література і практика повсякдення». Це якраз тема Бердянської Міжнародної наукової конференції. Як визнали її учасники, перша реакція — шок! Далі — зацікавленість. І після глибших роздумів: а що ж таки, власне, повсякдення і які у нього контакти, конфлікти чи повна індиферентність у стосунку з сучасною літературою? — бажання взяти участь у дискусії.

Організатори і натхненники. Нестандартність наукового мислення ініціаторів Конференції знайшла підтримку з-поміж структур, котрі з дурної руки декого із сучасних малоросійських писак вважаються мало не цитаделями консерватизму. Серед співорганізаторів Конференції — Національна Академія Наук України, Міністерство освіти і науки, молоді та спорту, Міністерство культури не лише формально зазначили свою причетність до Конференції, а й активно сприяли її успіху.

І ще: обставина, на якій варто наголосити. Здавалося б — суто наукове зібрання докторів та кандидатів гуманітарних наук мало зацікавити у самому Бердянську невелике гроно науковців з місцевих вузів. Проте Конференція стала подією для всього міста. Регіональне телебачення подало настільки детальний і професійний звіт про її роботу, що вже наступного дня основних доповідачів пізнавали на вулицях. І справ тут не у звичайній людській цікавості.

Історичний екскурс: Бердянськ переживав різні, часом складні, а то й трагічні часи. Спочатку порт, згодом одна з рибальських столиць Азова, в ХХ столітті, аж до кінця 80-х — крупний промисловий центр. Із чи не першого у тодішньому закутку імперії навчального закладу — класичної гімназії виріс Університет. Перелік гімназистів та їхніх педагогів по-хорошому вражає! От, скажімо, ми знаємо Петра Ніщинського як композитора, автора пісенного шедевру «Закувала та сива зозуля». Але мало кому відомо, що він викладав наприкінці свого життя у Бердянській чоловічій гімназії не музику, а… грецьку мову та літературу! Вчився тут невизнаний в імперії лікар-епідеміолог Володимир Хавкін, котрий першим у світі розробив ефективні протихолерну і протичумну вакцини. В Індії йому поставили, як стверджується, таки золотий пам’ятник — як і своїм богам. В Україні? — Вікіпедія подає Хавкіна як суто російського науковця, одеські Інтернет-сайти стверджують, що це «таки наш человек!», але його бюст стоїть лише коло входу до Бердянського педуніверситету.

Варто бодай побіжно пом’янути і Петра Петровича Шмідта-старшого — талановитого адміністратора та будівничого, його сина, одну з найтрагічніших постатей російської революції 1905-го року, першу жінку — Героя Радянського Союзу, льотчицю Поліну Осипенко, неперевершеного ілюстратора Шевченківського «Кобзаря» Опанаса Сластіона. І коли вже зайшлося про художників, то слід згадати ще одного — Ісака Бродського, бездоганного майстра офіційного портрету. Можна брати на кпини сам жанр, але він існував, існує і існуватиме як одна з ознак державності. І тут нікуди не дінешся. Поклавши руку на серце, визнаємо, що сучасні українські майстри пензля та різця «не помітили» справді епохальних подій минулого Двадцятиліття. Вочевидь зарубіжні гранти, виділені на розвиток постмодерністського «стьобу», заважають сфокусувати творчий зір на справді визначних подіях, фактах і особистостях. Інша справа — малювати відверті глупства на конкретних політиків, подаючи це як нестримний вираз свободи творчості.

Скільки нам іще чекати нових Кричевських і Нарбутів?

Момент суто особистий. У вже згаданій монографії Софії Філоненко аналізується творчість чималого гурту сучасних літераторів. Але так склалося, що до безпосередньої участі і активної роботи на Конференції запросили саме нас. І справа тут не тільки у відповідності наших книг темі наукової дискусії. Свою роль тут відіграла і наша причетність до МАУП. У вільному спілкуванні з учасниками Конференції ми почули чимало схвальних відгуків про науково-освітню ідеологію нашого вузу.

