Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ЯК ПОДОЛАТИ СТРАХ ПЕРЕД ШКОЛОЮ?

Сьогодні ми так багато говоримо про якісну освіту, високі стандарти навчання учнів у школах, високі показники знань випускників шкіл, але не замислюємося про те, чому ці показники так часто є невтішними, низькими.

Однією із причин низької успішності учнів у школах є взаємозв’язок страху і невдач школярів під час навчання. Чому учень, який за певних обставин дотепний, уважний, кмітливий, коли приходить до класу, раптово перетворюється на повного невдаху? Чому розумні діти поводяться так нерозумно у школі. Відповідь проста: вони бояться. Страх знищує розум, погляд дитини на життя, мислення, відношення до життя.

Американський педагог, відомий теоретик альтернативного підходу до навчання Джон Холт (1923-1985) був одним із перших, хто намагався пояснити широкій громадськості причини незадовільного навчання учнів у школі, окреслити шляхи покращення освітнього розвитку дітей. Свої спостереження педагог яскраво описав у книзі «Як діти зазнають провалу у школі». Подаємо на нашу думку найбільш актуальні погляди педагога саме на взаємозв’язок страху і незадовільного навчання учнів у школі. 

Так, більшість дітей у школі майже постійно боїться. Як хороші солдати вони контролюють свій страх, живуть із ним і пристосовуються до нього. Але проблема в тому, що існує істотна різниця між школою та війною, а пристосування до страху має пагубну дію на розумові здібності. Наляканий боєць може бути найкращим бійцем, а наляканий учень — завжди поганий учень.

Основним джерелом невпевненості й провалу школяра є страх виконати завдання неправильно, помилитися, розгнівати вчителя, викликати глузування інших учнів. Крім того, діти бояться розчарувати своїх батьків і розвіяти ті надії й сподівання, які вони на них покладають. Уже в десятирічному віці діти бояться забруднити своє ім’я. Граючись у розважальні ігри, більшість з них хоче показати себе знавцями, незалежно від того, добре вони справляються із завданням чи ні.

Коли вчитель задає запитання, а діти не знають відповідь на нього, то вони відчувають смертельний страх. Діти бояться дати погану відповідь, що їхню відповідь перервуть, бояться, що їх назвуть дурними. Бути дурним — це смертельна образ для дитини. Навіть у найдобріших і лагідніших школах діти бояться. Це жорстока дійсність життя, з якою потрібно мати справу.

Головною помилкою освітньої системи є те, що вчителі не навчають учнів досягати успіхів у навчанні за допомогою помилок. Головне завдання школи учні вбачать у тому, як будь-якою ціною отримати правильну відповідь. Але ж, процес пізнання завжди супроводжується помилками, невдачами. Лише на помилках можна отримати справжні й міцні знання. Адже, падіння і підйоми є невід’ємною частиною навчання. 

У сучасній реальності, ми можемо спостерігати наступну тенденцію: школи заохочують «продуцентів», тобто дітей, які намагаються отримати правильну відповідь будь-якою ціною. Дуже часто такі школи знеохочують «мислителів» — учнів, які докладають зусилля, щоб подумати над значенням, дійсністю того, над чим вони працюють. Звідси, знову ж таки, «діти-мислителі» бояться, що не встигнуть дати правильну від­повідь. Тут може мати місце інший страх — невпевненість у знаходженні будь-якої від­повіді на завдання. Крім то­го, учнями керує не захоплюючий, цікавий світ пізнання, а страх помилитися, дати неправильну відповідь.

Ми можемо спостерігати, що діти, які поспішають з відповіддю, зазнають провалу. Справа в тому, що завдання і відповідь мають різний зв’язок, структуру й порядок. Завдання — це картина із частинкою, що відсутня; відповідь — це відсутня частинка. Діти, які не поспішаючи думають над завданням, незабаром знаходять правильну відповідь. Ті діти, котрі не знаходять правильної відповіді, бачать завдання як наказ бігти щодуху із початкової точки в невідомому напрямку. Вони мчаться за правильною відповіддю, не встигнувши розглянути завдання. Поганий мислитель щодуху мчиться за відповіддю; хороший мислитель не поспішає і розглядає завдання. Хороший мислитель може не поспішати, тому що він може допускати невизначеність, він може допускати необізнаність. Поганий мислитель не може допустити, що він чогось не знає. Це змушує його нервувати. 

