СУМНИЙ КІНЕЦЬ РАДЯНСЬКОЇ КАЗКИ

Був час, коли цю родину знали в СРСР від Карпат і до Курил. Протягом досить короткого часу — на рубежі 70-80-х років минулого століття про них були відзняті три документальні фільми, батьки написали і видали аж 10 книжок про свій унікальний досвід сімейного виховання.

Кількість сюжетів на радіо і телебаченні та статей у спеціалізованій і масовій пресі, здається, так ніхто і не підрахував. Не лишилася осторонь і навколопедагогічна братія: дискусії, конференції, дисертації «про- і контра-» вищезгаданій методиці плодились, як кролі у дбайливого хазяїна.

Як водиться, з’явились і свої послідовники. Всюдисутній партійний Агітпроп педагогічний досвід цієї родини схвалював, бо він, по-перше, сприяв без ніяких державних капіталовкладень вирішенню демографічної проблеми (сім дітей — це вам не жарти!), а по-друге, базувався на освячених КПРС принципах саме комуністичного виховання.

Йдеться про родину Нікітіних. Не плутати з популярним і досі подружжям московських бардів Сергієм і Тетяною Нікітіними. Вони — лише однофамільці.

Коротка довідка: Борис Павлович та Олена Олексіївна пов’язали свої долі у 1958-му році, коли молодому було вже 42 роки, а молодій — 28. За рік народився перший син, ще за рік — другий. І десь півстоліття тому в перервах між черговими пологами остаточно сформулювалася ідея експерименту щодо раннього розвитку основних здібностей дітей. Дуже раннього. Ще в дошкільному віці. Найбільшого резонансу ця методика набула якраз на зламі 70-80-х років, коли навколо родини Нікітіних здійнявся всесоюзний ажіотаж.

Зовні все виглядало прекрасно. Ну майже. Раннє гартування розуму і тіла за твердженням подружжя Нікітіних мало дати на виході, себто у зрілому віці, людей неординарних. Це як мінімум. Бо в підтексті йшлося про геніїв.

Як не дивно, але Бориса Павловича і Олену Олексіївну порятувала перебудова, яка втопила пересічного обивателя у брудному океані недоступної до того інформації всіх сортів, ґатунків і «свіжості». Бо саме в середині 80-х на виході у доросле життя опинилися старші діти Нікітіних — Олексій і Антон. І багато надзвичайно повчальних подробиць цієї суто радянської пропагандистської казки розкрилися лише через 15-20 років.

Тепер — щодо суті експерименту. За словами Нікі­тіна-старшого він спирався на методику виховання Антона Макаренка. Фізичне загартування з най-найперших років, максимальна самостійність дитини, прищеплення любові до праці та інших найкращих рис радянської людини. Плюс так звані рольові розвиваючі ігри. І вже перший, а також другий, третій і четвертий класи школи вашим дітям не потрібні. Молодші Нікітіни йшли одразу в п’ятий, а потім перескакували в сьомий, а то і в восьмий. Уявляєте, яка економія видатків на освіту, зарплат педагогам та вченим-розробникам отих численних методик навчання і виховання! Беріть до рук книги Нікітіних, випущені чомусь видавництвом «Фізкультура і спорт» — і вперед! Послуговуючись мовою сучасної реклами: «Ваші діти ще не генії? Тоді ми йдемо до вас!”

Але, як відомо, благими намірами вистелена дорога до пекла. Ми не перебільшуємо. В одному з останніх інтерв’ю улюблениця батьків Юля назвала своє нинішнє життя нікчемним, а своїх батьків, братів і сестру — виродками.

Старший брат Олексій висловився делікатніше: «До восьмого класу я був відверто соціально небезпечною дитиною. Не вчив уроки, до школи заходив, коли мені це подобалось і виключно для того, щоб у черговий раз довести вчительок до сліз, після чого вийти, голосно бахнувши дверима класу».

Маленька подробиця: шкільна наука п’яти з семи молодших Нікітіних закінчилася саме після восьмого класу. Повний цикл батьківської педагогіки пройшли лише двоє: вищезгадана Юля і Антон, котрий закінчив десятирічку, хімфак, навіть писав дисертацію… але з наукою якось не склалося. Працює у лабораторії. Не одразу, але завдяки Інтернету вдалося дізнатися, що це лабораторія аналізів на СНІД.

Аби не приголомшувати читачів аналогічною інформацією щодо решти жертв експерименту, скажемо лише, що як на нинішній копил, то вони відбулись: ніхто не сів за грати — і слава Богу. Але вище пересічності не піднявся жоден. Зате всім їм стає моторошно від одного спогаду про дитинство. Ось коротка цитата з об’єктивного наукового дослідження: «Нікітіни перетворили власних дітей і власну родину на полігон для перевірки своєї амбіційної і неоднозначної методики. Дітей утримували у спартанських умовах, крайніх злиднях і повній ізоляції від своїх ровесників. Гартування тіла звелося до виснажливих, як для маленької дитини, фізичних вправ і навантажень, ходіння босоніж по снігу та весняному і осінньому бездоріжжю, жорсткій дієті, якої не здибаєш навіть у сучасних азійських буцегарнях». Маленький приклад: аби переконати дітей, що пальці в розетку пхати не слід, Нікітін-старший спокійно спостерігав, як іще несвідома дитина тягнеться до небезпечних оголених дротів і одержує удар електричним струмом.

А як щодо тренування розуму? Та його, виявляється, не було. Численні рольові ігри у віці до семи років, звісно, не могли замінити повноцінного навчання. Перекидання дитини одразу в п’ятий клас, минаючи початкову школу, суперечило наріжному законові формування психології особистості: щонайменше 60% фундаментальних знань людина одержує у віці до 12 років. Відтак експеримент Нікітіних з точки зору великої науки був більш ніж неоднозначним. Він позбавив їхніх дітей дитинства, що потягло за собою невиправні наслідки.

Певні подробиці зі спогадів уже дорослих Нікітінських нащадків викликають певні запитання.

- Видатні, на думку їхніх апологетів, педагоги-реформатори не мали нормального педагогічного досвіду. Олена Олексіївна після глибоко провінційного педвузу відбула дворічну «панщину за призначенням» у сільській некомплектній школі, потім 4 роки викладала у т.зв. залізничній школі — ще один розсадник неуків. Після чого аж до пенсії перебувала у перманентних декретних відпустках. Характерна подробиця: вона з сім’ї військового, для якого дім був лише продовженням казарми і стройового плацу. І цим усе сказано.

Ще оригінальніша біографія у Бориса Павловича. Напередодні війни закінчив не щось там, а Військову Академію імені Жуковського. Був льотчиком-винищувачем. Про бойові заслуги ніде ані згадки. Зате в 1949-му році його раптом прибирають з армії. Це в той час, коли в ту ж саму Академію імені Жуковського приймали тільки Героїв Радянського Союзу. Наступні роки — на адміністративній роботі в цивільних закладах, аж до початку 60-х, коли він оголошує себе «професійним батьком». Дивно, але Нікі­тін-старший не вважав, що школа може чомусь навчити його дітей, а тому в принципі вона взагалі не потрібна. З учителями своїх дітей, що характерно, спіл­кувався виключно через листування.

І останнє: Нікітіни-старші прикривалися авторитетом досвіду Антона Макаренка. Але той із соціально небезпечних дітей робив адекватних громадян. А на кого перетворили своїх дітей Нікітіни — див. вище.

В.Н.