НОБЕЛІВСЬКУ ПРЕМІЮ — В УКРАЇНУ

Вихідці з України Нобелівську премію в галузі літератури отримували, але на той час вони  вже перебували громадянами інших держав. Цей факт не дуже вагомий привід для радості. Разом з тим, сказати, що в Україні не було і немає достойників на світового рівня відзнаку, значить погрішити проти правди. «Нобель”, як відомо, присуджується письменнику (поету), який відомий у світі, підтвердженням чого є переклад його творів на інші мови. Увінчання «нобелем» — чудовий піар і для держави, яка талант народила. Цьогоріч на отримання Нобелівської премії в галузі літератури від України номінується поет Борис Олійник, людина патріотична, талановита, відома у Європі і в якості поета, і в якості політика. Відомо, що при визначенні лауреата до творчої складової успіху часом додаються і політичні. Здається, найбільш природносприйнятним для українця, та і європейця в цілому, може  бути вірш Б.Олійника про Матір, покладений на музику (виконує Таїсія Повалій). Не лише українцеві близька словосимфонія душевного сприйняття неминучості, непоправної втрати: вічність невблаганно закликає до себе найдорожчу людину — Матір. Щемність твору залізно стискує і ранить серце. Зупиняється мить і дає змогу серцем відчути всю глибину втрати. Наші сльози свідчать про те, що ми ще залишаємося людьми, не втратили гідність в метушні життя. Скільки людей вперше, а можливо в котрий раз замислились під впливом поезії над своїм призначенням на цій Землі. 

І все ж вірш-пісня Бориса Олійника в першу чергу про Україну та українців, які з покоління в покоління несли народну традицію,  культуру, мораль, не втрачаючи надії на «свій дім, в якому своя і правда, і воля”. Цей вірш — глибока філософія вічного буття, скріпленого покоління українців.

Людина смертна. Людство, поки існує Земля, безсмертне, а значить житиме у віках Пісня про Матір.

Сприйняття нами зі сльозами на очах Пісні про Матір, її вплив на самоочищення і виправлення є нагородою, вищою за Нобелівську, яку ми, українці, з сердечною вдячністю адресуємо Борисові Олійнику. Сподіваємося, що так зробить і Нобелівський комітет.

Анастасія Степанова,
студентка факультету журналістики КНУКМ