«Залізна маска» радянського письменства

(Закінчення. Початок у попередньому номері)

Замість епіграфу:

«- Ні на яке вручення нагороди я не з’явлюсь.

- Якщо ви кепсько себе почуваєте, то ми можемо вручити її вам вдома.

- І не думайте. Навіть двері не відчиню! І взагалі — припиніть обси…ти мене своїми орденами».

Із розмови письменника Володимира Богомолова з чиновником Президії Верховної Ради СРСР після присвоєння йому чергової нагороди «За великий внесок у розвиток радянської літератури і кіномистецтва».

В розвиток теми, заявленої в епіграфі: за свою літературну діяльність Володимир Богомолов був відзначений трьома орденами СРСР та численними вельми престижними державними преміями. Проте відмовився одержати бодай якусь із них. Виняток він зробив наприкінці життя, прийнявши від спеціального представника ООН спеціальну премію цієї організації та іменну медаль за видатний внесок у пропаганду ідей гуманізму через свої книги.

Здається, скоро не залишиться жодного, навіть пересічного політика радянської доби, про якого б російське телебачення не спроворило б багатосерійне «мило» сльозогінного штибу. Та що там політики! На конвеєр поставлені «мотиви з біографій» популярних радянських акторів, літераторів і навіть міліцейських і прокурорських «слідаків». От тільки серед цього сумнівного відеопантеону надаремне шукати прізвище Володимира Богомолова, колишнього фронтового десантника, розвідника, контррозвідника СМЕРШу, а згодом письменника з таємничою біографією і неймовірною популярністю серед тих, кого радянські метри від літератури презирливо називали «читацька маса». Тут його можна порівняти хіба що з Валентином Пікулем, але той писав багато, зібрання його творів зашкалює за 30 томів. Володимир Богомолов увійшов до літератури практично водночас із Пікулем, проте залишив по собі тільки двотомник, куди увійшли кілька повістей та оповідань, один роман і розділи з обіцяного роману, що так і залишився незакінченим.

Так склалося, що найтрагічніші епізоди життя Володимира Богомолова пов’язані з Україною. Хоча він народився і помер у Москві, і всі його зрілі та похилі роки пройшли в Росії. Він ніколи не акцентував у своїх спогадах «українських сторінок», а лише констатував. Та для вдумливого, освіченого читача і цього досить.

Володимир Богомолов народився у 1924-му році в родині простої друкарки-машиністки московського видавництва «Знамя». Батько ніколи не жив із ним і сестрою. Це був так званий цивільний шлюб. Проте своє прізвище дітям професор юриспруденції Йосип Савелович Войницький дав офіційно, і другій, позашлюбній своїй родині матеріально допомагав. Ну, так склалося… у 1938-му році з’ясувалося, що цей неофіційний статус врятував життя і Надії Богомолець, і обом її дітям від Войницького. Сам професор, світило радянської науки, автор Цивільного законодавства СРСР втрапив під черговий оберт «червоного колеса терору», після інтенсивних допитів у підвалах Луб’янки збожеволів і закінчив своє життя через п’ять років в ізоляторі Казанської психлікарні НКВС. Але його позашлюбна сім’я уникла офіційного тавра «членів родини зрадника батьківщини» з наступною депортацією в концтабір НКВС з грайливою назвою «Алжир», себто «Акмолинский лагерь для жён и детей изменников Родины».

Везіння везінням, але жити з чогось треба було. Зарплати друкарки на трьох, та ще й у Москві, хронічно не вистачало. І тут Володимир Войницький у свої 14 років робить свій перший чоловічий вчинок. Він залишає школу, їде до знайомих у Крим і влаштовується до «Рибтресту». Кочує по азовському узбережжю — то як обліковець, то як моторист, то як матрос на сейнері — аж до травня 1941-го року. Десь між мандрами та рейсами складає екстерном за восьмий клас середньої школи в одній із севастопольських десятирічок. Наприкінці травня повертається до Москви — вперше за три роки перепочити. І тут його застає війна.

