Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

«Вища міра»

(Початок у попередньому номері)

Існує обґрунтоване твердження, що відміна або впровадження смертної кари в сучасних реаліях є лише елементом брудної політичної гри можновладців. Як і піар-кампанії навколо так званих «резонансних справ». Їх мета — відволікти увагу суспільства від справді гострих політичних проблем.

Сьогодні вже якось призабулося, що однією з найгучніших судових справ в СРСР у 30-ті роки була не одіозна низка процесів над «троцькістсько-бухарінсько-зинов’євськими змовниками», а засідання скромного районного суду Москви, на якому розглядались обставини таємничої смерті полярника на одній із наукових станцій під час зимівлі. В основі конфлікту лежала психологічна несумісність науковця і керівника експедиції, типового чиновника-адміністратора. Вона була підсилена специфічною обстановкою у такого типу тимчасових колективах, коли абсолютно різні люди мусять цілодобово жити і працювати фактично в чотирьох стінах станції. Але суть не в цьому, а в тому, що в останню хвилину замість представника районної прокуратури звинувачувати від імені держави взявся сам генеральний прокурор СРСР тов. Вишинський. Випускник, до речі, юридичного факультету Київського Університету. Випадок — небачений!

Звісно, слідом за Вишинським до судової зали з’явилися представники всіх провідних радянських газет, і репортажі з залу цього суду перебралися зі звичного для них місця на останній сторінці на перші шпальти. Природно, що чільне місце посіли репортажі офіційного світила радянської судової журналістики Лева Шейніна, за сумісництвом — старшого слідчого генпрокуратури СРСР з особливо важливих справ. Стенографічний звіт про суд оперативно видали окремою книжкою, а його матеріали, особливо заключний виступ Андрія Вишинського, ввели до курсу юридичних факультетів.

Взагалі — ця справа була не варта виїденого яйця. Абсурдна ситуація: начальник експедиції відправляє важко хворого науковця на нартах, у заметіль, в полярну ніч до факторії, аби його, начальника, не звинуватили в упередженому ставленні до підлеглого. Адже не секрет, що вони один одного просто не сприймали. В результаті олені збиваються зі шляху, хворий замерзає, супроводжуючий, завгосп експедиції, доповзає до факторії обморожений і навкарачки. Справу порушено за заявою родичів покійного, яким потрібна була не стільки справедливість, скільки пенсія.

Об’єктивно йшлося максимум про службову недбалість тих, хто формував, підкреслюємо, НАУКОВУ експедицію, і самого начальника, котрий не відправив хворого до лікарні у факторії своєчасно. Однак Андрій Януарієвич обернув усе на «злочинний, мерзенний, нелюдський, оскаженілий, підступний намір групи законспірованих ворогів радянської держави по-садистському знищити талановитого представника молодої радянської науки». Як вам? Характерно, що після майже синхронних смерті Сталіна та самогубства Вишинського у 1953-му році вищезгаданий Лев Шейнін жодного разу не перевидав свого репортажу про «замаскованих контрреволюціонерів на полярній станції».

Але справу було зроблено. Народ гудів від обурення. І водночас — ридав від розчулення, викликаного людяністю радянського правосуддя. Ще б пак! У якій такій капіталістичній країні генеральний прокурор приїздить на трамваї до районного суду, аби захистити інтереси вдови і нещасних сиріток підступно вбитої простої людини!

Звісно ж, і «контрреволюційний начальник стан­ції», і його «підручний», отой завгосп були засуджені до «вищої міри соціального захисту». Як ви зрозуміли, захищали не їх, а навпаки — соціум від них.

Насправді ж ця «піар-кампанія» мала на меті відволікти увагу розчуленого люду від грандіозного провалу наполеонівських планів Сталіна щодо «Радянських п’ятирічок». Як стало відомо через багато років, усі вони, від першої до останньої, були виконані лише на папері. Тобто — у звітах і в газетах.

* * *

Ще один приклад: початок 60-х років. Провалилися благі наміри Микити Хрущова реформувати сталінський казармений соціалізм, що тримався на «вищих мірах соціального захисту». У державі розгорнулась повзуча реставрація сталінізму, зокрема різко зросла кількість статей кримінального кодексу, які передбачали смертну кару за суто економічні злочини — від зберігання валюти і дорогоцінностей до так званої спекуляції в особливо великих розмірах і будь-яких спроб організації приватного виробництва. Народ уже не захоплювався, а починав бунтувати і де-не-де навіть виходити на вулиці.

