Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Скарби золотого міста на Луганщині

Багато наших сучасників, споглядаючи реальне життя провінційного українського містечка, часом впадають у відчай. Зруйновані будинки, скалічені комунікаційні мережі, ніби фронтові, понівечені «бомбами» автомобільні шляхи, напівпорожні брудні вулиці, заросші бур’яном парки, залишені багатоповерхівки та сіре небо не лише від екологічного лиха, але й від соціальної апатії, відчаю, безвиході, зневіри.

У цих нелюдських умовах живе, на превеликий жаль, більшість громадян  України. Якщо на Заході України екологічні умови для проживання населення ще більш-менш відповідають європейським стандартам, то на сході нашої країни ситуація діаметрально протилежна. Понівечений безглуздою екстенсивною економікою часів СРСР пейзаж часом нагадує місячний. Люди постійно перебувають під негативним індустріальним тиском, страждають через передчасні хвороби, швидше старіють і менше живуть.

До екологічних проблем додаються соціальні. Низька заробітна плата, жахливі побутові умови життя, екзистенційний  вакуум, депресивний стан, духовно-моральна пустеля є головними похмурими та темними фарбами соціальної картини  багатьох міст та селищ східного регіону України. Люди все менше вимовляють слова вдячності, радості, любові, благодаті та милосердя. Народ все рідше й рідше усміхається один одному. В одних людей — душі оскверняються заздрощами, ненавистю, злобою, лайками, образами, а в інших — вуста сковуються скорботним мовчанням, як печаттю невимовного болю, страждання та розчарування. В серцях більшості народу панує недовіра до влади, можновладців та політиканів. Народ звикає не жити, а виживати. Велика поетеса Ліна Костенко пише:

В минулому нас відняли

майбутнє.

В майбутньому нам

від­дадуть минуле.

А де ж наше життя

сьогочасне?

Тому народження нової будови, нового інфраструктурного проекту на периферії країни — справжня подія. Великим духовним святом у гірничому містечку Золоте, що на Луганщині, стала радісна подія — будівництво храму на честь Воскресіння Христового та його освячення 1 листопада 2010 року.

Серце радіє, коли стаєш свідком того, як скалічена стражданнями, нелюдською працею земля гірників народжує новий храм Воскресіння, який велично здіймається у сірі небеса, вимолюючи нам, грішникам, прощення та зцілення. Храм Воскресіння для багатьох віруючих Луганщини став  не лише символом перемоги над пеклом, смертю та тлінням, але й духовним прапором перемоги над соціальною апатією й масовою руйнацією.

Споглядаючи зовнішнє життя парафії, відчуваєш, що сердечний ритм будівничих, благодійників та меценатів цього храму збігається з ударами пульсу самого євхаристичного буття Церкви: приношення Богові та подяка. Це яскравий приклад любові до Бога та Церкви. Бо саме вдячності від серця, милосердя, турботи, життєвої зацікавленості, відданості церковному служінню та виконання місії Церкви  не вистачає багатьом сучасним християнам. Людині сьогодення не бракує  гарних промов, обіцянок «покращення життя вже сьогодні» — бракує   реальних добрих справ активного соціального служіння, порядності, відповідальності та жертовності.

Не всі християни, які роками ходять до храму, готові до відданого життя, присвяченого Богові. Деякі з них  здебільшого задовольняються виключно роздумами про високі ідеали християнства, аскетизму, благочестя. Тому, як правило, вони самозакохано поринають у фантазії і залишаються лише мрій­никами про чернечу пустелю, монастирські подвиги, паломництва до святинь усього світу. При цьому такі віруючі спокійно ігнорують соціальні проблеми власних парафій, свого рідного міста та проблеми Церкви загалом. Особливо болісно це споглядати, коли більшість людей навколо  говорять про Бога «в душі», святість, пости, молитви, а на практиці ми зустрічаємося з байдужістю, отрутою ненависті, взаємного озлоблення, недовіри та заздрощів.

В умовах глобальної зневіри у можливість влади досягти позитивних змін на шляху покращення побутових умов життя новозбудовані храми стають духовним та соціокультурним  осереддям провінційних містечок, свідченням надії, символом спротиву людини недолі та усім негараздам нашого життя. Християнин, який переступає поріг храму, відчуває, що Христос тихо й обережно стукає  в його зачинені двері серця, закликає до відродження, оптимізму, віри, надії та дієвої справжньої любові. Людина у храмі, звертаючись до Творця світу, зцілюється від відчаю, зневіри, оновлюється духом, стає носієм світла Христової любові та апостольського оптимізму.

Церква, поділяючи хвилювання, турботи й печалі сучасного суспільства, свідчить про радість спілкування з Творцем. Церква Божа стає таїнством зустрічі людини з Богом, імпульсом творчого натхнення, фундаментом соціальної справедливості, оновлення, одухотворення та вектором Божої любові, спрямованим на оновлення та зцілення соці­уму. Христос Спаситель через церковні таїнства та проповідь Слова Божого звертається до людини, включеної в складні, багатогран­ні, неординарні та суперечливі умови життя сучасного суспільства.

Цілком очевидно, що відтворення української культури,  соціальна, економічна модернізація для людини може розпочатися лише з відродження релігійної свідомості наших громадян. Тільки віра в Бога творить великий розмах та натхнення, щоб творити, жити й любити Всесвіт. Без Бога, без Церкви важко уявити українську культуру, духовне відродження та гідність людини. Саме ці думки приходять на донбаській, духовно й соціально спустошеній землі, де з кожним днем згасає надія на трансформацію економіки, стабільність та від­родження Батьківщини. Стає зрозумілим, що  наближення до Творця, соборності, згуртованості людей, творення й розбудова соціальної тканини громадянського суспільства, зміцнення духовно-релігійних засад сучасного людства, церковна активність та пасіонарність всієї України — вихід із нашої духовної та соціальної руїни.

Не впадаючи у відчай, ми маємо християнську надію на майбутнє про те, що з народженням храму Воскресіння в донбаській глибинці, в окремому містечку, душі людей почнуть воскресати, поставати з руїни спустошення та духовного сирітства. У Золотому місті золотяться не лише бані храмів, а й душі прихожан —  громадян духовної України.

Золоте місто на Луганщині має гарну назву, яка асоціюється з матеріальним багатством. істинним скарбом цього міста, як і інших провінційних міст та містечок України, є  духовні й свідомі люди, патріоти,  які плекають у своїх серцях світло Христової віри.  Вони воскрешають зруйновані атеїстичною владою  храми України, вони розбудовують нове життя, вони — маяки  у буремному морі суєти чи теплохладності для підростаючого покоління, вони — надія  спасіння у Царстві Божому кожної душі. У Бога всі живі, Його терпіння і милосердя не мають меж і кордонів, Він очікує наших добрих справ на нелегкому шляху до спасіння. Усі занедбані міста і села України маємо відродити  ми, їхні жителі, волонтери і Христові діти. Тоді вони будуть істинно золотими не лише в наших очах, але й очах нашого Спасителя  Іісуса Христа, Якому слава навіки вічні.

протоієрей Діонісій Мартишин

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com