ЄДИНИЙ СПИСОК. ЩО ДАЛІ?

Перший крок до об’єднання демократичної опозиції зроблено — «Батьківщина» і «Фронт змін» вирішили йти на вибори єдиним списком. 

З одного боку, це свідчення того, що провідні опозиційні сили нарешті вирішили формалізувати ту єдність, до якої вони постійно закликають один одного. Концентрація організаційних, інтелектуальних, кадрових та фінансових ресурсів дають непоганий шанс успішно провести виборчу кампанію.

 Результат залежить від багатьох факторів, і не в останню чергу від якісного наповнення списку. Бо виборці — це не підневільні рекрути, які голосують за наказом партійних генералів. Вони роблять свій вибір, спираючись на власні оцінки кандидатів. 

В ідеалі до списку мали б увійти люди з професійним, життєвим та політичним досвідом, які мають бездоганну репутацію. Та ми реалісти і розуміємо, що це досить проблематично. Тому говоритимемо не про бездоганну, а бодай не надто заплямовану репутацію.

У будь-якому разі, у списку не повинно бути політичних хамелеонів. Не має бути тих, хто прямо чи опосередковано привів до влади ниніщнього президента, хто своїми голосуваннями сприяв конституційному перевороту та узурпації влади.

Не повинно бути й тих, хто просидівши у депутатських та урядових кріслах по два десятки років, не зробили нічого корисного для країни.

Наявність у списку хоча б одного такого кандидата може стати тією ложкою дьогтю, яка зіпсує всю діжку меду. 

Отже, до єдиного виборчого списку мають увійти «лицарі без страху та докору». Та цього замало. Вкрай важливо те, з чим ці лицарі підуть «в народ».

Не варто сподіватись на романтичне піднесення та беззастережну довіру, які були під час Помаранчевої революції. Зрада Ющенка та п’ятирічний бедлам в країні стали ефективними ліками від беззастережної довіри та наївного романтизму.

Гучні гасла на кшталт «Бандитам — тюрми» чи реклама якихось там кроків тепер справляють приблизно таке ж враження, як «Покращання життя вже сьогодні» чи «Україна для людей».

Сьогодні виборець став менш довірливим та більш підозрілим. 

Зазвичай на вибори йдуть з програмами со­ціально-економічного розвитку, які передбачають зростання економіки, підвищення соціальних стандартів, подолання диспропорцій у соціальній сфері, гармонізацію суспільних відносин тощо.

Але такі програми можуть бути реалізовані лише в умовах розвиненої демократії, коли влада підконтрольна й підзвітна народу, коли народ може впливати на прийняття рішень, коли є реальна можливість у будь-який час відправити у відставку уряд, парламент, президента у разі невиконання передвиборних обіцянок.

В наших умовах подібна програма виглядає такою ж реальною, як програма підвищення врожайності кукурудзи у районах вічної мерзлоти.

Країна «приватизована» декількома олігархічними кланами, які загарбали все те, що створювалось тяжкою працею багатьох поколінь. 

Дерибан країни відбувається по-дорослому. Що не міністр, то власник бізнес-імперії, що не нардеп, то представник тієї ж славної когорти. Бізнесмени дрібнішого калібру відповідно займають нижчі посади. І кожен регулює довірений йому фінансовий струмок чи струмочок.

І кожен постійно перебуває у стані так званого конфлікту інтересів. Це коли високопосадовець, він же бізнесмен, сушить голову над тим, куди спрямувати той фінансовий струмочок, — на потреби суспільства чи власного бізнесу.

Неважко вгадати з першого разу результати цих болісних роздумів.   

Якщо це повалення «антинародного режиму», то яким буде «народний» режим. Чи буде змінена політична система відносин між владою і суспільством, чи все обмежиться «відновленням демократії», якої насправді не було.

Була кумократія, клептократія, що завгодно, тільки не демократія.