Що було далі — ми вже писали у першій частині розповіді. Бої, поранення, госпіталі, знову бої… Але є щось символічне у тому, що Володимир Войницький вдруге прийшов в Україну саме в тих місцях, де в 1938-му працював у «Рибтресті».

Літо-осінь 1943-го, важка, кривава Таманська операція, жорстокі бої на азовському узбережжі, на півдні України, у Причорномор’ї, форсування Дніпра, ще одна «незнаменита», бо страшним коштом обійшлась — Криворізько-Кіровоградська операція, прорив на Північний Захід і остаточне визволення Житомира взимку 1944-го року. Після госпіталю — подальша служба на Третьому Білоруському фронті. Звідти на Варшаву і Берлін.

І третій, найважчий і найтаємничіший український епізод. Оте раптове переведення на початку грудня 1948-го року з Камчатки до Львова. Начебто для боротьби з підпіллям УПА. А тут — без усяких пояснень негайний арешт і рік відсидки у слідчому ізоляторі львівської в’язниці МДБ, з якого 9 місяців карцеру. Відбиті на допитах нирки, поламані ребра, пошкоджені легені. І несподіване, без усяких пояснень звільнення, без документів, койка в гуртожитку і жодної копійки грошей. А через три доби — найвище начальство обласного МДБ не знало, де посадити лейтенанта Войницького, мало не на коліна перед ним ставало і слізно благало: «Чого ж ти не сказав, що тебе сам Верховний знає! Передай йому, що ми тебе… ну придумай що-небудь! Ти ж знаєш, що він з нами за тебе зробить!”

З Верховним Головнокомандуючим лейтенант Войницький не зустрічався жодного разу в житті — ні до арешту, ні після. Однак його з почестями відправили у відставку з персональною пенсією інваліда першої групи без права перегляду в напрямку зменшення. Заплатили фінансову компенсацію за кожен день, проведений за ґратами, з розрахунку службового окладу… генерала! А все тому, що чи то сам Верховний, чи хтось із його підлеглих влаштував розгон львівським чекістам за те, що вони безпідставно заарештували чесного офіцера-фронтовика. Звідси й паніка, і вибачення, і намагання елементарно відкупитися. Але як би там не було, Володимир Войницький повернувся до Москви вже як Володимир Богомолець, а з 1957-го року зробив своїм прізвищем літературний псевдонім — Богомолов.

Що ж там сталося насправді — з тим арештом, тортурами і відсидкою? Тим більше, що розпорядження Сталіна щодо чесного офіцера-фронтовика і погром львівського МДБ — історично підтверджені факти. Але звідки вождь дізнався про цю історію? Богомолов у властивій йому манері розповідав друзям напівлегенду-напівправду, мовляв, відлежався у гуртожитку дві доби, потім встав, додибав до пошти, на останні копійки дав урядову телеграму Сталіну. Було це в неділю зранку, а в понеділок, ще сонце не зійшло, а товариші полковники прибігли вибачатися.

Дотепно. Але… річ навіть не в тім, що вождь вирішував долю лейтенанта у законний вихідний день. Канцелярія Сталіна якраз працювала без вихідних. А сам він потрібних йому людей викликав серед ночі не лише в анекдотах. Версія Богомолова схожа на популярні міфи про тиранів: тут він ні за що генералам голови рубає і маршалів під діез підводить, а тут раптом опускається у величі своїй до захисту покривдженого лейтенанта. (Між рядків мусимо зазначити, що царська милість на «підставленого» старшого лейтенанта львівського МДБ не поширилась, він вийшов на волю лише через 5 років, по амністії після смерті Сталіна, важко хворим, три роки промучився у лікарнях і помер. Типова доля тодішнього «гвинтика”).

Ні, суть в іншому. У Богомолова є певний, прозорий натяк. Тільки його зрозуміє той, хто добре знає деякі обставини.

