Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Спогади про майбутнє

Відомий російський письменник більшовицької епохи Максим Горький, справжнє ім’я і прізвище якого Олексій Максимович Пєшков, був родом з Нижнього Новгорода (нині м. Горький) з дрібнокупецької родини. 

Є дослідження, що М.Горький, який прийняв більшовицьку революцію, закликаючи до революційних подвигів у своїх творах, потім розчарувався в її вождях і принципах. І це теж одна із причин, чому він все більше знаходився в Італії, де збирався залишитись назавжди (хворіючи на туберкульоз письменник потребував теплого клімату). Про це безумовно знав  Й.Сталін.  А тому, небезпідставна версія про те, що Горький помер не своєю смертю, а начебто його отруїли в 1936 році, «посмертно залишивши» у статусі пролетарського письменника.

Відомо, що Горький своїми публіцистичними і художніми творами «мінував» не тільки царську Росію з її розгулом реакції, але й активно викривав тогочасні «цінності» дикого капіталізму.

Перебуваючи за кордоном, Горький бачив деградацію буржуазної культури, продажність преси в капіталістичних країнах. Він також бачив, що світом капіталу правлять  люди без моральних цінностей, готові пролити кров заради великих грошей. Всю силу свого гніву Горький направив проти соціального гніту і духовного занепаду  не тільки у Росії, але і в країнах Західної Європи і Америки.

В 34 роки, в обгін знаменитих попередників, Горький вже почесний академік російської словесності. В 38 років відбувається його тріумфальний вихід в закордонний простір — Швеція, Данія, Німеччина, звідки він зробить відкритий політичний демарш  проти царського уряду ... І накінець, країна Жовтого Диявола, Америка, якій Горький присвятив свої історичні нариси-фельєтони циклу «В Америці»  («Місто Жовтого Диявола», «Царство скуки», «МОВ») та багато інших. Пафос цих творів це нарис боротьби проти «іхтіозаврів» капіталу, які «зтерли з пам’яті людей значення творців свободи», пафос викриття буржуазної моралі, «демократії» політики колоніального пригнічення.

Горький поклав початок зображення художніми засобами виродження буржуазної демократії  і перетворення її в знаряддя політики фінансових ділків і магнатів на тлі розпаду буржуазної культури, економічного і політичного краху всієї системи.

У зв’язку з тим, що паразитуючі риси тодішнього новітнього американського капіталізму проявилися найбільш чітко, Горький вибрав цитадель цієї моделі, саме Америку.

Горький побачив в сучасній йому Америці не випадкові і розрізнені явища розпаду і занепаду культури, не просто тимчасові гримаси американської цивілізації, а закономірні типові загострення класових протиріч в епоху монополістичного капіталізму, неминучими супутниками  якого є  і доведені до крайнощів відношення панування і насилля, і  паразитизм правлячої верхівки, і придушування свобод, і розтлінна буржуазна мораль.

Горький приїхав в Америку в 1906 році в якості туриста. Виключений в 1902 році за вказівкою царя Миколи ІІ з членів Академії наук, переслідуваний за п’єси «Міщани» і особливо «На дні», де він наголошує, «що не так страшно те, що б’ють, а страшно те,  коли думають, що так потрібно». Закликаючи до повалення самодержавства, Горький чотири рази був заточений в Петропавлівську фортецю. Але під впливом російських і західноєвропейських прогресивних сил Горького, який мав світову популярність, випустили під нагляд царської охранки.

В березні 1906 року Горький виїхав через Фінляндію  в Німеччину і Францію, а потім в Америку, де його американці приймали дуже тепло. Але все це раптом кимось було зупинено. Призначений в Білому Домі прийом Горького президентом не відбувся, почалася його травля.

Горький починає описувати Америку з загальних зовнішніх вражень.

Він створює фон — місто Жовтого Диявола — це Нью-Йорк, на якому потім вимальовує конкретні обличчя.