Чи стане народ повноправним суб’єктом влади, а не об’єктом маніпуляцій, чи зміняться лише персоналії при незмінній системі, а на місце «поганих» олігархів прийдуть «гарні»?

Відповіді на ці запитання повинні стати базою виборчої програми.

Першим пунктом програми має бути повалення диктатури ненасильницькими методами.

Другим — радикальна зміна відносин між владою та суспільством. Закрите акціонерне товариство, яке монополізувало владу в країні, має бути ліквідоване.

Кожен громадянин і суспільство в цілому мають отримати можливість впливати на прийняття політичних рішень, контролювати та притягати до відповідальності представників усіх рівнів влади.

Народ має обирати не правителів, а підзвітних йому управлінців, яких він може звільнити у будь-який час у разі неналежного виконання ними своїх обов’язків.

Щоб зазначене не залишилось гаслом чи добрим побажанням, необхідно:

- реформувати політичну систему таким чином, щоб суспільство мало реальні важелі впливу на прийняття рішень владою;

- створити незалежну від влади судову систему, підконтрольну суспільству;

- реорганізувати правоохоронну систему, кардинально змінивши її вектор від карального інструмента влади на інститут охорони прав людини.

Досвід двох останніх років засвідчив, що Україна не має жодних запобіжників проти узурпації влади. Тому до Конституції слід внести зміни/поправки, які містили б таке:

- визначення узурпації влади як одного з найтяжчих державних злочинів;

- вичерпний перелік ознак узурпації влади;

- кримінальну відповідальність осіб, причетних до скоєння цього злочину;

- право і обов’язок громадян усунути узурпаторів від влади у будь-який спосіб включно з силовим;

- перелік органічних (конституційних) законів, зміни, поправки та доповнення до яких мають пройти ту ж саму процедуру, що й зміни до Конституції.

Конституція та закони України мають містити не лише декларативні (чи декоративні) статті про права і свободи громадян, а й практичні способи їх реалізації, а також відповідальність посадових осіб за їх порушення.

Громадяни мають отримати право шляхом референдуму відправляти у відставку президента, Верховну Раду, місцеві ради, міських голів тощо.

Призначення чи непризначення референдуму за народною ініціативою не повинне залежати від інституції чи посадової особи, чия діяльність оцінюватиметься на референдумі.

Рішення референдуму має бути обов’язковим до виконання, невиконання рішення референдуму має розцінюватись як спроба узурпації влади.

Прийняти Виборчий кодекс зі статусом органічного (конституційного) закону, який передбачав би вибори до Верховної та місцевих рад за пропорційною системою з відкритими списками, коли місце кандидата у списку визначається не партійними лідерами, а результатами голосування.

Законодавчо заборонити суміщення бізнесу та влади. Бізнесмени можуть бути призначені на урядові та інші державні посади, балотуватись до Верховної Ради та до місцевих рад лише після продажу свого бізнесу на прозорих аукціонах.

Запропонувати систему зворотного зв’язку, коли суспільно значущі рішення приймаються з урахуванням висновків незалежної експертизи та громадської думки.

В Україні не існує навіть декоративно незалежної судової гілки влади. Якщо президент та Верховна Рада обираються всенародним голосуванням, то жодна ланка судової системи не обирається безпосередньо народом.

Судді призначаються президентом та Верховною Радою, тобто владою. Вища рада юстиції, покликана здій­снювати нагляд за ді­яль­ністю суддів, фактично також формується владою. За таких умов неупереджене, справедливе, незалежне правосуддя неможливе за визначенням. Судді є слухняними маріонетками влади.

Тому говорити про реформу судової гілки влади не доводиться, неможливо реформувати те, чого не існує. На порядку денному питання про створення принципово нової судової системи.

Виграти вибори — це лише половина справи, результати потрібно буде ще й захистити. А захистити свій вибір можуть лише громадяни. Звісно, якщо вони голосуватимуть не за «менше зло», а за програму та людей, яких вважатимуть своїм свідомим вибором.

Дмитро Ремиженко,
Українська правда