Навіщо Україні федералізація?

Нещодавно один з політичних діячів періоду Леоніда Кучми, колишній віце-спікер парламенту, колишній голова Адміністрації президента, який вважався уособленням цензури та сценаристом розколу України, Віктор Медведчук, в черговий раз спробував підняти тему федералізації України. Він на зазначену тему організував круглий стіл (щоправда, сам його не відвідав), а на його сайті «Український вибір» було заявлено, що пан Медведчук реалізує проект «Від «Федеративної України» до Української Федерації». Паралельно сайт повідомляв, що «Україна та Росія разом перемагають» та «Федералізація України — єдиний засіб від розколу», і стверджував, що, мовляв, економічна політика уряду себе вичерпала, а від України залишалася сама вивіска. Сьогодні серед ініціатив Медведчука не лише вже згадувана ним у минулому ідея переходу до федеративного устрою. А й законодавчі зміни, які потягнуть право народу на референдумі припиняти повноваження парламенту, Кабміну та навіть обласних держадміністрацій та приймати стратегічно важливі рішення, вносити зміни до Конституції. Що саме по собі є новою Конституційної реформою. 

Цікаво, що Медведчук пропонує знизити кількість підписів за проведення референдуму з трьох мільйонів до півмільйона.  зазначає, що в Європі — саме такі нормативи. Віктор Володимирович — ідеологічний прибічник тісного і близького союзу із РФ, але, обираючи технологічні інструменти втягнення у такий союз (референдум — один із шляхів реалізації ідей російсько-українського зближення) переконує у цьому людей, посилаючись на європейські правові практики.

Фактично зараз Медведчук не лише пропагує ідею федералізму, а також лобіює засоби для законодавчої реалізації цієї ідеї — через референдум.

Принагідно зазначимо, що цьому діячу знадобилося зовсім небагато часу, щоб знову змусити про себе говорити — принаймні, у журналістському середовищі. Кількатижнева кампанія з вивішування розтяжок та білбордів з рекламою віртуального руху «Український вибір», кілька, дуже схожих на «проплачені», текстів в регіональній пресі, «несподівано засвічений» журналістами візит до його помешкання Володимира Путіна — і вже блоги маловідомих авторів наповнилися багатозначними натяками про повернення Віктора Володимировича у велику політку.

Створення певного інформаційного шуму змушує деяких журналістів, цілком свідомо і абсолютно безкоштовно, перевіряти «чутки» і «плітки» про можливий політичний кар’єрний злет старого-нового політика. Як партійний діяч, він так і не зумів створити потужну популярну партію, проект СДПУ(о) не зміг пережити виборів 2006-го року. Він вклав гроші в популяризацію ідеї соціал-демократії, але в пам’яті народу залишився «соціал-демократом на мерседесі», швидше дискредитувавши саму ідею в очах свідомих виборців. Він завів моду на російських політтехнологів у штабах вітчизняних політсил, але, навіть вклавши в 2002 році колосальні кошти у виборчу кампанію та залучивши воістину провідних кремлівських фа­хівців (і, до того ж, користуючись підтримкою адмінресурсу), він зі своєю партією на українських виборах отримав трохи більше 6% голосів. У результаті, кампанія есдеків була одностайно визнана фахівцями та журналістами однією з найменш ефективних. За часів головування Віктора Володимировича в Адміністрації Президента, держава зробила помітну спробу взяти під повний контроль всі ЗМ країни.

Саме з табору Медведчука в період президентської кампанії 2004-го року, надійшла концепція «трьох Україн», що і посіяла в державі ідеї розколу.  Медведчук затіяв ідею проводити референдум по НАТО, і навіть виграв суд, зобов’язавши тодішнього президента проводити референдуми щодо вступу до військового блоку, а також — ЄС. Референдуми не відбулись.

