ЧЕРГОВИЙ ЗАМАХ МАНКУРТІВ НА МОВУ

Те, що сталося днями в парламенті (маю на увазі бійку депутатів з приводу спроб прийняття одіозного «Закону про мови») не можна опускати до рівня звичайного для багатьох країн світу з’ясування стосунків у вищих представницьких органах. Там, як правило, бійки трапляються на грунті соціальних рішень, які можуть погіршити матеріальне становище тих чи інших груп населення. Подібне спостерігаємо в парламенті Південної Кореї, деяких країнах Латинської Америки. Навіть в Британському парламенті днями стався випадок словесної пікі­ровки з нетрадиційною для такої зали лексикою.

Але у Верховній Раді сталася бійка за принципові речі, на яких будується фундамент єдності України, і принижувати конфлікт до рівня побутової сварки означає маргіналізувати парламент. Я маю на увазі обивательський лемент на кшталт того «як набридли ці депутати» або «фе, як некультурно бити людину в пику». Інколи, дійсно по-іншому довести свою правоту неможливо. А умови для опозиції зараз саме такі: щось логічно довести біло-синій команді у парламенті неможливо, бо вони як манекени голосують лише за вкинуті зверху законопроекти, причому по команді — на рівні рефлексу Павлова.

Нагадаємо, що законопроект №9073 «Про основи державної мовної політики» від Ківалова—Колесніченка робить російську мову регіональною у 13 адміністративно-територіальних одиницях України, там де вона для 10% населення є рідною (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Миколаївська, Сумська, Харківська, Херсонська, Чернігівська, АР Крим, Севастополь та Київ). На Закарпатті фактично другою державною стане угорська, а на Буковині — румунська... Телерадіотранслятори зможуть на власний розсуд вирішувати, якою мовою подавати новини. На практиці це означатиме повне домінування російською мови, як «мови міжнаціонального спілкування». Російська і без цих суперпреференцій має колосальний ареал поширення в Україні. І це поширення зумовлене не лише історичним поступом, але й спрямованим лінгвістичним диктатом попередніх 400 років. Це нагадує поєдинок двох різновагових боксерів. Спочатку важковаговик упродовж 11 раундів молотив меншого (якого до того ж тримали за руки), аж раптом у фінальному раунді побитого боксера намагаються зіпнути на ноги і поставити «у рівні умови, щоб перемогла чесна конкуренція».

За останнім переписом населення (2001 р.) понад 70 відсотків  українців підтвердили свою україномовність. Навіть у Дніпропетровській області таких набралося 50%. Запланований на поточний рік, але перенесений нашими керманичами перепис, очевидно засвідчив би той самий розклад сил. А чи не тому він був скасований?

Тепер кинемо погляд на наш теле- і радіо­ефір, газетні розкладки, книжкові полиці бібліотек, стелажі в книжкових магазинах. Україномовні журнали і газети можна порахувати на пальцях однієї руки, на радіо — українська пісня загнана у теку неформату. Багато ФМ-станцій навіть новини і прогноз погоди уже подають російською. На ТБ українська мова теж поступово витісняється на пізній вечір і навіть ніч. У прайм-таймі неукраїнські власники каналів віддають перевагу в основному російськомовним і російським телешоу. І при цьому нам повідомляють, що це, начебто, диктує попит аудиторії. Хоча ніяких конкретних цифр дослідження «попиту» ніхто ніколи не озвучував. А недавній успіх прокату фільмів, що дубльовані досконалою українською (відвідуваність кінотеатрів від цього не постраждала, навіть навпаки), говорить про те, що населення цілком комфортно почувається в україномовному середовищі. То чому ж це середовище настирливо хочуть знову переформатувати під потреби сусідньої держави?

