ТАЙНОПИС БУЛГАКОВА І КУЛІША

Видатні драматурги М. Куліш та М. Булґаков народилися і виросли в Україні, були майже однолітками, присвятили своє життя одній мистецькій галузі, їхні п’єси одночасно йшли у сусідніх театрах Москви, принісши їм світову славу у 20 — 30 — х роках ХХ століття.

Тому, на перший погляд, дивно, що в оприлюднених записах М. Булґакова та близьких до нього людей немає навіть згадки про М. Куліша і його творчість. [2; 3; 7; 8]. Це ознака непримиренного протистояння між ними, спричиненого несумісністю світоглядів.

За своїми політичними переконаннями М. Булґаков завжди був російським великодержавником і самодержавником, який з власного почину працював на комуністів. Добровільність він виявляв або коли тимчасово довіряв блюзнірським обіцянкам комуністів удосконалити Росію, або з корисливих зацікавлень, або коли мав нагоду спільно з комуністами нашкодити українству. Бо україноненависництво йому було притаманне незмінно. Це з’ясувалося після розкриття тайнопису, застосованого М.Булґаковим при створенні україноненависницького роману «Біла гвардія» і на його основі п’єси «Дні Турбіних». Адже латинське «turbа» і тюркське «булга» на російську мову перекладаються однаково — «склока», «ссора”[4, с. 140; 5, с.790]. Тому створене від тюркського кореня прізвище Булґаков за значенням тотожне прізвищу Турбін, а російською мовою повинно писатися «Склочников». Переклад з грецької на російську мову імені Алєксєй (“защитник») і по батькові Васільєвіч (“царь» + евич) разом з прізвищем Турбіна, головного героя згаданих творів, дають вислів «Защитник царевича Булґаков». Таким захисником у романі виступає Алєксєй Турбін. Він, а отже сам М. Булґаков, проголошував: «Я<...>монархіст. І навіть, можна сказати, не можу терпіти слова соціаліст». Це злобний випад проти України, де у 1917 — 1918 роках соціалісти були найбільш впливовими діячами як серед народу, так і у складі Центральної Ради[10, с. 544]. Самодержавницькі погляди М. Булґакова помітили ще за царату, він відкрито висловлював їх під час громадянської війни, а при радянській владі ніколи ні в якому вигляді не відрікався від них. Як не спростовував власного ж віщування загибелі соціалізму у Росії, за допомогою іносказання вписаного у роман «Біла гвардія”[13]. Але він спробував пристосувати свій сталий світогляд до радянської влади, підтримавши новітніх комуністичних великодержавників і червоного самодержця[15]. Та помилився. Комуністи примусили його бути їхнім літературним прислужником.

Життєпис М. Булґакова рясніє виявами запопадливості перед Сталіним і праці на комуністів та їхні ВЧК — ОДПУ — НКВС[13]. Залишилося тільки з московських службових сховищ представити громадськості його особисту справу з посвідченням негласного співробітника ОДПУ, «сексота». Відомий ще до жовтневого перевороту 1917 року, дуже близький з М. Булґаковим у Москві, письменник Ю. Сльозкін спостеріг: «Булґаков перекинувся на бік сильніший <...> граючи в опозицію”[7, №4, с.39; №5 с. 78]. Часом М. Булґаков, блазнюючи і хизуючись, оприлюднював натяки на свою приналежність до державного політичного управління убивць. Коли у 1921 році Народний комісаріат шляхів сполучення влада підпорядкувала загальній оруді голови ВЧК Ф. Дзержинського, працівник газети залізничників «Ґудок» М. Булґаков під своїми статтями ставив промовисті вигадані підписи Ґ. П. Ухов та Ґепеухов, тобто «ҐПУхов» — «людина з ҐПУ”[8, с. 215]. Також виявилися неправдою оповідки, накинені суспільству безмежними накладами комуністичних видань, про переслідування М. Булґакова владою і про його бідність. Навпаки, комуністи усіляко сприяли діяльності М. Булґакова і високому рівню його заможності, хоча і під своїм постійним наглядом. Каральних переслідувань за творчість не було. Просто комуністи, як і щодо усіх письменників, з незмінною підозрою прискіпливо критикуючи, відкидали некорисні для їхніх справ твори. А «черненькая дамочка — Нейрастения””[8, с.358], безсоння, каяття за колишні неправедні вчинки, страх виходити на вулиці без супроводу стали мучити М. Булґакова у часи «чисток» тридцятих років, коли майже усіх працівників НКВС кілька разів поспіль хапали на розстріл за вказівками кремлівських володарів.