Отут і згодився вищезгаданий прийом із відволікаючим маневром. Народу було продемонстровано такого собі аматора-вбивцю або, як зараз кажуть, «серійника» на прізвисько «Мосгаз». З поваги до його родичів і однофамільців опускаємо і його справжнє прізвище.

Злочинець разом зі своєю подругою, до речі, колишньою актрисою обласного драмтеатру під виглядом працівників міської газової служби серед білого дня заходили до квартир пересічних москвичів, переважно в районах новобудов, де люди ще не знають один одного, і вбивали тих, хто відчиняв їм двері — як правило, дітей або пенсіонерів. Іронія долі полягала в тому, що у цих людей взяти було практично нічого. Бідно жили! Ось перелік здобичі грабіжників: ліхтарик за 3 крб і гаманець із 70 коп, електробритва «Харків» та дві авторучки, дитячий вовняний светр та старі сатинові шаровари… найцінніше — 60 крб «заначки» і старенький чорно-білий телевізор. І за все оце — п’ятеро безневинно зарубаних сокирою і кілька скалічених на все життя.

Безумовно, на відміну від історії на зимівлі, у випадку з «Мосгазом» кримінальна складова була незаперечною. Але, знову ж таки, за нагнітанням громадських пристрастей і самопіаром тодішнього високого міліцейського начальства у тіні залишилась одна «дрібничка”: чому двоє молодих людей (їм ледь минуло 25 років), що виросли у найгуманнішому в світі соціалістичному суспільстві, одержали престижну освіту і роботу артистами театру опери і балету, замість високо тримати прапор радянського мистецтва, взяли до рук сокиру і пішли рубати голови старикам та дітям.

 

* * *

Через 10 років влада ініціювала аналогічний галас навколо банди братів Товстоп’ятових із Ростова. Газети описували їхні кримінальні «подвиги», давали розгорнуті репортажі з залу суду, але… ніхто не відповів на головне запитання: чому, поза сумнівами, не просто талановитий, а видатний конструктор замість працювати у провідному секретному КБ потай виточував у себе в підвалі напіврозваленого будиночку на зібраній на звалищах техніці пістолети і автомати власної конструкції, що на 20 років випереджала тодішній рівень світового зброярства. Ясна річ — не для того, щоб озброювати радянську армію.

 

* * *

Кілька міфів про гільйотину. Доктор медицини і народний депутат французького парламенту часів Великої Революції, громадянин Гійотен цього знаряддя для масових страт не винаходив. Він лише удосконалив аналогічну «модель», що з прадавніх віків застосовувалась у Шотландії та Ірландії. Гійотен також провів через парламент закон про застосування гільйотини як одного з символів… гуманізму і людської рівності. Так-так, ми не помилились.

Історики встановили, що йшлося насправді про гуманізм у стосунку до державних виконавців смертної кари — катів, котрі поскаржилися нардепу, що традиційними методами (повішення, четвертування, відтинання голови мечем) вони вже не можуть впоратися з потоками засуджених, які скеровують до них революційні трибунали. З ніг, бідолахи, валяться! Треба цю справу якось механізувати. Про те, щоб скоротити потоки, ясна річ, не йшлося.

Пересічному електорату це подали під іншим піар-соусом. Мовляв, за старого режиму існувала ганебна несправедливість щодо засуджених на смерть. Благородним, бачите, відтинали голови мечем, щоб вони не мучились, а простий люд потерпав, давлячись у зашморгу або в чеканні, коли, нарешті, слідом за руками й ногами, відрубають голову. Так от, технічний геній нашого народного обранця цю несправедливість ліквідує безболісно і блискавично.

 

* * *

До проблеми публічної страти як протидії зросту злочинності. На початку ХІХ століття у кримінальному законодавстві Великобританії статей, що НЕ передбачали страти як єдиної форми покарання, було чи не на порядок менше, ніж тих, що її приписували. На додачу переважна більшість страт відбувалася публічно. І що ж? Історики та літератори тої доби писали: у Великобританії кишенькові злодії найуспішніше займалися своїм ремеслом у натовпах цікавих, які, роззявивши рота, милувалися повішенням чергового… кишенькового злодія.