Підбір фільмів теж не залишає сумнівів у настирливій русифікації. Ефір заполонили переважно примітивні російські телесеріали та старі радянські фільми, які підсвідомо формують в українців російськоцентричну модель мислення. Знаючи сучасні досконалі системи обробки свідомості і способи маніпуляції нею, не важко здогадатися, що у смачній кольоровій упаковці лежать конкретні геополітичні плани новоспечених наполеонів, які втратили відчуття реальності і живуть міфами давно спочилої радянської системи цінностей. Великій частині російського істеблішменту не до вподоби самостійний розвиток Україні, тим більше успішний. Тому й триває наступ на гуманітарному, економічному, політичному «фронті». Віктор Янукович уже добре відчув такий пресинг і тривалий час досить впевнено тримає оборону, яку так само тримали з перемінним успіхом попередні президенти. Виникає запитання: а чи знає президент, що наробила його підлабузлива челядь, яка напередодні давно очікуваного Євро-2012 витягла з пильної шафи залайожений і примітивний «закон»? Дивно, що цим планам русифікації і гуманітарної колонізації України підігрують місцеві «підніжки». Саме певна неконтрольована група ставить у найвідповідальніший момент таку собі підніжку Президенту України. При цьому уже давно відомо, що їх не цікавить ані розвиток української, ані розвиток російської мови. Їх плани — збільшення власного капіталу. А російська мова, якою в Україні абсолютно вільно спілкуються всі охочі, просто чергова передвиборча і маркетингова технологія. Як кажуть, чим більша брехня, тим швидше у неї повірять...

Отож, якщо кинути оком на інформаційний і гуманітарний простір України, то можна засвідчити неприпустиму дискримінацію україномовного населення майже по всій території України. Україномовним буквально нав’язується російська, як мова бізнесу, мова теле- і радіоефіру, сьогодні уже навіть як мова спілкування з владними структурами (згадаймо випадок з міліціонером Швецем і його пассаж про «телячу мову»). Значне число очільників урядових структур і навіть міністрів принципово не бажають спілкуватися українською навіть в суто україномовних регіонах, хоча більшість з них добре її знають. Є й зворотні приклади, коли вихідці з Донбасу чудово вписалися в україномовне середовище. Зокрема голова нацбанку, міністр внутрішніх справ України та ін.

Статистика свідчить про беззаперечну україномовність 2/3 населення України. Крім того, останні статистичні дані говорять, що 98% населення чудово розуміють українську мову.  Виходить, що у нас хочуть створити особливі привілеї для 30% населення. А після прийняття  закону №9073, ці громадяни отримають уже повне право не знати і не вчити мову корінного етносу. Адже тепер вони матимуть право вимагати від влад усіх рангів документів рідною мовою. Навчання в школах та інститутах на практиці буде теж переведено на російську. Знову в аудиторіях голосуватимуть: якою мовою ви, дітки, хочете, щоб вам викладали? 10% захоче російською і баста, давай російською! Для двомовних українців настане час вибору: вони мають обрати одну мову і відмовитися від іншої. На практиці ці люди відмовляться від української, бо вже тривалий час живуть у нав’язаній зарубіжними політтехнологами моделі «руського світу».

Законопроект про мови дійсно треба приймати, але не з таким подвійним дном. Треба захистити насамперед мо­ви, яким загрожує зникнення на території України: болгарську, кримсько-татарську, польську, гагаузьку, словацьку...  А якщо справи підуть такими темпами, то у 13 регіонах зникаючою може стати і українська...

Тепер повернімося до ситуації в парламенті, адже депутати-регіонали рано чи пізно знову візьмуться за закон Ківалова-Колесніченка. Кажуть, що зараз вони «обробляють» депутаттів, аби отримати бажані голоси в парламенті. Важко зрозуміти, що значить «обробляють». Ну не пляшками ж з піском...