Причина того, чому «мислителям» важко вчитися у школі криється не лише в тому, що вони сприймають слова вчителя як повну нісенітницю, а в манері вчителя підносити цю нісенітницю  звичайними словами; діти починають відчувати, що якщо вони щось не зрозуміли, то це їхня вина. Але, ми знаємо, що погане пояснення — набагато гірше, ніж його відсутність взагалі.

Учителі повинні почати дивитися на свої ідеї й методику викладання очима тих, хто нічого не знає, кому потрібно все доводити, і хто не терпить непослідовність. Учителі повинні позбутися двозначності, плутанини і протиріч самим собі у методиці викладання.

Крім того, у більшості шкіл система підтримання порядку в класі базується на страху, погрозах, покараннях, навіть якщо така система не працює. Якщо ми запровадимо систему, яка базуватиметься на співпраці учителя з учнями, то це буде найкраща система для шкільного навчання і виховання.

Ми маємо дві проблеми: по-перше, змусити учнів припинити боятися, по-друге, побороти звички школярів погано думати, причиною яких є страх. Учителі повинні уникати створювати ситуації, в яких учні відчувають напругу. Якщо вони цього не робитимуть, діти поставлять свої власні бар’єри: не звертатимуть увагу, байдикуватимуть і говоритимуть, що нічого не розуміють. Учні повинні заздалегідь зрозуміти, що вони не відчуватимуть напругу на занятті, а у випадку, якщо так трапиться, вони зможуть зупинити цю напругу.

Дитина найбільш кміт­лива, коли реальність пробуджує в ній найбільшу увагу, інтерес, зосередженість, проникнення  — одним словом, коли її цікавить те, чим вона займається. Ось чому, завдання вчителя — зробити класну кімнату і класну роботу такою цікавою і захоплюючою, наскільки це можливо. Не для того, щоб школа була приємним місцем, а для того, щоб діти в школі поводилися розумно і взяли за звичку поводитися розумно.

Якщо ми подивимося на маленьких дітей, то побачимо бажання і здібності до навчання. Ледве знайдеться дорослий здатний за три роки свого життя вивчити скільки, вирости наскільки в розумінні навколишнього світу, як це робить кожна маленька дитина за перші три роки свого життя. Але, що відбувається з надзвичайною здібністю до навчання й інтелектуальним ростом, щойно дитина під­ростає? Здібність до навчання руйнується системою страху, яка ствердилася і вдома, і у школі. Вчителі руйнують здібність до навчання перш за все тим, що змушують дітей боятися: страх не виконати те, що хочуть інші люди, не догодити комусь, помилитися, провалитися, схибити. Так, вчителі змушують дітей боятися ризикувати, експериментувати, спробувати щось складне й незнайоме. Навіть, якщо вчителі не породжують страх дітей, а діти вже приходять лякливими, вони використовують цей страх як засіб для маніпулювання дітьми, щоб змусити їх робити те, що хочуть вчителі. Замість того, щоб звести нанівець страх дітей, вчителі нарощують його, часто до величезних розмірів. Вчителі знищують бажання дітей вчитися, заохочуючи і змушуючи їх працювати за маленькі й нік­чемні винагороди. Вчителі змушують дітей відчувати, що кінцева мета навчання у школі — це ніщо інше як отримати хорошу оцінку на тестуванні, чи справити на когось враження тим, що учні ніби щось знають.  Вчителі вбивають не лише допитливість, але й відчуття того, що бути допитливим — це хороша й захоплююча річ. Ось чому, більшість дітей вже в десятирічному віці не ставлять запитання і починають зневажати тих небагатьох, хто їх ставить.

Школа повинна бути місцем, де учні вчать те, що вони хочуть знати, а не те, що їм нав’язують вчителі. Дитина, яка вчить те, що їй хочеться знати, запам’ятовує цей матеріал і в майбутньому використовує його. Дитина, яка вчить щось для того, щоб догодити чи заспокоїти когось, забуває цей матеріал. Ось чому, учні так швидко забувають більшу частину матеріалу, вивченого у школі. Для них цей матеріал нецікавий, вони не хочуть і, навіть, не намагаються його запам’ятати. У цьому випадку, єдина різниця між успішним і невстигаючим учнем полягає у тому, що невстигаючий учень забуває матеріал відразу, а успішний — після того, як складе іспит.

Школа повинна поєднувати інтелектуальну, художню, творчу й атлетичну діяльність, де кожна дитина отримує те, що забажає і в тій кількості, яка їй необхідна.

Учителі повинні зруйнувати коло страху і недовіри. Для цього знадобляться величезні зусилля — але величезна винагорода чекає на того, хто зробить цю спробу.

Лариса Рубан

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com