Комуністи, разом з «геніальним» Сталіним, не помітили тайнопису М. Булґакова через брак освіченості. Але у СРСР знайшлася людина яка, не поступаючись здібностями М. Булґакову, тайнопис угледіла і дала україноненависнику гідну відсіч у той же спосіб.

Літератори давно зрозуміли, що п’єса «Патетична соната» є «полемічною відповіддю Куліша Булґакову». Вона є вигадливим плетивом тонких, глибоких багатозначностей, натяків, звернень, зв’язків як поміж дійовими особами, так і з тодішніми політичними подіями. Прихована суть п’єси досі лишалася нерозкритою. То був двобій тайнописів, не зрозумілий читачам, а головне — керівній верхівці СРСР. Саме тому цей твір М. Куліша з уславленням української державної самостійності з’явився на підмостках Москви та провідних театрів інших радянських міст.

«Патетична соната» — не тільки знущальний напад М.Куліша на рідну М. Булґакову російську імперську дворянсько-офіцерську верству, яку митець не вважав інтелігенцією. Зміст п’єси — у першу чергу, презирливе шмагання М. Кулішем М. Булґакова і його родини. Адже у п’єсі М. Куліш дав родині російських офіцерів прізвище «Пероцькі». Воно утворене від прадавнього слова «пря» — «суперечка, сварка», а отже є відповідником слову «склока». Таким чином прізвище «Пероцькі» рівнозначне прізвищу «Булґакови». Приниження М. Булгакова за дошкульністю перевершує гостроту кривд, завданих українцям ним самим у власних творах. М. Куліш вишукав непростиму, кровну образу супротивнику. Діючій у п’єсі оскаженілій дамі, що намагалася парасолькою штрикнути в очі схопленому білогвардійцями беззахисному в’язню, безногому колишньому солдату Овраму, М. Куліш дав ім’я матері М. Булґакова — Варвара Михайлівна. Тут належить додати, що прізвище «Пероцькі» можна тлумачити ще у значенні «ті, що топчуть», а отже — «ґвалтівники». Це стосується не лише звірячої вихватки Варвари Михайлівни. Таке значення нагадує уважним читачам про статеве використання «благородіями» Пероцькими квартирантки Зіньки та економки Анет (з таким же іменем як і у покоївки Турбіних). Сюди ж долучається подія з неоприлюдненого рукопису закінчення «Білої гвардії» — спокушення покоївки Турбіних Анюти другом Алєксєя, білогвардійцем Мишлаєвскім. А з життєвої дійсності — натяк на загальновідому нестримну хтивість самого М. Булґакова.

Іншим призначенням «Патетичної сонати» є оспівування М. Кулішем української державної самостійності. Так — так, колишній свідомий, бойовий червоноармійський командир М. Куліш на той час духовно виріс до засвоєння поглядів українського націоналізму, побачивши в умовах радянського буття вже 1925 року, як насправді московські комуністи ставляться до українців: «Не має майбутнього Україна. <...> І не прийде після нас нащадок прекрасний...і ляжемо ми трупом безславним».