Коли люди голосували за партійні списки, то свідомо віддавали свій голос навіть не за депутата, а за програму, яку він має відстоювати в парламенті. Тобто, за певну ідеологію, яка не може змінюватися залежно від політичної ситуації в країні. Але в нашій країні навіть на депутата можуть «наїхати» у різний спосіб і за вказівкою  згори. Згадаймо як пресували родичів, друзів, спонсорів цілої низки депутатів-опозиціонерів, коли ті протестували проти Харківських угод та інших скандальних законопроектів більшості.  Серед депутатів-опозиціонерів виявилося немало людей, які вирішили, що тихе болото забезпечене щомісячною доларовою платнею з чотирма нулями та спокій навколо власного бізнесу важливіше ніж колотнеча в парламенті з приводу якихось вищих моральних принципів. Це був їх вибір, за який їх можна засуджувати, а можна й зрозуміти. Ми ж не знаємо, чим насправді погрожували цим людям нові «керманичи». Тож ці люди виявилися слабкими духом. Цінності нашого народу (що там казати за ідеологію партії) виявилися для них другорядними і необов’язковими. Вищі державні пріоритети, присяга служити народові України також відійшли на третій план. А на першому плані залишився інстинкт самозбереження, тобто те, що єднає людей з тваринами. Журналісти охрестили цих мізерних, сірих, слабовольних людей, які люблять свій маленький затишок понад усе, — тушками. Тушка — це створіння з жирним тілом, але без голови. Інтереси власного, вибачте, пуза — для них головне. Багато з них подалися до провладної більшості, дехто застряг у болоті позафракційності, дехто просто віддав свою картку для голосування регіоналам, мовляв, голосуйте як знаєте, а я собі на хутірець картоплю підсипати. Шкода, що така мізерія наповнила потужні ідеологічно загострені на українські пріоритети партії. Ці люди робили свій маленький гешефт із владою, але  програли. Ну не вигорів їхній бізнес-проект з політиками і все тут! Настала пора смішних мізерних пацюків, які подалися з продірявленого корабля у пошуках чистих і ситих кліток з модними дозованими годівничками. Ми самі породили цих людей, відмовившись від громадянської активності і довірившись людям, які у затінку революції просто вирішували свої справи. Ці люди з болота позафракційності не підірвуть себе гранатою з вигуком «Слава Україні!»... На жаль, справжні націоналісти не передали нам з рук у руки свою рішучість, силу і волю. Великим був період застою і невизначеності. Цілі покоління оминули випробування на зрілість ціною в свободу, навіть життя. Ось тому тушки з’явилися в парламенті. 

Ці депутати не просто зрадили ідеологію своєї партії, людей, які віддали їм голос на виборах. Вони стали снарядами для гармати, яка тепер буде нищити і добивати останнє, на чому тримається українсь­кість — мову. Биту-перебиту, упосліджену при царі, висміяну і опущену при Брежнєві, але нескорену і дуже живучу попри прогнози всіляких зайд і неуків. То де ж справедливість? Тільки і залишається лізти в бійку...

Українська мова за роки незалежності неухильно розширює і заповнює свій природний ареал, з якого її ретельно і програмно витісняли за радянських часів. Прогрес щодо українізації ще недавно стосувався різ­них сфер: освіти, армії, культури, навіть бізнесу. Це йшло дуже повільно, поступово, але йшло. Природно, що цей процес викликав певний дискомфорт у регіонах, де проживає багато іммігрантів з інших республік колишнього Радянського Союзу. Зауважу, що процес переселення в Україну російськомовного населення був досить поширеним явищем ще у ХІХ ст. і з новою силою розгорнувся на початку радянської доби. В Україну прибули і звичайні трудяги, і натаскані Леніним «тисячники» для визиску і упокорення селян. Після організованого Кремлем голодомору і винищення мільйонів українських селян у спорожнілі села цілеспрямовано заселялися сотні тисяч імміг­рантів з російської глибинки. Потім були потужні імміграційні потоки на Донбас. Шахти і металургія вимагали тисячі робочих рук. Не обов’язково люди, які прибули, мали якесь антиукраїнське спрямування свідомості. Це були звичайні, по більшості, бідні селяни — залякані радянською владою трударі, які прагнули до спокійного життя і задовольнялися примітивним побутом. Для багатьох з них українська земля швидко стала рідною, адже толерантність українців спонукала до зворотнього миролюбства. Сумісні шлюби з корін­ними українцями остаточно долучили прибульців до української культури, мови, звичаїв. Серед таких звичайних росіян був мій дід, який прибув зі Смоленської губернії на Полтавщину в буремні роки громадянської війни і суцільного безробіття. Ще в 1921 р. він відмовився від членства у ВКП(б) через протест проти нищення церков і вбивства священиків, потім протестував проти пограбування владою простого люду. Не боявся казати правду на зборах. Після цього, його затравили комуністи і у 1938 р. зрештою розстріляли і вивезли в Биківню. Життя віддав за справедливість...