«Здалеку місто здається величезною щелепою, з нерівними чорними зубами. Воно дихає в небо хмарами диму і сопе, як ненажера, що страждає ожирінням. Увійшовши до нього, відчуваєш, що ти потрапив в шлунок з каміння і заліза, який проковтнув кілька мільйонів людей і розтирає, перетравлює їх». » Все залізо, каміння, вода, дерево — повне протесту проти життя без сонця, без пісень і щастя в полоні важкої праці». Все стогне, виє, скрегоче, підкоряючись силі якоїсь тайної сили, ворожої людині, перед якою людина — нікчемний гвинтик, невидимої крапки — ошелешене, глухе від шуму, запнуте... в танці мертвої матерії, двоногої істоти...«

Цією тайною силою, ворожою людині, що ошелешує, «зашарпує» її і є Жовтий Диявол. Слуги Жовтого Диявола — мільйонери і мільярдери, ці «цивілізовані грабіжники у фраках». Американські мільярдери були чи не багатші за всіх і знаходилися у самому безпечному географічному місці. Вони нажилися більше всіх. Вони зробили своїми данниками всі, навіть найбагатші країни. Вони награбували сотні мільярдів доларів. І на кожному з них видно крізь сліди крові від доходних військових поставок, що збагачували в кожній країні багатих і вбивали бідних. Горький зображав в американських мільйонерах слуг Жовтого Диявола в портретах, діалогах і вчинках.

З діалогу між оповідачем і мільйонером з’ясовується, що основне заняття цього доларового магната, як він сам цинічно заявляє, — «робити гроші». А «матеріалом із якого завжди можна вичавити кілька «крупинок золота» для них виявляється американський трудовий народ.

Горький показав, як некороновані королі Америки роблять політику, як вони впливають на уряд, як створюють систему експлуатації народу. Це перегукується з сучасною картиною Америки, про що описує вже нині відомий американський авторитетний дослідник прихованих механізмів влади у своїх документованих трудах Ентоні Саттон. Його книга «Влада долара» цілком присвячена головній міжнародній фінансовій структурі США «Федеральній резервній системі», яка контролює панування долара  у  світі. Де знову ж таки, як пише Горький форди, мелони, дюпони, найкрупніші акціонери і банкіри фактично грають роль перших скрипок в державі і диктують свою волю не тільки  державі і уряду, але і світові.

Щоб подати сутність американського мільярдера, Горький використовує гіперболічний образ: «Па­льці його рук володіють дивним відчуттям і чарівною силою подовжуватися за бажанням: якщо він сидячи в Нью-Йорку відчує, що десь у Сибіру виріс долар, — він протягне руку через Берингову протоку і зірве любу рослину, не зійшовши з місця».

За зовні красивим і багатим фасадом цивілізованої Америки Горький побачив несусвітну убогість душ.

Після подорожі до Америки Горький викриває політику царизму, спрямовану на поневолення народів Росії. Так в статті «Про кавказькі події» він таврує російський царизм, який спровокував тюрксько-армянську різню на Кавказі.

Письменник глибоко осмислив антилюдську природу капіталізму. В романі «Хома Гордєєв» про хижацьку природу капіталізму добре висловився персонаж Яків Маякін: »...або всіх гризи — або в болоті лежи».

Спостерігаючи тактику німецького фашизму, що народжувався, Горький назвав його раковою пухлиною гниючої буржуазної культури». Письменник розглядав його, як гіпертрофоване хвороботворне дітище капіталізму, що рано чи пізно приречене на загибель.

Звертався письменник з закликом і безпосередньо до народів капіталістичних країн. Так в статті «Генрі Форд і його корабель миру» він закликав простих людей світу : «Чому не підіймаєте владного голосу проти безумства, що загрожує оповити світ хмарою отрави?» Так збудований світ, що штормовий дев’ятий вал піною і пошепки згасає десь на мілині, полум’яні Свіфт і Дефо добігають до нас у жанрі дитячої казки.  Пройшовши через фільтри епох і поколінь, тільки чисте золото досягає найвіддаленіших потомків. Мабуть не приспіла пора останньої оцінки Горького, всі твори якого гірковаті для роздуму і чи не в тому була їхня сила? Недаремно все про ту непідкупну мудру гіркоту говорить і викарбувана на могильній плиті Гоголя віща цитата із гіркого пророка Ієремії на смерть забитого камінням за викриття царів і натовпу. Горькому дорого обійшовся викривальний жанр. Його загострене відчуття справедливості могло мати ефект бумеранга відносно не менш брутального режиму Сталіна.