Перше: це нестандартність наукового мислення. Нетривіальний творчий пошук. Максимальна комп’ютеризація навчального процесу. Повна відсутність характерних для багатьох державних вузів споживацьких рефлексів на взірець: «Уряд повинен дати, міністерство повинне забезпечити тощо…» І нарешті — чи не єдино можливий у цьому донедавна зросійщеному регіоні спосіб відродження державної мови: через підвищення її авторитету, а не через політичні гасла.

Від себе: приємно все ж таки перебувати серед людей «однієї крові».

І нарешті — до справи. Про оту саму нестандартність мислення, котра, врешті решт, рухає науку. Вже сам перелік тематики доповідей на пленарному засіданні першого дні Конференції приголомшив би навіть людину, що має певне уявлення про особливості  наукових дискусій.

Ну як от звести докупи «Образ ідеальної держави» у хто-зна-в-які давнини написаній повісті «Про Індійське царство» (проф. Юрій Пелишенко з Києва) з «Відкриттям еротичного підтексту сучасного футболу», доповіді, яку зробила пані Ольга Харлан з Бердянська. А як стулити докупи дослідження бєлгородської вченої Тетяни Новикової щодо ролі і місця хліба та солі у житті російського селянина за всі часи династії Романових із проблемою екзотики і соціальної лояльності у нарисах представника розстріляного українського відродження Василя Мисика (автор — проф. Микола Васьків з Кам’янець-Подільська). І якщо доповідь харківського вченого Миколи Саппи про відображення в українській літературі ХІХ сторіччя застілля та їжі в ментальності українців — наче за темою, то виступ його землячки Любові Хавкіної щодо образів повсякдення у сучасному рекламному міфі нібито й виходить за формат заявленої дискусії. Аж ні!

Розшифровка цього своєрідного елементу таємничості у серйозній науковій полеміці була зроблена на самому початку Конференції професором Вікторією Зарвою. Вона розмірковувала про «інтерпретацію комплексу буденності в епоху Просвітництва».

Доречно нагадати, що епоха Просвітництва або ж Відродження — то світла мрія кожного народу, кожної держави. Навіть тієї, де «молочні ріки і кисільні береги». І справжня сутність фактично всіх доповідей, виступів, повідомлень, дискусій оберталася навколо поняття «повсякдення». Воно ж — буденність. Ота, що за Марксом і Енгельсом визначає нашу свідомість. Як слушно наголосив уже в перші хвилини Конференції представник Ягелонського університету (Польща) Томаш Мроз, поки що нікому не вдалося вичерпно відповісти на питання, що таке повсякденність. Але він сподівається, що в наші дні ми бодай дещо наблизимося до розуміння цього. До речі, пан Мроз не обмежився самим лише побажанням. Він ще й виголосив вражаючу доповідь «Між надією та відчаєм. Повсякденність в оповіданнях Антона Чехова». Саме тут, у Бердянську, на березі Азовського моря, де колись пройшли дитячі і юнацькі роки Чехова, така постановка цього питання залишається актуальною.

Один із учасників Конференції слушно нагадав колегам, що буденність займає 90-99, а то й усі 100 відсотків життя пересічної людини. Справді радісних днів, що виходять за рамки цієї ординарності — обмаль! Особливо в часи криз або реформ. Що для абсолютної більшості населення є синонімом.

Як на наш розум, то невдача спочатку горбачовських, а потім уже наших, до болю рідних перетворень полягає у примітивному розумінні вже згаданої цитати класиків наукового комунізму. Мовляв, побудуємо у стислі строки міцні підвалини фінансово-економічного буття і на них сама собою за одну ніч розквітне-розпуститься буйним розмаїттям кольорів і відтінків ота сама Висока Свідомість. А воно не виходить! Не вийшло у більшовиків, бодай їм. Гавкнулось у Горбачова. Не складається ось уже шосту президентську каденцію у нас, українців. Схоже, від зміни місця народження чергового Гаранта Конституції у нас мало що змінюється на краще.

Знову ж таки, думка, висловлена під час дискусії на Бердянській конференції: буденність є даністю, якої не уникнеш… дехто, щоправда, намагається — з допомогою алкоголю чи наркотиків, — але безрезультатно. Остання за часом світова криза 2009-го року натякає, що високий рівень достатку — то ще не гарантія справжньої стабільності і безпеки. То лише чистісінька математика: кількість машин у гаражі, кількість «квадратів» у житлі, нарешті — кількість нулів після останньої цифри на банківському рахунку.

