«ХТО ВИННИЙ?» І «ЩО РОБИТИ?» В УКРАЇНСЬКОМУ ВИМІРІ

Яскравоюприкметоютого, що нинішні урядовці продовжують керуватися у своїй діяльності застарілими методами управління державою, є адресовані чиновникам погрози стосовно їх звільнення у разі невиконання урядових завдань. Про реальність цих завдань не йдеться, бо влада, оголосивши себе професійною, не сумнівається у високому рівні ефективності власних рішень. Навіть якщо ці рішення не виконуються і належний аналіз причин їхнього невиконання від­сутній. Пошук винних серед тих, хто ці завдання має виконувати, і відсутність відповідальності з боку тих, хто їх формує, — хронічна хвороба всіх поколінь наших державників.

Невдоволення Президента України темпами реалізації соціальних ініціатив, висловлене ним нещодавно на засіданні ради комітету економічних реформ, вилилось в обіцянку отримання кожним керівником, котрий не виконає цих завдань, «рішення йти займатися іншими справами».

Це не перша і, вочевидь, не остання спроба гаранта у такий спосіб зрушити з місця той віз проблем, який заважає нормальному розвитку країни. Та чи можна примусити рухатися завантажену з верхом фуру, якщо замінити колесо чи, навіть, котру із тяглових коняк? Результативніше було б  позбавити віз вантажу, який є не лише непотрібним, а й небезпечним…

Тисячі різноманітних заходів, розроблених з метою «сприяння», «підвищення», «розв’язання», «поглиблення», «прискорення» та інших подібних «ефективних» і «професійних» діянь в різних галузях економічно-соціальної сфери держави, мають конкретних виконавців та терміни виконання. Ми добре вміємо розробляти заходи, плани дій та інші подібні прожекти. І робимо це вже протягом багатьох років. Та віз чомусь залишається нерухомим і лише важчає. А той, хто безпосередньо приймає рішення стосовно способів розв’язання проблем держави для того, щоби, нарешті, розпочати рух, продовжує шукати винних деінде.

Коли ж наші керманичі зрозуміють, що винними є не виконавці отих тисяч розроблених заходів, а вони самі — з причини власної нездатності усвідомити необхідність кардинальних змін у системі управління державою? Чому численні радники і експерти, що працюють на уряд і вважаються неабиякими фахівцями, не аналізують і не оприлюднюють причини невиконання багатьох урядових документів, прийнятих протягом останніх років? Адже на розробку і впровадження цих рішень, постанов, указів та на здійснення контролю за їх виконанням витрачено чимало державних коштів!

Прикладом «ефективних» урядових рішень, які так і не втілились у реальне «покращення», «просування» і «забезпечення», може стати  Стратегія економічного та соціального розвитку України на 2004-2015 рр. «Шляхом європейської інтеграції», схваленої Указом Президента України від 28 квітня 2004 року  N 493/2004.  Цей стратегічний документ був прийнятий, як зазначено в Указі, «з  метою реалізації стратегічних пріоритетів  економічного  та соціального    розвитку    України   щодо   забезпечення   сталого економічного зростання,  утвердження інноваційної моделі розвитку, соціальної переорієнтації економічної політики, створення передумов для набуття  Україною  членства  в  Європейському  Союзі». 

Авторський колектив (35 осіб) на чолі з тодішнім Прем’єр-міністром України В.Януковичем розробив документ (400 сторінок і неменша кількість показників), згідно із яким прогнозувались: інноваційний прорив, глибока модернізація економіки і утвердження України як високотехнологічної держави,  зміцнення середнього класу, розвиток малого бізнесу, повна продуктивна зайнятість, зниження індексу споживчих цін, покращення показників у сферах охорони здоров’я, громадського порядку, розширення житлового будівництва  і багато інших корисних і благородних заходів.