Одразу після війни у СРСР і США відбулась ґрунтовна реформа спецслужб. Ніхто не замислився й досі над її синхронністю і подібністю. Американці нарешті замість кількох контррозвідок і розвідок — військової, політичної, дипломатичної тощо — створили ЦРУ, яке монополізувало розвідувальну і контррозвідувальну діяльність США за її межами. А щодо ФБР, то крім розслідування особливо небезпечних (т.зв. федеральних) кримінальних злочинів, Бюро продовжило боротися з іноземними шпигунами, диверсантами і терористами, але виключно на території США. В Радянському Союзі  до 30 травня 1947-го року розвідкою і контррозвідкою займались: Перше головне управління МДБ, Головне розвідуправління Міністерства оборони, розвідка Міністерства закордонних справ, контррозвідка (секретний відділ) ЦК ВКП(б) та розвідка… Міністерства зовнішньої торгівлі. Була ще потужна і надзвичайно чисельна розвідка Комінтерну, але її ліквідували разом із цією політичною структурою в роки війни. Офіційна причина — до початку війни з СРСР німецькі спецслужби вельми оперативно винищили або перевербували практично всю агентуру Комінтерну в Європі. З відповідними наслідками для радянського Генштабу і Кремля.

Ось чому від 30 травня 1947-го року Сталін створив так званий «Комітет інформації», суперрозвідку. До неї увійшли кращі кадри вищезгаданих розвідувальних відомств. Ця реформа не дуже сподобалася передусім товаришам чекістам, у яких забрали такий ласий шмат, як резидентури радянської розвідки за рубежем. Почались інтриги і відверто кримінальні підстави. У 1948-му році «Комінформ» зазнав вельми відчутного провалу одразу на двох головних напрямах роботи — англо-американському і західноєвропейському. Забігаючи наперед, зазначимо, що подробиці цієї конфузії й досі засекречені, але певні натяки того ж Богомолова дозволяють зробити два припущення. Перше: через витік інформації зірвалась операція по «остаточній ліквідації націоналістичного підпілля в західних областях СРСР». Друге: інформація «протекла» у когось зі львівських гебістів. Але коли почалося розслідування, львівські чекісти швиденько знайшли «крайнього» — тридцятирічного старшого лейтенанта-фронтовика, вибили з нього потрібне зізнання, відписали 25 років таборів і вже заспокоїлись. Аж тут раптом з’являється новачок, такий собі лейтенант  Войницький і публічно заявляє, що все це — деза і намагання втекти від відповідальності.

У який спосіб необхідна інформація, хоча і з річним запізненням, але втрапила до Сталіна — так і залишилось невідомо. Але те, що опального лейтенанта без розголосу перевели до центрального апарату «Комінформу» в Москві підтверджується багатьма фактами.

Тільки людина, яка знала набагато більше за інших, могла в СРСР дозволити собі таку громадянську позицію, яку займав Володимир Богомолов. Кілька прикладів для підтвердження:

- у 1974-му році якийсь запопадливий холуй із літпрацівників журналу «Новый мир» відніс до КДБ СРСР на Луб’янку рукопис богомоловського «Моменту істини». Був у цьому відомстві один графоман з генеральськими лампасами і хворобливими амбіціями. Вважав себе якщо не богом у мистецтві, то принаймні його заступником по оперативній роботі. Він прочитав рукопис і викликав до себе Богомолова. Той прийшов на Луб’янку і з бюро перепусток подзвонив гебістському цензору. Генерал звично наказав: «Піднімайтесь до мене». І одержав у відповідь: «Не діждетесь. Вам треба — то спускайтесь до мене». Графоман з лампасами мусив спуститися, знайти вільний кабінет на першому поверсі, де й почав викладати свої зауваження. Письменник його не дослухав. Кинув через плече: «Я не зміню жодного слова!» — і вийшов, не попрощавшись. Роман побачив світ без жодної цензорської правки.