Гнітючий приклад — сучасна Греція, котра балансує на межі національної катастрофи. Кілька років тому, завдяки вдалій економічній та політичній кон’юнктурі, владі вдалося задобрити, задавалося б, чи не всі прошарки електорату. Майже мільйон державних чиновників на 11 мільйонів населення одержували в рамках боротьби з корупцією астрономічні зарплати та пенсії. Останні, між іншим, сягали трьох тисяч євро, що втричі перевищує середньоєвропейський рівень. Прихильників лівих ідей тішив потужний державний сектор економіки, який займав половину виробничого комплексу. Здавалося — матеріальний добробут був забезпечений. Та коли надійшла пора повертати борги по численних іноземних кредитах, то з’ясувалося, що сума воістину космічна. І значно перевершує загальний показник національного бюджету.

Даруйте за різкість, але це зайвий доказ того, що саме лише сите черево обивателя стабільності державі не гарантує. Потрібні ще працездатні мізки і здоровий глузд, не розбещений халявними набутками.

Можна виносити розп’яття чи ікони зі шкіл та державних установ. Можна взагалі забороняти т.зв. «релігійні вірування» і перетворювати богохульство на державотворчі доктрини. Та все одно — рано чи пізно зазначена нами на початку нотаток дилема «душа чи промисел» змусить робити вибір.

Асоціації, факти, роздуми. Аж із того боку Атлантики дістався до Бердянська сеньйор Філіпе Перез Родрігез. Він — професор Автономного університету Вільного і суверенного штату Пуебла у Сполучених Штатах Мексики. Пуебла — не столичний регіон, а справжнісіньке мексиканське високогір’я з усіма його особливостями. Проте — в Автономному університеті навчається понад 62 тисячі студентів. Саме так, 62 тисячі! Це справжнє місто, авторитетний, поважаний у світі науково-освітній центр. Та особливо вразила нас обставина, котра, на перший погляд, начебто не має прямого відношення ані до освіти, ані до науки. Автономний університет фінансується не центральною владою Мексики, а з бюджету Вільного і суверенного штату. В Мексиці! Десь у їхнього біса в горах! На гроші штату! І який розмах?

Хоч плач од заздрості.

Наступна замальовка. Вже згадана нами Тетяна Новикова з бєлгородського Наукового Університетського центру зазначає у своїй доповіді, що впродовж віків половину раціону російського селянина-землероба складав… хліб. І ще «щі да каша — піща наша». І все! Той, на кому імперія будувалася, розбудовувалась і воювала, народжувався, жив і помирав ані разу не зазнавши відчуття ситості.

Тож не дивно — це вже наші ремінісценції — що приєднання за будь-яку ціну козацької України до Великого московського князівства мало на меті, перш за все, фізичне жадання нарешті наїстися. А вже потім йшлося про політику, геополітику, стратегічні інтереси тощо.

Не випадково ж об’єднавчий братолюбський запал тодішніх московитських лідерів згас, як тільки під їхнім контролем опинився стратегічний запас українського зерна, включно з родючими чорноземами.

Так було за царів, не стало краще за комісарів. Пані Новикова навела один (але який!) факт із російського періоду життя геніального українського академіка Миколи Амосова. Білий хліб вперше в житті він побачив у вітрині непманівської крамнички. Було тоді Амосову десять років. Вдумайтеся: побачив. Не у себе у величенькому селі, а в місті. А вперше спробував його на смак лише через 10 років, уже дорослою людиною, в їдальні металургійного заводу, де він працював.

Болюча в усі віки проблема «письменник і влада». Професор Васьків філігранно, як на нашу думку, розкрив її на прикладі знаного в 20-30-х роках минулого століття українського літератора Василя Мисика. На відміну від декого зі своїх колег, Мисик не надто пнувся возвеличувати, восхваляти, оспівувати оту саму владу. Але шукав якийсь компроміс. Бо ж, даруйте за цинізм, треба й самому їсти, і сім’ю утримувати. Писав якісь там нариси та балади про величні будови перших п’ятирічок, ховався за описами екзотики — та все одно збивався на ідеологічні комуняцькі штампи. Не порятувало. Під час великого терору запроторили в ГУЛАГ. Ідеалісти кажуть, що помилково. Реалісти вважають — закономірно.