Чи варто зазначати, що всі ці заходи і показники сьогодні виглядають як насмішка над українцями? Про який інноваційний прорив, глибоку модернізацію та високі технології може йтися, якщо на повноцінний розвиток ключових сфер науки, за визнанням Національної академії наук, державного фінансування не вистачає? Приватні ж інвестори забезпечують фінансування лише десятої частини вартості наукових розвідок. Віце-президент Академії наук Антон Наумовець зазначає: в Україні поки не створено сприятливого інноваційного клімату. Та нашим можновладцям важко зрозуміти, що клімат цей і не буде створено, якщо  народні кошти використовуватимуться не за призначенням. ВВП України становить більше 1,1 трлн. грн., з яких 1,7%, згідно із законом, має бути направлено на розвиток науки  (близько 20 млрд. гривень). Фактично ж уряд «розщедрився» лише на 2,5 млрд. грн., порушивши тим законодавство України. Таке ставлення влади до науки може призвести до того, що стан цієї сфери створить загрозу національної безпеки країни. 

Про увагу з боку держави до наступного стратегічного напрямку — зміцнення середнього класу — красномовно свідчать такі факти. Рівень заробітної платні в Україні нижчий, ніж у Китаї, не кажучи вже про Євросоюз. За межею бідності (за стандартами ООН) перебуває 80% українців.

Стосовно ж реалізації іншого стратегічного завдання, зазначеного у вищезгаданому документі, а саме — розвитку малого бізнесу, то доречно процитувати слова заступника голови парламентського комітету з питань промислової і регуляторної політики та підприємництва Ксенії Ляпіної: «Базова проблема — це глибока корумпованість влади, як наслідок — непрозорість всіх процедур і дуже високі витрати бізнесу, які не можна показати. А також наявність досить високих бар’єрів, які офіційно присутні в законодавстві. Деякі з них потрібні, тому що це традиційні в усьому світі бар’єри та обмеження, а деякі, і велика частина з них, зайві» .

Факт, що влада всіляко підтримує не малий, а великий бізнес, підтверджується, зокрема, сумою в 24 млрд. грн. державних коштів, котрі провладна більшість депутатів Верховної Ради України одним голосуванням відправила олігархам — власникам товариств, що займаються розподілом в областях країни енергії і газу, а також тими 2,4 млрд. грн. з бюджету країни, які направлено у приватний бізнес для закупки двох бурових установок.

Про те, як виконуються інші стратегічні завдання — завдання стосовно повної продуктивної зайнятості, зниження індексу споживчих цін, розширення житлового будівництва,  покращення показників у сферах охорони здоров’я, зниження рівня злочинності і т.д., — відомо всім українцям, і тому коментарі тут зайві.

Хто ж і у який спосіб відповів за таку «реальність» і «дієвість» цієї Стратегії?  НІХТО і НІЯК. Натомість керівник тієї групи, котра випустила у світ цю розробку-утопію, став Президентом країни, а багато чого з того документу, що мало сприяти, насамперед, виконанню главою держави своєї основної функції — гарантування українцям їхніх конституційних прав, зокрема в соціальній сфері, — стало називатися гучним словом  «ініціативи». Чи не стануть ці так звані ініціативи черговою утопією від керівника групи авторів «епохальної» Стратегії «Шляхом європейської інтеграції”?

Слова екс-міністра економіки В.Ланового, сказані ним під час однієї із телепрограм 5-го каналу, можуть стати відповіддю на це запитання: «Два роки країна жила за рахунок того, що уряд забирав якомога більше грошей, прибутку у громадян і у підприємців, запозичив величезні кошти за кордоном і на внутрішньому ринку, банки не кредитували виробництво. Цього року ми отримали результат: сповільнюється економіка, немає доходів, і навіть на соціальні ініціативи президента, під вибори, вони мізерні, (бо) дають 3-4% нашим людям».

Маємо визнати: укра­їнській владі протягом усіх років незалежності бракувало  далекоглядності, рішучості, відповідальності. Інакше не народжувалися б документи на кшталт згаданої Стратегії і давно були б проведені справжні реформи, які дали б людям відчуття захищеності, стабільності, гідності. Нинішня влада не є виключенням. Чи бачать її представники й ті експерти, котрі перебувають у них на службі, що проголошений Стратегією-утопією «шлях  європейської інтеграції»  веде в нікуди? Якщо не здатні бачити, то хоча б спробували почути думку відомих, визнаних усім світом авторитетів.