Зростання змінило не тільки переконання М. Куліша, але й визначило прихильність до цілком певної політичної сили, виведеної у п’єсі. Дійовій особі Іванові Степановичу (з ім’ям гетьмана Мазепи), яка у п’єсі уособлює прагнення українців до незалежності, М. Куліш дав прізвище Ступай — Ступаненко. То є своєрідне перекладення назви широкого суспільно-політичного Товариства українських поступовців (ТУП). Утворене 1908 року, у ХХ столітті ТУП спадково здійснювало багатовікову справу поступовості відновлення втраченої державності Русі — України, розпочату ще гетьманами Б.Хмельницьким та І.Мазепою. У 1917 році Товариство заснувало Центральну Раду України, поставивши на її чолі провідника поступовців М. Грушевського. ТУП мріяло про неповну державність соціалістичної автономної України, без власного окремого війська, у межах рівноправної федерації з братньою Росією. Так проголошували провідники Центральної Ради — різного штибу соціалісти і марксисти М. Грушевський, С. Єфремов, В. Винниченко, С. Петлюра. На горе, як колись гетьмани, Центральна Рада також зазнала смертельної поразки. М. Куліш у лавах більшовиків став свідком діловитого насилля їхньої диктатури, коли вони розчавили прекрасні мрії про справжній соціалізм і самих безборонних мрійників. І він став прибічником тих, хто вирішив здобути незалежність зброєю. Їх у п’єсі уособлює Марина Ступай, донька Івана Степановича, яка відкидала невизначеність батьківських політичних хитань і соціалістичні мрії: «Гармат би нам та кулеметів, замість мрій, тату. <...>На московському кумачі України самостійної не вишити! <...> Своєї держави я хочу...».

Ототожнення переконань М. Куліша з переконаннями Марини виявляє значення її імені. Марина («морська») є додатковим визначенням до імені Маргарита («перлина») і рівнозначне йому. Тому поєднання імені Марина («перлина») з батьківським Іван («Божа благодать») і прізвищем Ступай (наступ) після перекладу утворюють вислів «Перлина Божої благодаті наступу». М. Куліш скоротив батьківське прізвище Марини, що надало йому вже значення не поступовості, а наступу. Він визначив збройну войовничість Марини перлиною серед усіх засобів здобуття державності. До таких же переконань колись поступово прийшов і гетьман Мазепа.

Поки соціалістична Центральна Рада, під впливом повчальних хижацьких утисків від країн-сусідок, запізніло дозріла до необхідності проголошення повноцінної самостійності України IV-м Універсалом лише тільки 9 (22) січня 1918 року, вона власними руками задушила першу спробу втілення незалежності у дійсність. 5 (17) липня 1917 року у Києві вибухнув силовий виступ полку імені гетьмана П. Полуботка, підготований і очолений поручником Миколою Міхновським. Не погоджуючись з кволою державотворчостю провідників Центральної Ради, «повстанці планували збройним шляхом <...> змусити Центральну Раду проголосити незалежність України». Тоді «проти повсталих Генеральним Секретаріатом ЦР були вислані значні військові сили <...> Частина повсталих була захоплена в полон, частина загинули, інші були розігнані (за наказом В. Винниченка М. Міхновського було заарештовано та відправлено на фронт)». Липневі дії соціалістичних керманичів Центральної Ради показали людям здорового глузду нежиттєздатність їхнього вчення і штовхнули українство до роз’єднаності, а слабку державу прирекли на загибель.

Цих невправних «бать­ків» української самостійності М. Куліш гостро і безжально висміює вустами Марини: «А — а, мій таток: пощипані українські вуса, сивенький чубок! <...> Тату, ти комік!» Це влучна, умисно образлива, оцінка і особистого зовнішнього вигляду, і непридатності до прикладної політики найголовніших посадовців Центральної Ради, чиї прізвища вирізьблені на пам’ятниках у незалежній Україні ХХІ століття.