Що воно було з Василем Мисиком насправді — нехай з’ясовують науковці. Але вищезгадана доповідь професора Васьківа викликала суто сучасні асоціації. Відбувши «п’ятирічку» в ГУЛАГу і чотири роки у фашистському концтаборі, Василь Мисик, проте, знайшов у собі сили відродитись як справжній митець. Він залишив по собі, крім уже згаданих кон’юнктурних книжечок, навдивовижу високу поезію та взірцеві переклади з цілого ряду іноземних мов. А що залишать по собі наші псевдобудителі? Тривіальні спогади про вельми куценький досвід позашлюбного сексу плюс підписи під скандальними колективними листами проти лідерів чергового «режиму«?

Як відомо, можна сто разів повторювати: «Великі відкриття народжуються саме на стиках наук», а на практиці ховатися за парканом зі штампів і віджилих догм свого вчорашнього мислення, маскуючи це «науковою школою». Організатори Конференції звели у дискусіях представників не просто різних наукових шкіл, а й різних наук. Що народжується у дискусіях між філологами-літературознавцями, соціологами, етнографами та фахівцями з проблем технологій масових комунікацій, що йдуть на зміну традиційній журналістиці? Істина, панове-товариство. Істина. Як і належить справжній науці, а не тій, що її уособлюють кочівники з «бейджиками» на лацканах. Оце і є, власне, новаторство — не на словах, а на справі.

Дивовижні моменти істини, несподівані парадоксальні відкриття були чи не в кожній доповіді на пленарному засіданні, у виступах на секціях та репліках під час дискусій. Добре, що вони не пропадуть, ледь пролунавши під склепіннями старовинних аудиторій колишньої гімназії. Відповідний науковий збірник уже готується до видання. Буденність і справді неможливо перетворити на суцільне свято. Але її можна прожити або пасивно, або інтенсивно — і тут чи не головним порадником та путівником є література. Звісно, художня, звісно, високого рівня. Хоча досвідчений читач знайде щось корисне для себе і в бестселері-одноденці. Але то окрема тема.

Головний висновок, який ми зробили для себе: життя не можна покращити ні «вже сьогодні», ані через пріснопам’ятні 20 років самими лише фінансово-економічними методами. Ігнорація гуманітарної сфери людського життя, а надто її духовної вершини помститься страшно. І незворотньо. Вже вкотре на прикладі нашої Неньки України ми бачимо, що скорочення адміністративного апарату за рахунок однієї лише посади віце-прем’єра з гуманітарних проблем є, м’яко кажучи, недалекоглядним. Може, варто все поставити з голови на ноги? І урізноманітнити оту буденність державної підтримкою справжньої літератури, а не мандруючих літераторів, справжньої музики, а не «бум-бум-бум», зрештою, справжньої вітчизняної культури, а не виписаної з-за північного кордону все тієї ж попсятини. І це не наївні розмірковування, а науково обґрунтована позиція.

Оптимістичний фінал: як багато залежить від особистості. Особливо в такій делікатній сфері, як наука і освіта. Саме на цьому базуються цілі школи ще колишньої радянської, а нині науки Незалежної України. Так створювалася, зокрема, на стику цілого грона наук наука сучасного Управління, яка знайшла своє втілення в діяльності МАУП. Талант лідера, крім усього, полягає у вмінні заявити про себе саме в потрібний час у конкретній точці координат, попри чиновницький тиск і необґрунтовану, явно замовну критику та елементарну заздрість «вічно вчорашніх» ділків від науки.

Користуючись визначенням, що пролунало на Конференції, шлях до справді радісних моментів життя тільки один — перетворити пасивну буденність в інтенсивне повсякдення.

Валерій Лапікура
Наталя Лапікура
Бердянськ-Київ

Фото Наталі Лапікури

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com