Цю ситуацію вирішила королева Вікторія. Вона дійшла слушного висновку, що варто замінити смертну кару у тих випадках, коли не йдеться про вбивства, військові та державні злочини, на каторжні роботи у британських колоніях, яких тоді було до біса. Рівень злочинності в Імперії помітно впав, і Британія однією з перших держав Європи відмінила смертну кару.

 

* * *

Останньою — у 1981-му році — відмінила смертну кару Франція. Але перед тим, ще в 1939-му р. у цій країні заборонили публічне виконання смертних вироків. Привід до такого вчинку вартий уваги.

На світанку 17 червня 1939-го року у Парижі мала відбутися публічна страта серійного вбивці Вейдмана, на совісті якого було 7 жертв. Подальший розвиток подій пов’язаний не лише з особливою жорстокістю злочинів, а й з тією обставиною, що Вейдман був німцем і у Франції лише «гастролював», добиваючи своїх жертв пострілом у потилицю. Відтак старі франко-прусські, а згодом франко-німецькі порахунки звели всю кримінальну колізію до примітивної формули: «бошу (тобто німцю) відрубають голову за те, що він убивав французів».

Багатотисячний натовп зібрався на площі ще звечора. П’яний натовп. Народ поводився — як на третій день сільського весілля, коли свій своя не пізнає. Аби спорудити пересувний ешафот та привезти з в’язниці засудженого, довелося викликати війська. Свою бочку дьогтю додали і журналісти. Бо як же без них! Вони потай домовилися з організаторами страти, щоб екзекуцію провели на годину пізніше призначеного часу, оскільки їм, бідолашненьким, не вистачало природного освітлення для ефектних знімків.

Оця зайва година і була горезвісною останньою краплею. Не встигла голова Вейдмана скотитись у корзину, як натовп — і в першу чергу жіноцтво — прорвав подвійне оточення і кинувся до ешафоту аби — тримайтеся! — змочити носовички кров’ю страченого «боша». Такий собі, розумієте, сувенірчик на довгу пам’ять діткам і онукам.

Отут уже і президент Франції збагнув, що з його виборцями щось не те коїться. І того ж дня відмінив публічні страти. Та було вже пізно. За 6 тижнів Німеччина розпочала Другу Світову Війну. Невдовзі Франція зазнала у ній ганебної поразки. Напевне, весь патріотичний запал французів був витрачений на бійку за оті криваві сувеніри з місця страти. Париж ліг під окупанта без найменшого опору.

 

* * *

Знову ж таки, якось призабулося, що Гітлер у 1933-му році легітимно прийшов до влади під гаслом відновлення законності і наведення порядку. Ні, не з політичними опонентами, а з кримінальними злочинцями. На той момент німецького обивателя найбільше діставало не безробіття чи економічні негаразди, а саме безконтрольна поведінка криміналітету. От люди і проголосували. Як то кажуть, від щирого серця. І першими клієнтами першого концтабору Бухенвальд стали саме кримінальні авторитети Німеччини. Політичних туди почали звозити пізніше.

За традицією в Німеччині, а до того в Прусії засуджених до смерті за кримінальні злочини страчували на гільйотині. Такій, як у французів, тільки поліпшеної конструкції. Ну, ви ж розумієте, у німців руки золоті, за що не візьмуться — удосконалять. З 1934-го по 1944-й рік у Третьому Рейсі відтяли голови 40 тисячам засуджених. Оце то продуктивність! У що гітлерівське розуміння порядку обернулося хоча б тій же Німеччині — не будемо зайве згадувати.

З 1945-го по 1949-й рік на території майбутньої ФРН діяли юридичні норми США. А в 1949-му після проголошення ФРН уряд канцлера Аденауера відмінив страту на гільйотині як пережиток середньовічного варварства.

А от щодо Німецької Демократичної Республіки, то тут голови рубали аж до 1966-го року. Без розголосу. Про це не знали навіть військовослужбовці «Групи радянських військ в НДР». У 1966-му відтинання голови східні німці замінили на розстріл не з гуманних міркувань чи під тиском Європейського Співтовариства. Причина технічна: вийшла з ладу остання справна гільйотина. Механізм зносився остаточно і відновленню не підлягав.

Нам невідомі реальні дослідження щодо впливу відтинання голови на рівень злочинності в НДР. Нам лише вдалося знайти офіційні матеріали, котрі свідчать, що в Об’єднаній Німеччині й досі саме східні землі залишаються своєрідним розсадником криміналітету.

В.Н.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com