Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

СВЯТКОВА ОБРЯДОВІСТЬ ПРАДАВНІХ ЗЕМЛЕРОБІВ

Сьогодні нагальною проблемою є відродження  народних традицій, обрядів та ритуалів   невичерпного джерела духовної культури прадавніх українців. Трансформуючись у сучасний процес розбудови нації, багатовікові традиції покликані збагатити прийдешні покоління, надати їм наснаги, сприяти вихованню нової генерації українців у дусі національної свідомості та  гідності. Найбільш повну традиційну святкову обрядовість прадавніх землеробів  можна спостерігати за   календарними святами.

Для землеробів особливо відповідальна пора — це початок жнив, або День зажинок.  Зажинки починалися з обряду зажинання лану по периметру і звивання першого снопа —  «воєводи». Право на це надавалося найкращій жниці, чим виражалася велика повага до предків. Під час зажинків жниці одягали святкові сорочки-вишиванки, урочисто співали пісень, у яких замовляли у природи доброї днини, благали небесні стихії відвести негоду до кінця жнив. Характерно, що у жниварських піснях переважають сумні мотиви, що співзвучно з почуттями прадавніх хліборобів, які хвилювалися за долю урожаю, влаштовували дійство вшанування Перуна із жертвоприношенням тварин. Починали зажинок словами: «У добрий час, щоб Перун не гнівався на нас!». Жниці також просили у Перуна, «щоб не боліла спина й голова, і була ціле літо здорова».

Через 4 доби (6 серпня) після зажинків починалися жнива, а саме на «повний Місяць», що символізувало «повний урожай». Жнива тривали, допоки Місяць починав «худнути». Якщо ж до 13 серпня лан залишався нескошений, це призводило до великих втрат урожаю.

Під час жнив прадавні українці вживали символічну страву — вареники, які вважаються ритуальним блюдом, що відтворює вигляд Місяця у пору його першої чверті, коли вирішувалася доля врожаю. Вживання такої їжі мало надати женцям «місячної» наснаги. Під час перепочинку виконувалися жниварські пісні, наприклад така, що записана на Київщині:

«Вже Місяць «спадає»,

 А краю все немає…

Ой, нумо, поспішімо,

Жнива вчасно завершімо!

Недалечко до межі,

Варенички у діжі!

Не барімося на лані -

Варенички у сметані!»,

Серед низки ритуалів, що символізують єднання людини з природою, особливим вважалося обрядове дійство «замовляння ниви на урожай».              Після жнив святкували «Обжинки», які починалися з ритуалу вижинання на лану останнього снопа —  «Спасової бороди», «кози», «діда» або «перепілки». Колосся заламували до землі, зерно з нього вилущували на лан, клали хлібину і ставили воду. Це символізувало подяку землі за добрий врожай, а також давало можливість підгодувати польову живність та птаство у осінню негоду. Адже люди намагались жити у повній гармонії з природою та всім живим світом.

Сніп з колосків нового врожаю —  «Дідух», прикрашений стрічками, ставили у світлиці на «покуті» (центральний східний кут   місце сонцепоклоніння, пізніше — місце з образами). «Дідух» вважався оберегом родинного вогнища, символізував добробут і щастя. Його зберігали до наступного врожаю. Частину зерна від «Дідуха» давали домашній худобі та птахам на «приплід».

Свято «Обжинки» — це ще й свято Велеса. Воно відрізнялося від свята Перуна за своїм настроєм. В обжинкових піснях співалося:

«Ой, весело, господарю,

весело,

Що ми віночок несемо.

Наші женчики з поля йдуть,

На двір голосок подають:

То не голосок — то женці

Привели дівоньку у вінці.»

У календарних святах наших предків більшість обрядів та ритуалів були узгоджені із рухом небесних світил і мали певні ключові «точки відліку». З прийняттям християнства свято вшанування Перуна  відзначається як день святого пророка Іллі (громовержця).

Свято Перуна — прадавній язичницький ритуал, пов’язаний з жертвоприношенням на честь грізного небесного «прибульця», від якого залежав рясний урожай. Перун  вважався батьком «зоряної тріади» — Сонця, Місяця, Зорі і земним втіленням Сварога. День його вшанування припадав на 2 серпня за новим стилем, або 22 липня — за старим, коли з’являвся на небосхилі «серпик » молодика і означав початок серпня. Відзначалося свято Перуна без хороводів, веселих ігор, оскільки воно було сповнене містичного страху перед суворістю бога-громовержця.

У своїх обрядових  піснях женці порівнювали господаря з «ясен-місяцем», а господиню та дітей — із «зірками». Прямуючи з лану до двору господаря, женці вели з собою вродливу дівчину у вінку, яку символічно вшановували як доньку Перуна на ім’я Зоря. На ній «віночок золотий» — натяк у пісні на те, що дівчина символізує новонароджену богиню Зорю (на небосхилі саме у цю пору року з’являється яскрава Венера, яку українці також називають Ранковою Зорею. Небесна зоря сходить у сузір’ї, яке вважалося втіленням бога Велеса). Вшанування Велеса зустрічається ще у хліборобів-трипільців. Одним із імен цього божества є Тур, якого зображували у вигляді бика (тільця).

В музеї Трипільської культури (с. Трипілля, Київщина) експонуються археологічні знахідки, на яких наші далекі пращури прагнули відображувати циклічні процеси в природі, пристосувавши їх до своїх потреб, способу життя, світогляду. Споконвічні землероби, до яких протягом багатьох тисячоліть належало основне населення сучасної України, намагалося занотовувати явища природи й активно їх  використовувати  у своїй господарській діяльності. Під час польових робіт широкого поширення в Українi  набула «толока». Характерними ознаками традицiйної «толоки» було те, що вона вiдбувалась на добровiльних засадах i без оплати за виконану роботу. Найчастiше учасниками толоки ставали сусiди й близькi родичi. «Толоку» скликали під час оранки, сiвби, збирання врожаю (збирали i молотили хліб), заготiвлі сiна,  збирання та прядіння льону, конопель, вовни, копання картоплі,  збирання  і лущиння кукурудзи тощо. Часом для оранки важких українських грунтiв необхiдно було запрягати в плуг три-чотири пари волiв або коней. Не маючи необхiдного тяглової сили i сiльськогоспо­дар­ського реманенту, незаможнi селяни об’єднувалися, щоб обробити свої поля. «Толока», як правило, проходила у пiднесеному настрої, у дусi трудового змагання, з пiснями i жартами. За традицiєю господарi, якi отримували допомогу, годували толочан, а часом наймали для них i троїстих музик.

Клара Соколовська, етнограф,
професор кафедри українознавства МАУП

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com