М.Куліш підкреслював, «що дія п’єси відбувається між Лютневою і Жовтневою революцією». Керований Мариною виступ організації Золота Булава розпочинається на свято Великодня бійцями з Чорного Яру. Ця назва одразу сприймається як Холодний Яр — нескорений осередок духу української національної свідомості. За часом і суттю виступ також відповідає діям полку імені гетьмана П. Полуботка та М. Міхновського, натхненника створення війська нововідроженої України, основоположника і першого виразника українського націоналізму. Він ще з 1900 року послідовно «пропагував ідеї єдиної, незалежної, самостійної України <...> Ці ідеї лягли в основу інтегрального націоналізму Д. Донцова». М. Міхновський наполегливо спрямовував українське суспільство на шлях рішучого політичного розвитку, який обрали  борці з Холодного Яру, яким в решті-решт жорстока дійсність примусила йти Центральну Раду і С. Петлюру. Ним же пішли Є. Коновалець, А. Мельник, С. Бандера, Р. Шухевич і доблесна УПА, його оздобили собою Є. Маланюк, О. Ольжич, О. Теліга серед мільйонів однодумців — усі ті, хто зі зброєю в руках на цілий світ проголосили гасло «Слава Україні! Волю людині і народам!«

Сторожкі комуністичні наглядачі над культурою з українського ЦК не дали п’єсі «Патетична соната» вийти на театральні підмостки республіки. А от у Москві режисер О. Таїров отримав необхідні дозволи на її постановку Камерним театром. Від першої вистави 20 грудня 1931 року п’єса була визнана найкращою у театральному сезоні СРСР. Отже, радянська комуністична верхівка так само не помітила тайнопису у «Патетичній сонаті» М. Куліша, як за кілька років перед тим у творах М. Булгакова.

Та раптом, у розпал успіху, вже після оприлюдненого схвального відгуку своїх оглядачів, газета «Правда» від 4 березня 1932 року подала іншу статтю, де назвала п’єсу «політично шкідливою». За цим знаком до кінця березня п’єсу усунули з усіх театрів.

Під статтею стояв підпис несправжнім ім’ям «И. Украинец». Вважається, що статтю написав перший секретар ЦК КП(б)України Лазар Мойсейович Каганович. Він цілковито вірно визначив українські політичні рухи, уособлені в образах Ступая — Ступаненка і його дочки. Стосовно Марини зазначалося, що то є націоналісти, «у которых была решимость и которые должны служить, по мнению Донцова, примером борьбы». Цією статтею комуністи розпочали невпинне цькування М. Куліша, що завершилося ув’язненням 8 грудня 1934 року, суворою самотністю у склепі соловецької катівні і розстрілом у Сандормосі. Карателі звинуватили М. Куліша у приналежності до ОУН. Він сам писав рідним: «...сиджу я не даром. Винний був у націоналістичній контрреволюційній організації». Докази приналежності М. Куліша до ОУН не оприлюднені. Але зміст «Патетичної сонати» і тайнопис у ній, показує, що творець звеличує Марину, а отже і силу, яку вона уособлює. Те саме помітив «И. Украинец«: «Марина, в конце концов, и после победы большевиков выводится автором не разбитой морально, идейно, а остается все той же непоколебимой, окруженной ореолом силы и мечты героиней борьбы за независимость Украины!».

Комуністи ув’язнили Марину у чекістському підвалі, що переносно означає — відібрали волю у національної ідеї. А потім знищили чужими руками. За власним бажанням і переконаннями її розстріляв закоханий у Марину поет — мрійник, поплічник комуністів і добровільний кат Ілько Юга. Знову застосувавши багатозначність, М. Куліш навантажив його ім’я щонайменше потрійним змістом.

Про п’єсу в епіграфі мовиться, що вся вона є спогадами Ілька, «нині покійного друга <...> про свій незавидний революційний маршрут». Як згадувала дружина М. Куліша, для образу Ілька «прототипом <...> був він сам».

