ПРОЩАННЯ І ПОВЕРНЕННЯ «СЛОВ’ЯНКИ»

У місті Тамбові — канонічному символі російської глибинки — достроково відсвяткували сторіччя славетного, легендарного, незрівнянного і, попри все, безсмертного військового маршу «Прощання слов’янки». Насправді ж він уперше прозвучав на плацу 5-го запасного (кадрового) кавалерійського Тамбовського полку лише пізньої осені 1912-го року. Поспішили товариші. І не випадково.

“Прощання слов’янки» — то не просто марш, а класичний випадок «генія одного-єдиного твору». Штабс-сурмач заштатного резервного полку Василь Агапкін дослужився в Червоній Армії до полковника, помічника Головного військового диригента збройних сил СРСР, диригував оркестром на параді у Москві 7 листопада 1941-го року, але… нічого, що хоча б наближалося до «Слов’янки» не створив. Як той французький піхотний прапорщик Руже де Ліль, котрий за одну ніч написав «Марсельєзу», що стала музичним символом його батьківщини, як та домашня вчителька Раїса Адамівна Кудашева, пісеньку якої «В лесу родилась ёлочка» виспівує на Новий рік уже котре покоління російських дітлахів.

З історичного досвіду людства відомо, що коли міф стає офіційним, він трансформується, м’яко кажучи, в неправду. Так сталось і зі «Слов’янкою». У 70-х роках минулого століття Головне Політичне управління Радянської Армії і Флоту канонізувало історію маршу спеціально замовленим і затвердженим на самій горі віршованим текстом. У ньому йшлося про те, що цей марш у 17-му «брав Зимовий палац», в 41-му «відстояв Москву», а в 45-му «крокував на Берлін». І взагалі, саме під нього вся Росія одностайно піднімалася до бою.

І все це, вибачте, брехня. Хай простять нас ветерани.

По-перше, чому «прощання» саме слов’янки, а не росіянки?  Річ у тім, що протягом щонайменше останніх 100 років існування Російської Імперії її зовнішньополітичною доктриною було так зване «панслов’янство». Себто — об’єднання під егідою династії Романових усіх слов’янських народів Європи. Передбачалося навіть, що ця геополітична горгопина прибере назву Візантія зі столицею, звісно, у одвойованому у турків Стамбулі-Константинополі. Першою фазою реалізації цього плану стала російсько-турецька війна 70-х років минулого століття. Другий етап розпочали тільки у 1912-му році. Він увійшов в історію під назвою Першої та Другої Балканських війн 1912-1913-го року. Спочатку відмобілізовані і натхненні Росією Болгарія, Сербія, Греція та Чорногорія таки дали чосу туркам, приперши їх до самого Босфору і одібравши Албанію, Македонію та стратегічний порт на Чорному морі Констанца. Європейська дипломатія ледь-ледь порятувала гонор Туреччини, сяк-так призупинивши військові дії.

І тут сталося те, через що обидві вищезгадані війни делікатно замовчувались у радянській історії. Члени панслов’янської єдності зчепились один з одним у війні за перерозподіл визволених територій. А тут іще й румуни підоспіли — забирати назад «свою» Констанцу. Та й у самій Туреччині проєвропейські младотурки до влади прийшли. Одне слово, воювали всього місяць — влітку 1913-го, а такого наробили, що й сто років відгукується. То в Косово, то в Македонії… не кажучи вже про Балканські війни на території колишньої Югославії у 90-х.

Але в 1912-му році всі в Росії раділи, що «турка нарешті вмили», патріотично налаштовані індивідуї формували загони добровольців, а провінційний штабс-сурмач, котрий не вмів навіть розписувати партитури, створив отой самий марш. І натхнення виявилося набагато вищим і довговічнішим од політичної кон’юнктури.

Справжньої популярності марш Агапкіна набув у 1915-му році, коли київська фірма «Екстрафон» викинула у продаж небачений на ті часи тираж грамофонної платівки із записом цього твору. От тоді він справді зазвучав на всіх перонах, парадах і навіть під час бойових атак Першої Світової війни.

А тепер — про міфотворчість. У 1917-му Зимовий палац штурмували не під «Прощання слов’янки», а під «Яблучко». У громадянську війну під цю мелодію поставала Біла Росія, а не Червона. І саме завдяки білогвардійській еміграції марш уже в 20-х роках минулого століття зазвучав по обидва боки Атлантичного океану.

Уважне вивчення архівів, а також документального фільму про військовий парад у Москві 07.11.1941р. дозволило зробити однозначний висновок: «Прощання слов’янки» на Красній площі не звучало. Хоча, як ми вже згадували, оркестром диригував Василь Агапкін. Те ж саме стосувалось і всього періоду 1941-45 років. І, звісно, параду Перемоги.

Хоча офіційної заборони радянської цензури на цю мелодію не існувало. Тут швидше йшлося про думку головного музичного авторитету в Радянській Армії — генерала Чернецького. Він вважав «Прощання слов’янки» типовим, вельми посереднім дореволюційним «маршиком».

Відтак відродження чи, якщо хочете, реабілітація мелодії відбулася рівно через 45 років після її створення. У 1957-му році радянських глядачів, а невдовзі глядачів більшості країн Європи вразив до глибини душі шедевр кінорежисера Михайла Калакозова «Летять журавлі». Найсильнішим епізодом картини стали проводи добровольців влітку 1941-го року на фронт. У кульмінаційний момент зринула, вдарила по серцю забута «Слов’янка». І сталося ще одне диво: художня правда взяла гору над документальною. Ветерани тоді ще недалекої війни «раптом» пригадали і про проводи під цю мелодію в 1941-му, і про повернення з поверженого Берліну в 1945-му. Та це не той випадок, коли їм варто за це дорікати.      

                 В.Н.