Цими днями всі ми стали свідками великих заворушень у Нью-Йорку, де збентежена антисоціальною політикою американська молодь намагалася довести свою думку до правлячої еліти США, окупувавши Уол-стріт. Як на мене, то очищення вулиці поліцією від протестуючих мас було показовим і нагадувало недавні події на День Незалежності в Києві. Наша влада не готова і не може нормально спілкуватися з людьми, всі її зусилля спрямовані на забезпечення комфортного життя олігархічної верхівки, а ті в свою чергу, фінансово забезпечують перебування цієї верхівки при владі. Фінансові олігархи давно і міцно сидять на вершині харчової піраміди і їм плювати на наші заклики до моральності. Після масових протестів може декому і перепаде якась кістка з барського столу. Як це було з навдивовиж агресивними афганцями під стінами Верховної Ради в Києві. Протести, які не вщухають у Греції, теж події того самого гатунку. Фінансові олігархи створили чергову схему заробітку через кредити населенню, урядам, країнам. Коли стався обвал, людям запропонували віддати нерухомість, землю, а урядам — частину території. У підсумку пів-Європі впадає у стан хаосу на невизначений час. І це сталося у Європі, з якої ми берем приклад, куди рухаємося не один рік! ЧИЇ банкіри спланували такий колапс неважко здогадатися.

Прогрес суспільства залежить не від кількості багатих людей у державі, а від їх здібності, спроможності, а головне розуміння і бажання творити цей прогрес, як це робили в минулому наші співвітчизники цукровиробники Терещенки, Ханенки, Симеренки, вкладаючи 10% своїх коштів у розквіт національної культури, у школи, лікарні. Вони робили це не для власної реклами, бізнесу чи до виборів, а вимірюючи такі вчинки лише християнським заповітом. Моральність, самообмеження, скромність у побуті, благодійництво у дійсно життєвонеобхідних сферах, а не лише на зведенні помпезних спортивних арен. Чи відповідають наші олігархи критеріям, які сформували українські капіталісти ще за часів Російської імперії? Не думаю... Лякає те, що маючи сьогодні вже добру сотню товстосумів-монополіс­тів, ми досі не маємо самодостатності в економіці. При мільйонних врожаях, маючи колосальні земельні ресурси, ми залежимо від імпорту продовольства;  маючи потужні енергогенеруючі підприємства, ми досі щільно прив’язані до поставок російського газу. Не в змозі власноруч впоратися з виробничими проблемами, наші олігархи перекладають  відповідальність на плечі держави і суспільства. Чому всі ми повинні переживати за ціну на газ для приватних підприємств Ахметова, Тарути, Коломойського? Чому ми повинні на десятиріччя віддавати шматки української землі для того, щоб наші олігірхи користувалися тимчасовою знижкою на російський газ? Це проблеми самих капіталіс­тів, проблеми їх недолугого менеджменту, небажання модернізуватися, запізніла реакція на світову економічну кризу. А заручниками їх провалів і ледарства стає народ. І нині наше суспільство стривожене лише проблемою ціни на газ для приватних заводів, не тому, що люди хочуть, щоб українські скоробагатьки жили ще краще, а тому, що цілком логічно думають, що свої проблеми наші олігархи, як завжди, перекладуть на плечі народу — оперативно підвищивши ціну на газ для населення. Саме для цього вітчизняні капіталісти табунами прямують у владу, аби бути поближче до бюджету, до законотворчості. Через ці важелі і формуватимуть і бюджет, і «правове» поле для збільшення власних статків. За наш рахунок, природно...

Про який розквіт національної економіки у майбутньому йдеться, коли ми давно сидимо на гачку МВФ, коли в нас корумпована і нееймовірно роздута чиновницька система не дає можливості розгорнутися народній підприємницькій енергії? Вбачаючи у середньому класі конкуренцію, влада душить одних, щоб інші ставали ще багатшими.

Влада, якщо вона дійсно турбується про імідж України, має однозначно відділити олігархів від владних важелів, провести в парламент найкращі інтелектуальні сили народу, усунути олігархічних агентів з уряду, спрямувати потенціал міліції і СБУ не проти майданів і демонстрантів, а проти бандитів, шпигунів, провокаторів міжнаціональної ворожнечі, корупціонерів всіх рівнів.

Замість того,щоб опікуватися вітчизняним виробництвом і виробниками, модернізацією, інноваційними технологіями, наші можновладці підтримують курс долара, цю «тиху війну», відкинувши всі немонетарні важелі управління економікою. В тих же США, на яких завжди чомусь рівняються наші горе-реформатори, нічого подібного немає. Там повним ходом іде підтримка фермерських господарств, аж до прямих дотацій. Працює система держзамовлення, перш за все в ВПК, який традиційно в любій країні світу є становим хребтом національної індустрії.

Вільний ринок — це академічна обструкція. Абсолютно вільного ринку немає в природі. Абсолютно віль­ний конкретний, окремо взятий суб’єкт ринку, може бути лише у тому випадку, якщо всі інші суб’єкти невільні.     

В теорії, в класичному економізмі це протиріччя чисто логічного плану просто замовчується, а от в спеціальних прикладних розділах воно в тому чи іншому ступені починає враховуватися і при допомозі всіляких хитрощів оминається.