Тож, з одного боку, М. Куліш через смерть Ілька дає зрозуміти читачу, що на час написання «Патетичної сонати» він засудив себе за підтримку більшовиків, тому як комуніст помер. Уособлення М. Куліша Ілько Юга, скоївши злочин одночасного убивства людини, свого кохання і національної ідеї, не має права жити. Помилковість свого минулого світогляду, який штовхнув його на «незавидний революційний маршрут», М. Куліш показує через прізвище Юга, що має одним із значень «імла», тобто темрява світоглядної сліпоти Ілька і самого драматурга у молоді роки.

З другого боку, ім’я Ілько («Бог», «Божа сила») є знаком наступного духовного просвітлення, як Ілька, так і М. Куліша, бо українською мовою разом з прізвищем складає вислів «Божа сила імли». Він повторює суть уявлень Старого Завіту про присутність Бога: «Господь благоволить бути в імлі«(3 Царств 8:12). Відтак оновлені душі Ілька та М. Куліша стають однаковими з душею Марини, в якій живе богорівна національна ідея: «А я вірю у неї як у Бога! Вона душа моя!» Цим М. Куліш показує своє духовне зростання до стану обожнення національної ідеї, до духовного рівня Марини. І до рівня члена ОУН, як стверджували слідчі НКВС.

З третього боку, прізвище Юга — це ще і звернення до М. Булгакова, оскільки інше значення цього слова — «снігова буря». У цьому натяк і на зміст епіграфу до «Білої гвардії», і на зміст роману, де події громадянської війни подаються як «беда; буран!» Криючись у образі Ілька, М. Куліш дає зрозуміти, що згубна снігова буря громадянської війни — то є він сам, хто безпосередньо творив війну зброєю, знищуючи російський царат та його розкладену, гнилу панівну дворянсько — офіцерську верству, включно з уявною родиною Пероцьких у п’єсі та Булгакових у дійсності. Тому надання Ількові прізвища Юга — це погроза М. Куліша бідою М. Булґакову.

Після усвідомлення усієї сукупності прихованих у «Патетичній сонаті» замислів її творця, виникають кілька висновків і запитань про стосунки М. Куліша з М. Булґаковим, на які наразі немає відповідей.

По-перше, п’єса містить обставини і умови, які примушують припускати, що вже до 1929 року М. Куліш дуже багато знав про М. Булґакова. Серед іншого і таке, що можна було взнати лише від самого М. Булґакова при відвертому спілкуванні — і про самодержавницькі переконання, і про ворожість до комуністів, і про прихильність до Франції, і про родинні стосунки Булґакових, і про оцінку виключного призначення інтелігенції у суспільстві, і особливо — про неоприлюднене закінчення «Білої гвардії» та про захопленість гетевськими Мефістофелем(Воландом), Фаустом(Майстром), Маргаритою — тобто, діючими особами майбутнього роману «Майстер і Маргарита», який М. Булґаков ще тільки опрацьовував.

По-друге, знаючи про вороже ставлення М. Булґакова до комуністів і про тайнопис «Білої гвардії», М.Куліш не доніс на нього в ОДПУ. Тому М. Булґакова комуністи не покарали. М.Куліш лише своєю творчістю, через зміст «Патетичної сонати», висловив гнів на М.Булґакова за його україноненависництво.

Якщо комуністи ніколи не зрозуміли тайнопису «Днів Турбіних», то вони, хоч і не одразу, але усе ж якимось чином дізналися про ворожий до них тайнопис «Патетичної сонати» і знищили українського генія. Хтось підказав комуністам про тайнопис М. Куліша, який самі вони не здатні були викрити без сторонньої допомоги. Це міг зробити тільки той, хто розумів тайнопис п’єси «Дні Турбіних» і знав до кого був звернений тайнопис «Патетичної сонати»...

Микола Задорожний,
викладач Горлівського медичного коледжу.