Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Трудився задля Україн

Втрачена пам’ять і загублена пам’ять — поняття досить різні. І досвідченому читачеві не варто навіть порпатися у медичних довідниках аби пересвідчитися, що втрачають пам’ять люди хворі, а гублять — здорові. А ще: хворим на пам’ять — ставлять діагноз лікарі, а здоровим — оточуючі. Однак тих та інших поєднує болюче слово «безпам’ятство».

Прикро, що подібні теми піднімаються досить запізно, і, на жаль, не владними структурами і не фахівцями у галузі краєзнавства та дослідництва.

Оскільки таких не знайшлося, вважаю за свій обов’язок торкнутися минувшини та повернутися обличчям до творчої долі наших попередників, тих, хто першими підіймав незораний пласт краєзнавства та етнографії, хто засівав цю ниву добірним зерном, а потім, зібравши щедрі врожаї своєї праці, залишив їх нам, прийдешнім…

Саме такі творчі здобутки подарував нащадкам український фольклорист та етнограф уродженець села Токарі Лохвицького району, Василь Милорадович, який видав ряд фольклорно-етнографічних праць.

У числі перших дослідників він почав записувати робітничий та наймитський фольклор Лубенського повіту. Зібрані ним матеріали відзначаються глибоким знанням та детальним описом українських звичаїв, обрядів, побуту, насичені науковими спостереженнями.

Василь Милорадович в 1869 році закінчив Харківський університет і подальша його доля була пов’язана лише з Лубенщиною. Працював мировим суддею в Лубенському повіті (1875-1890 р.) Опублікував праці з історії народної культури Лубенщини: «Народні обряди й пісні Лубенського повіту» (1897 р.), «Снітинська старовина» (1897-1900 р.), «Народна медицина в Лубенському повіті Полтавської губернії» (1900 р.), «Середня Лубенщина» (1903 р.), «Степова Лубенщина» (1904 р.), «Життя-буття Лубенського селянина» (1904 р.), «Казки й оповідання записані в Лубенщині» (1913 р.), «Робітничі пісні в Лубенському повіті Полтавської губернії» (1895 р.).

Зокрема, в «Робітничих піснях…» зафіксовано (досить детально) виробничі процеси, пов’язані з виробництвом тютюну в Лубнах, а також автор дав тексти пісень, записані з вуст робітників і робітниць Лубенського повіту.

Останні роки свого життя В.П.Милорадович провів у селі Литвяки Лубенського повіту, збудувавши там добротний дім й займаючись, виключно, краєзнавством, етнографією та фольклором.

В 1911 році Милорадович помер. Похований у селі Литвяки.

Усі надбання Милорадовича — його праця й дослідництво стосується безпосередньо Лубенщини, нашого краю, який він любив і традиції якого доніс до наших днів. Його книгами до цього часу користуються науковці, фольклористи, краєзнавці, етнографи. Адже автор залишив неоціненні скарби народної культури, побуту, пісенні надбання та обрядові дійства наших з вами дідів та прадідів.

Не одне покоління студентів різних вишів, навчаючись на факультетах історії, культури, етнографії захоплювалося працями В.Милорадовича. І не один десяток професорів на кафедрі «народна творчість та етнографія» рекомендували вивчати спадщину талановитого земляка.

Запитайте вчителів історії про творчість В.Милорадовича і з приємністю почуєте хвалебне захоплення. Зайдіть до Лубенського краєзнавчого музею й поцікавтеся працями Милорадовича. Тут й до  цього часу пишаються ними.Перечитайте книги місцевих краєзнавців й переконаєтеся, що в їх працях без посилань на Милорадовича теж не обійшлося.

А тепер щодо загубленої пам’яті. Торік виповнилося 100 років з дня смерті В.Милорадовича. Як же районна влада, сільська рада, земляки Милорадовича, дирекція та наукові працівники Лубенського краєзнавчого музею пошанували видатного фольклориста й етнографа? Може, все-таки краще, а ніж письменницю Любов Яновську?

На жаль, загублена пам’ять забуває усі події та імена. Підтвердженням цього є факт, що на території Литвяківської сільської ради немає жодного (!) нагадування про те, що у цьому селі проживав, творив і похований Василь Милорадович. Хоча тут й до цього часу зберігся (в гарному стані) будинок видатного земляка. Правда, заслуга у цьому не влади, а сумлінного подружжя Мельникових, яке проживає в історичній оселі.

Руйнування поховань Милорадовичів (і не тільки їх), що знаходилися на так званому «панському» цвинтарі Литв’яків почалося після революції, коли в село вперше приїхали циркові силачі. Саме вони й забажали продемонструвати свої можливості, утримуючи на дебелих грудях кам’яні надгробні плити, яких на цвинтарі було досить. Бо ховали на цьому кладовищі в Литв’яках виключно поміщиків та знать з усієї округи. Отож місцеві парубки й постаралися, аби задовольнити бажання гастролерів. Зносили надгробні плити весело й дружно, вбачаючи в цьому ще й своєрідну розплату з панами. Голодомор 1933 довершив чорну справу й «панський» цвинтар зник. Голодні селяни, в пошуках золота чи інших цінностей розкопували могили, нищили місця поховань. Нині від них тут не лишилося й сліду. Лиш пасуться кози…

Щодо родини Милорадовичів. Василь Милорадович мав сина, який служив у денікінській армії, та позашлюбну доньку Софію, якій надав належну освіту( до початку Другої світової війни Софія Василівна викладала французьку мову в Литвяківській школі).

Зараз у селі проживають нащадки роду Милорадовичів на прізвище Таранич.

У радянський час в село приїздила з Мурманська онука Милорадовича (по лінії сина), яка досліджувала творчу спадщину свого славного діда, вивчала родинне коріння.

На сьогодні, як запевнив мене сільський голова Валерій Ночовний, постать Милорадовича в селі маловідома, адже ні вулиці, скверу, школи, що носили б його ім’я в селі немає. Колись у Литвяках був чудовий музей, що нічим не поступався музею сусіднього села Вовчик. Багато його експонатів стосувалися й Милорадовичів. Де все зникло — невідомо. Хоча б меморіальну дошку на уцілілому будинку спромоглися б встановити.

На тлі ось такої черствої байдужості влади подивовує безпорадність місцевих краєзнавців. Кому ж як не їм ініціювати перед можновладцями відродження та увіковічення загублених у пам’яті імен діячів культури, літератури, науки, освіти, мистецтва, історії? Адже це прямий обов’язок тих, хто пише й береже історію краю, врешті, борг перед попередниками, засвідчення шани та поваги до їхньої праці, яка стала надбанням для багатьох поколінь.

 

Наталя БАКЛАЙ,
письменниця, член Лубенського медіа-клубу

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com