Так, фінансист, глава Soros Fund Management Джордж Сорос передрікає розвал Європейського союзу. Про це він написав у своїй статті, опублікованій в бізнес-виданні The Financial Times. «Дефляційна пастка боргів загрожує знищити ще не до кінця побудований політичний союз», — вважає Сорос. Фінансист радить кардинально переглянути правила єврозони, оскільки вони нежиттєздатні, вдатися до надзвичайних заходів, оскільки ситуація аномальна і розробити нові правила, які повинні враховувати невід’ємну нестабільність фінансових ринків.

Тож, може, досить експлуатувати тезу про наш європейський вибір? Вибирай-не-вибирай, а ми споконвічно є тією самою Європою. Нині ж, на межі старої і нової астрономічно-суспільних епох, ми маємо не приєднуватися до того, що перебуває у кризі, і не копіювати чужі політичні, державні та інші моделі, а шукати нові закони існування в світі і організовувати відповідно до них своє життя.

Незабаром наші аналітики, безсумнівно, дійдуть до такого розуміння суті сьогодення. І дехто з них вже веде мову про те, що нам потрібна велика робота всередині нашої держави, насамперед, робота з утвердження в Україні правосуддя та розбудови громадянського суспільства. Ось над чим треба працювати, а не займатися популізмом, використовуючи заяложені і, як виявляється, хибні гасла.

Одне з них, гасло про приватизацію як механізм швидкого зростання економіки і  процвітання суспільства, українці відчули на собі сповна.  Розвиток бізнесу по-українські привели країну до того ганебного стану, який ми нині маємо. Доречно пригадати слова американського економіста, лауреата Нобелівської премії 1993 року Дугласа Норта,  який зазначав: «…принцип, що приватизація — це все, що потрібно для вдалого економічного зростання, є результатом примітивних уявлень багатьох економістів стосовно характеру природи інститутів».

Плоди цих примітивних уявлень та сліпого копіювання моделей «успішних» держав ми нині і пожинаємо. Той, хто взявся керувати зведенням державної будівлі і робив це за чужими проектами, привів нас до закономірного в ході такого бездумно-сліпого  будівництва результату, а саме: ми маємо сьогодні не державу, а потворного мутанта — олігархічно-корупційного, політично-аморального, безсистемного в своїх діях і безвідповідального перед народом, із сировинно-транзитною економікою та хворим суспільством. 

Олігархи безсовісно й нагло перерозподіляють між собою все, що є в країні, лицемірно прикриваючись гаслами про демократію і реформи. Ті ж політичні групи, які називають себе опозицією, на разі не є противагою нинішнім керманичам, бо або не мають стратегії розвитку країни, або  представляють інтереси інших бізнесових груп.

Справжня ж опозиція, яка спроможна вивести країну з хаосу безвідповідальності і безсистемності та закласти основи держави нової якості, вийде на арену боротьби за владу лише тоді, коли суспільство усвідомить істину: бізнес не спроможний перетворити населення в народ і побудувати державу, що відповідала б вимогам сучасного часу і. тим паче, викликам майбутнього. Він у змозі лише забезпечувати функціонування фізичного організму країни і повинен це робити в жорстких рамках Закону. Закон же має бути розробленим не окремими бізнесово-політичними угрупуваннями «під себе», а тими представниками справжньої  еліти суспільства,  котрі  розуміють суть нинішньої епохи і готові стати у керма держави.

Лише тоді, коли українці зрозуміють цю істину і проголосують за таких осіб, можна буде вести мову про закладання основ сучасної української державності — державності зразка ІІІ тисячоліття. За кого конкретно голосувати? За тих, хто має чітке бачення майбутнього, тобто стратегічну програму і не має ніяких стосунків із бізнесом.