Найбільш гостре питання, яке постає з останніх промо-концепцій Медведчука, це федералізм.  Федерація — це форма державного устрою, де частини держави самі є державними утвореннями, які мають певну політичну та юридичну самостійність щодо реалізації внутрішньої політики на своїх територіях (важливою особливістю саме федерації є те, що федеративні одиниці не мають права на здійснення власної зовнішньої політики). Апологети вітчизняної федерації мотивують своє бажання лікувати нею розкол України, посилаючись на приклади федеративних устроїв Німеччини, Австрії та Бельгії. Але не згадують, що сам по собі федеративний устрій не гарантує ефективного існування держави. Минулого року, скажімо, Бельгія півтора року існувала без уряду. Це ніяк не вплинуло на бельгійське суспільство, податки платилися, соціальні зобов’язання виконувалися. Тобто відсутність повністю легітимного уряду не призвела до колапсу в економіці держави, бо там — налагоджена практика поваги до громадянських обов’язків, незалежна судова система, усвідомлення бюрократією своєї соціальної місії. А тепер уявімо, що розділення українських регіонів буде оформлене інституціонально, а практики, які регулюють відносини залишать у руслі сьогоднішньої конфліктної політики. Допоки ми, українці, не навчилися домовлятися, формальне інституційне розділення може створити основи для подальшого розколу країни. Зараз при всіх негараздах ми живемо в унітарній державі. Якщо ж ми оформимо розділення держави, з’явиться новий дискурс: ми живемо в різних регіонах, ми різні. У нас різні ідеї, минуле, і… можливо, майбутнє. У цьому випадку успіх України, як ідеологічно єдиної держави стає не просто сумнівним, а, швидше, малоймовірним. Коли грошовиті агенти російського впливу заманюють нас у федерацію, то згадують лише успішні країни, чомусь ігноруючи невдалі приклади федералізації. Скажімо, ндія свого часу існувала, як федеративна держава, яка включала власне ндію та Пакістан. Оскільки не існувало національного консенсусу по важливих питаннях, почалася громадянська війна, результатом якої стало виокремлення Пакістану. Тепер обидві, вже незалежні країни, будують ядерну зброю, щоб оборонятись одна від одної. Держава Кіпр також починалася, як федеративна країна, і проіснувала п’ятнадцять років — потім почалася громадянська війна, держава розкололась, і одна з її частин, не отримавши міжнародного визнання як окрема держава, фактично втратила незалежність, підпавши під контроль третьої країни. Міжнародні експерти, опитані УНАН, переконані, що федеративні держави, де не склалися норми нормального співіснування та дистрибуції продукту між регіонами, закінчують погано. Якщо консенсусу не існує, федерація небезпечна, але, навіть якщо міжрегіональний чи міжнаціональний консенсус оформлений, але діє нетривалий час, то будь-які зовнішні чи внутрішні зміни в країні можуть мати наслідком остаточний розвал держави. Приклад — Югославія.

Нагадаємо, що в Україні ідея федералізму виникла, як відповідь еліт Півдня та Сходу на Помаранчеву революцію та обрання Ющенка президентом. З часом, фракція Партії Регонів у парламенті, представники якої найбільше згадували про федералізацію як засіб вирішення суспільно-політичних проблем, припинила педалювати цю тему. Втім, офіційна Росія дуже гаряче підтримувала ідею федеративного устрою, стверджуючи через своїх спікерів, що ідея ж, так би мовити, «випробувана часом». Позиція Росії зрозуміла: щонайменше, у довгостроковій перспективі Кремль розраховував на федеративний устрій України як засіб, що дозволить відшматувати собі Крим (чи його частину).

Наразі офіційна влада ігнорує ініціативи Медведчука. Тож, УНАН звернувся за коментарями по неоднозначній темі до експертів. 

Віктор Небоженко, директор центру «Український барометр». Віктор Небоженко не вважає, що федералізм — гра Путіна, оскільки федеративний устрій Росії породив для російської влади колосальні проблеми на Кавказі та призвів до призначення фактично колоніальних адміністрацій на Далекому Сході.

На думку експерта, «мова, федералізм та ображена гідність Сходу країни — це майданчик Партії Регіонів, який вони не змогли зорати. деї Медведчука — це спроба попрацювати там, де не справилася Партія Регіонів». Віктор Небоженко також вважає, що «прямо через федеративну стратегію навряд можна вплинути на українського виборця. Тим більше, що українські політики, які захопили владу взагалі не уявляють, що окрім них тут може управляти. Федералізм — удар не по Україні, а по правлячій групі, яка вважає вибудовану вертикаль єдино правильною для держуправління.

дея федералізму буде здатна вплинути на простих людей, тільки якщо буде представлений проект, яким буде розподіл регіонів, буде помітно, що там залишиться. Якщо б люди побачили б там щось солодке. А зараз ця ідея — порожній звук».

Експерт Вадим Карасьов дотримується протилежної думки: Медведчук ставить питання так: федералізм Україну врятує. А я кажу, що він її остаточно доб’є. Медведчук ще писав, що від України залишилася лише вивіска. Так ось, у випадку федералізації не буде навіть вивіски. Україну рознесуть по адміністративно-федеративних одиницям. Малоросії, Южноросії. Федералізм потрібний, щоб вбити український дух та ідею української державності, які пішли від Правобережної України.

Чому Білорусь така російська? Бо там нема західної Білорусі, як політичного, культурного та ідеологічного феномену.

Завдання нинішніх поборників федералізму — розділити країну на різні частини, щоб вона втратила свій стрижень, свій дух. Тоді України не буде. Ясно, що це — напрацювання сусідів. Я легко можу спрогнозувати продовження: прийнято закон про мови, потім буде закон про федеративний устрій і пішло-поїхало... Повторю: федералізм Україну доб’є. А ще я вважаю, що путінська Росія ніколи не зможе поглинути Україні всю, а ось шматками можна. дея федералізму і полягає в цьому».

Ми попросили прокоментувати ідею федералізму, оцінити його необхідність та можливу користь від нього у академіків: економіста, географа та соціолога.