Найбільш глибоко це питання було опрацьоване англійським економістом Д.Кейнсом і до 70-х років минулого століття такі підходи переважали над неокласичними теоріями буквально у всьому західному світі. Однак у подальшому Кейнс залишився на «озброєнні» у США, а решті Заходу під різними приводами вдалися більш «ліві» економічні схеми.  Саме завдяки Кейнсовській політиці Центробанк може різко скоротити відтік капіталу з України. Капіталізація, що відбувається має бути соціально орієнтована і соціально відповідальна, а капіталізм — багатоукладний з різними формами власності з приватною ініціативою і і державною підтримкою національного бізнесу і головне, мабуть, — з людським обличчям, а не з жахіттями описаними М.Го­рь­ким у царстві Жовтого Диявола.

Економічна нестабіль­ність та господарська дезорганізація України ось уже упродовж 20 років є  підґрунтям, на якому виросли олігархічні, криміногенні клани, паразитує корупція. І Європа нам тут не допоможе. Зважаючи на того доморощеного ворога, що наступає, необхідно відкинути доктринальні формули, партійні мірки, парламентські пристрасті і антипатії і почати не просто міркувати, а щось робити по суті. Власне кажучи, країні потрібна рівна для всіх свобода і рівні політичні права. Потрібен нормальний, збалансований перебіг господарського життя і міцні економічні, політичні і соці­альні реформи. Саме в метушні економічно-господарської  дезорганізації можуть бути забуті і дійсно забуваються, чому ми є свідками, і право і права зубожіючого українського народу.

Парламентська пропрезидентська більшість не може бути живим втіленням цього забуття. Адже зневажаючи право народу, його економічну і соціальну складову, вона підрубує сук на якому сидить. Кожний вартий рівно стільки, скільки варто те, за що він піклується, — говорив римський імператор Марк Аврелій.

Так, Захід в результаті революцій і реформ, де важливим чинником були не тільки інтереси народу, але культура і духовність, утвердив у Європі кастову рівність.

Зараз ми дивуємося, чому нас не залучають до європейської компанії дерржав. Так і хочеться сказати: владо, подивись на себе у європейське дзеркало. Що там побачиш? Хабарництво, кришування, непрозорі економічні закони, несправедливі для всіх податки, свавілля міліції, прокуратури, податкових органів,  тендерний протекціонізм в економіці, тіньовий ринок землі, приватизацію доходних під­приємств із заздалегідь відомим результатом, кланову кадрову політику, торгівлю національними інтересами, керовані суди, неможливість для пересічної людини добитися справедливості, порушення прав людей на висловлення незгоди з діямми влади, переслідування опозиції і опальних бізнесменів за надуманими приводами.  Цей список вад можжна розширити в кілька разів. Чи є можливість побороти ці вади? Звичайно, що така робота уже має початися сьогодні, інакше Європа знову з нас просто посміється, а Росія підбере до свого чергового неосоюзного проекту навіть з ще більшими недоліками. Там на це не зважатимуть, бо стурбовані лише власною місією «збирачів земель». Нині робиться лише крихта з цього домашнього завдання. Єдине, що тішить, з’явилося «усвідомлення» європейськості більшістю з правлячої касти. Але цього замало, щоб долучитися до Євросоюзу...

Коли наша влада розчавлювала середній клас, який так зненавиділа за Майдан-2004, то напевне не думала, що послабила фундамент, на якому стояла. Адже середній клас був найбільш готовою верствою для сприйняття реформ. Саме ці підприємці завжди виражали готовність працювати за прозорими правилами, саме цей клас, як і більшість громадян України, хоче не владу «сильної руки», не «доброго царя», а європейську демократично-правову державу. Чи зважає на такі реалії наша нова влада, яка захоплена збиранням повноважень? Тут дедалі більше песимізму. Нині на гребні хвилі у нас провладні олігархи і обслуговуюча їх владна система, ціла армію ідеологічних шахраїв, які  топчуть найбільш активних представників нації. Скільки це триватиме наразі невідомо? Але те, що це безперспективно, абсурдно і не сучасно розуміють дедалі більше людей.

Український народ заслужив право самому вирішувати, а не за вказівкою зверху, куди, як і з ким йому йти і що будувати.  Кожний українець по своїй суті творець і хазяїн, жадає особистої ініціативи. Рано чи пізно чрез таку своєрідну нашу ментальність це пробудження громадської ініціативи настане...

Василь Слободяник

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com