Ніхто не звинувачує росіян у тому, що вони замістили своєю культурою і побутом винищені голодом українські села. Радянський державний маховик живився царським шовінізмом, який обробляв простих людей. Мимоволі, під тиском відмовлялися від усього українського і самі українці...

Тому багатьом іммігрантам і навіть їх нащадкам зі Сходу України дійсно важко зрозуміти для чого потрібно вчити українську. Для цього мало вищої освіти. Тут має бути тяглість сімейних традицій, стрункий моральний кодекс, пошана до власних національних традицій і до традицій і мови народу, який прийняв тебе у свої обійми, надав землю, роботу, освіту. Чи можливим було дотримання цих принципів у часи індустріалізації Сходу України? Мабуть, ні... Не секрет, що тривалий час людей на сході України не виховували, а використовували як рабів. Сюди відправляли на «перевиховання» дармовою працею заради всеземної утопії двох тиранів. Тим більший подив викликає, що цей край дав Україні цілу плеяду борців за справедливість, свободу — справжніх патріотів України.

Тому у мене зовсім не асоціюються з істинними представниками Сходу і Півдня України перекошені від ненависті до всього українського обличчя «народних» депутатів чи то з кастетами, чи без них... Мені їх шкода... Шкода, що вони, маючи по кілька вищих освіт, доступ до архівів, необмежені грошові ресурси так і не стали справжніми думаючими інтелігентами-державниками. А залишилися провокаторами, крикунами і просто недалекими примітивними особами, які розбурхують людей аби скористатися тимчасовим роздраєм заради мізерного електорального, а, може, навіть матеріального здобутку. Підло використовувати фактично постгеноцидне суспільство у своїх меркантильних цілях...

Тішить, що нове покоління, що народилося при незалежній Україні, вже чітко розуміє, що українська мова не просто долучає їх до єдиного українського народу, слугує певним етнічним маркером, який відрізняє їх від інших національних спільнот, а й створює великі переваги у побудові кар’єри, облаштуванні побутового життя в інших регіонах. Інколи достатньо кількох речень українською, щоб вас вважали «своїм», щоб вам довірилися як близькому однодумцеві.

Такі м’які процеси українізації уже пішли і нинішні випускники шкіл, які стукаються у наше доросле життя, скоро зайдуть до нього зі своїми новими планами. Українська мова для них назавжди стане об’єднавчим кодом.  От саме слово «об’єд­навчим» і лякає певні впливові сили і у парламенті, і в уряді, і в адміністрації президента.

Розділення суспільства за мовним, ментальним, звичаєвим принципом вигідне владній верхівці для маніпулювання електоральними групами і відволікання уваги від складної економічною і соціальної ситуації в Україні. Адже за останніми данними соціологів мовні питання стоять у кінці десятки пріоритетів виборців.

Навіть якщо мовний закон Ківалова-Колесніченка буде прийнято, зовсім не факт, що він нормально функціонуватиме. Занадто багато проблем викличе на практиці його імплементація. Крім того, з’явиться новий фінансовий тягар для місцевих органів влади. Про це вже повідомив Мінфін України. А з приходом нової влади, цей закон буде однозначно скасований. Від самого початку законопроект Ківалова-Колесніченка мав суто провокативний, неконструктивний характер, що призводить до розколу суспільства і вносить напруження у часи складної економічної кризи. В такий період треба дбати про реальні інтереси населення, яке стрімко зубожіє, а не створювати нові точки збурення.