Анатолій Гальчинський, доктор економічних наук, радник президента Кучми з макроекномічної політики, у минулому — директор Національного інституту стратегічних досліджень: Я глибоко переконаний, що майбутнє України це федеральна держава.  зовсім помилковою є точка зору, що федералізація тягне за собою дезінтеграцію держави. Навпаки. У нас різні регіони, й можна надати кожному регіону наблизитися до своїх коренів. На заході країни одне ставлення до приватної власності, на сході — інше. Чому не вирішити це питання диференційовано? В німецьких землях концептуальні питання економічної політики вирішуються по-різному. Федералізм цікавить мене, як вченого, а не як практика. А щодо практики, не дай Бог займатися цим буде Медведчук. Коли сьогодні затіяли гру в Конституцію, то там потрібно ставити й питання глобального порядку: перспектива федералізації, двопалатний парламент. Я впевнений, що Україна не може бути чисто президентською республікою. Цар завжди був чужим для українського народу. Віче, і як його продовження парламентська республіка більш природно для України.

Федералізм це тонка проблема, її слід порушувати у академічних кабінетах, це — не справа політиків. Потрібно оцінювати ступені регіоналізації, механізми, моделі. Передумова введення федералізму, це адміністративно-територіальна реформа. Поляки запустили низку реформ через проведення саме адміністративно-територіальну реформу. Двадцять сім областей недієздатні, якщо ми говоримо про регіоналізацію економічної та соціальної політики. Ще одна передумова — неупереджене тлумачення цієї політики. Я розумію, наскільки гострим є питання соборності. Але навіть мовну проблему ми не можемо вирішувати під один стандарт. Уніфікація це минуле століття. Сьогодні світ рухається до наближення права всіх інституційних формувань (територіальних громад) бути самим собою, але в рамках єдиною держави. Це стосується і історії, і мови. Я вважаю, що в ЄС криза відбувається тому, що вони не знайшли оптимуму з централізацією та децентралізацією, різних форм суспільного устрою (адміністративного та інституційного).

Володимир Нудельман, доктор географічних наук, фахівець з питань адміністративно-територіальної реформи, семінари з якої проводив у тому числі і для фракції ПР у парламенті: У далекій перспективі ідея може виявитися плідною. Втім, у наших умовах впроваджувати це недоречно. Це призведе до зростання відцентрових тенденцій та загрожуватиме цілісності держави. Це стане каменем розбрату, як і друга державна мова. Тому це справа абсолютно передчасна. Враховуючи те, що у нас є суспільна та політична напруга, що різні частини країни дуже відрізняються одна від одної, розмови про федералізацію є загрозливими. Для відповідальних політиків завдання — зшивати країну. Будь-які розмови про федералізацію це праця на розкол. У далекій перспективі, коли ми станемо членом ЄС, станемо по-справжньому європейською країною, а Росія піде шляхом демократизації, то можна повернутися до цієї розмови.

В умовах відсутності демократії, громадянського суспільства і решта, це спрацьовує на розкол, а не на об’єднання. На нинішньому етапі нам необхідно заохочувати міжрегіональну спів­працю, стимулювати укладання угод між регіонами. Або адміністративно-територіальні зміни... Я не думаю, що у нинішніх умовах можливе швидке рішення. Але у нас територіальні громади можуть об’єднувати зусилля, налагоджувати міжмуніципальну співпрацю.  це перший крок.  його можна починати вже завтра. Якщо люди переконаються, що це добре, вони самі захочуть мати спільну територіальну громаду.

Євген Головаха, доктор соціологічних наук, заступник директора нституту Соціології НАН України: Чим менше сучасні лузери від політики будуть генерувати ідей, тим буде краще суспільство. Все що виходить від нинішньої політичної еліти (враховуючи їхній рівень інтелекту та політичної культури) швидше піде на шкоду, аніж на користь. Є таке поняття, як стала система, яка дозволяє суспільству виживати.  коли еліта висуває ідеї кардинальної зміни, але не дає собі звіт, в якому суспільстві та в якій ситуації перебуває суспільство, то в таких випадках відбувається абсолютно протилежний очікуваному ефект. Тому реформаторство повинно виходити від людей більш цивілізованих. Обговорювати можна будь-які варіанти розвитку політичної системи, і, можливо, окремі варіанти розвитку пішли б їй на користь, але не в тих конкретних умовах, і не при тих, як зараз модно казати, політичних акторах.

Скільки розмов було про жахливі поправки до Конституції 2004 року, але скасування їх, як ми побачили, призвело до вкрай несприятливої ситуації в країні. Повернення до системи абсолютного президента виявилося гіршим, за самі поправки. Після Помаранчевої революції тій владі вистачило мізків не переформатовувати області. Нинішні політики також не готові до справжнього реформування, тож нехай не напружуються. Їхня задача — зберегти рештки стабільності...

 unian.ua
(скорочено)