- або ось: один із небагатьох друзів Богомолова наводить у спогадах промовистий список «літературних генералів», котрі неодноразово умовляли Богомолова навіть не вступити у Спілку письменників СРСР, а погодитися прийняти без будь-яких статутних церемоніалів членський квиток організації. Вдумайтесь, які імена: Соболєв, Щипачов, Бондарєв, Симонов, Сергій Смирнов, Карпов — суцільні сталінські та ленінські лауреати. А у відповідь: «Я у вашому тераріумі сподвижників перебувати не бажаю ані хвилини». Пробували спокусити благами і пільгами. Мовляв, пайки, будинки творчості, зарубіжні поїздки, своя поліклініка. І нарешті — цитуємо дослівно: «У нас, Володимире Йосиповичу, в Спілці є навіть своя ритуальна служба. Коли ви помрете, вас гідно поховають». Відповідь Богомолова: «Про те, як у вашому тераріумі вміють «гідно ховати», я добре знаю. Читав у секретних архівах ваші доноси один на одного. Вивертає при самій лиш згадці».

І все ж головна таємниця так і залишилася нерозгаданою. Зрозуміло: Богомолова боялися. Навіть всесильний Андропов. Коли він прислав свого ад’ютанта з проханням підписати йому примірник «Моменту істини», Богомолов поцікавився:

- А що конкретно я маю написати?

- Ну… як заведено: «Шановному Юрію Володимировичу на знак подяки…»

- Якої подяки? За що? За відбиті у львівські буцегарні нирки і поламані ребра? Чи за придурків-цензорів, що мені палки в колеса пхають? Забирайтесь геть!

Шановний Юрій Володимирович проковтнув образу. І навіть промовчав у ситуації, коли зобов’язаний був діяти. Із якихось вірогідних джерел Богомолов дізнався, що в Югославії, конкретно в Загребі готують до друку переклад його «Моменту істини», текст якого суттєво відрізняється від оригіналу. Письменник ОСОБИСТО вийшов на Йосипа Броз Тіто і зажадав негайно вилучити і знищити вже готовий тираж. Цікаво, що Тіто, у якого в останні роки життя були вельми прохолодні стосунки з СРСР, без заперечень і жодних запитань вибачився перед Богомоловим і зробив відповідні розпорядження. Отут би Комітету держбезпеки СРСР і поцікавитися, в який спосіб простий радянський пенсіонер, не член Спілки письменників здобув таку конфіденційну інформацію — це раз, і по-друге — як він вийшов напряму на президента СФРЮ і Голову ЦК компартії Югославії. Але Андропов і його відомство зробили вигляд, що нічого не сталося.

І наостанок — подробиця, цікава для нас, громадян незалежної України. Володимир Богомолов, на відміну від мешканців літературного радянського тераріуму, в жодному зі своїх творів не повторив радянських ідеологічних міфів про антибільшовицьке підпілля в Україні та загони ОУН УПА.

У Комітеті інформації Володимир Богомолов прослужив ймовірно до кінця 1951-го року, доки Сталін не втратив політичну довіру до Молотова і не розформував цю розвідувальну структуру. Володимир Йосипович нарешті склав екстерном іспити на атестат зрілості і без проблем поступив на філологічний факультет Московського Університету. Через рік пішов з вузу, пояснивши здивованим викладачам, що на філологічному факультеті мають викладати літературу, а не історію ВКП(б), політекономію соціалізму і тому подібну полову. Всі свої подальші енциклопедичні знання здобув виключно самоосвітою. В нагоді стала його феноменальна фотографічна пам’ять, за яку його так цінували у розвідці.

Володимир Богомолов помер наприкінці 2003-го року. Організацію похорону з відданням військових почестей і салютом над могилою взяла на себе ФСБ Росії. Зроблено це було максимально делікатно і не кидалось у вічі. Складалося враження, що нинішні господарі Луб’янки вибачаються перед покійником за гріхи попередників-гебістів і наголошують, що «вони не такі». А коли рік потому спалахнула у певних колах творчої псевдоінтелігенції згадана на самому початку нашого дослідження дискусія, керівництво Служби категорично відмовилося подати журналістам будь-які «смажені» факти з минулого Володимира Йосиповича Войницького-Богомолова. Один із керівників ФСБ сказав особливо настирним журналюгам: ніхто, крім Богомолова, не знав так детально важкої і невдячної роботи фронтового контррозвідника і ніхто так правдиво і вичерпно про неї не написав.

В.Н.