Один день Івана Михайловича

Матеріали подані у нарисі є унікальними документальними свідченнями політичного в’язня Івана Михайловича Руденка, засудженого у 1938 р. на 10-річний термін за націоналістичні переконання за горезвісною політичною 58 статтею.  У 1938 р. він працював у газеті  «Сільські вісті» заввіділом сільського господарства. Був членом Спілки журналістів.  Іван Михайлович провів не один день у застінках НКВД, але винним у організації антирадянської націоналістичної партії і шпигунстві себе не визнав. За клопотанням про помилування смертний вирок був замінений на 10 років таборів. Руденка запроторили в один із найстрашніших сталінських таборів смерті «Краслаг». Після спроби втечі на фронт був переведений до «Степлагу». Після звільнення з таборів у 1948 р. йому було заборонено в’їзд в Україну. Працював позаштатним кореспондентом у редакціях газет у Середній Азії і журналі «Звезда Востока», але пильний нагляд КДБ не дозволив працювати на повну силу. На початку 90-х повернувся в Україну. Працював у газеті «Кіровоградська правда», «Зоря Полтавщини». Помер у 1996 р. у віці 88 років. Похований на Новинському кладовищі Кіровограда. Іван Руденко написав книгу спогадів «Безодня». Читачу подається опис лише однієї доби життя в’язня тоталітарного режиму. Події відбуваються після завершення війни 1939-1945 рр. Матеріал підготовлено професором кафедри українознавства  інститут МАУП Кларою Соколовською.

Шматуючи душу, як завжди, несамовито заревів сигнал. Такі високоякісні і дорогоцінні апарати, виготовляли лише за спеціальним замовленням підприємства, розташовані під Москвою, для належного обслуговування концтаборів.

Не бажаючи, щоб по мені загуляли дрючки, я зіскочив з нар і став на ноги. Одягатись не треба було, ми лягали спати в тому, в чому й прийшли з роботи: не роздягаючись і не роззуваючись. А шапку чи капелюх міцно зав’язували шнурками, які були до них пришиті, під підборіддям. Такого порядку ми постійно дотримувались щоб нічого не втратити. Адже ночами шастали злодії, у пошуках щось поцупити. Своєї професії ніколи не цурались. В тому ж разі, як щось зникало, начальство передавало справу до суду за «промот», останній додавав до попереднього строку ще три чи п’ять років ув’язнення.

 Озираючись довкола я побачив, що багато й інших в’язнів посхоплювались з місць. Лише деякі продовжували лежати, бажаючи деяку хвилину перепочити. І ось двері раптом розчахнулися й до бараку влетів нарядчик Бичков з кількома своїми помічниками. У кожного в руках був дрючок. Бичков владно закричав:

— Під’йом! Досить марнувати час. Вас уже попередив сигнал. Готуйтесь по розводу…

Він разом з іншими кинувся бити дрючком лежачих. Такими ось діями він намагався виправдити довір’я начальства, яке доручило йому цю роботу. Серед тих, що лежали, були й колишні військові. Один з них підвівся, рішуче відштовхнув нападників і ледь стримуючись, суворо сказав:

— Предупреждаю по-хорошему уже в последний раз, чтобы больше такого не было. Если, конечно, хотите ещё существовать. Ми офицеры РОА (русская освободительная армия, власовці, як їх тоді називали), и не позволим дальше над собой издеваться. Достаточно и того, что у каждого из нас за плечами строк в двадцать пять лет…

У відповідь лише рознеслось багатоголосся: а мать-перемать, разтуди-перетуди, разтак-перетак! І група з нарядчиком побігла до наступного бараку продовжувати свою службову справу.

Після цього ми отримали пайку хліба вагою 400 грамів на день і черпак баланди на сніданок. З чого випікався той «хліб» я так ніколи і не дізнався. Бачив лише як мій сусід по нарах, ліпив з нього  коника, а потів вже з”їдав, уявляючи, що їсть м”ясо. Не знав я також  у своїх попередніх  концтаборах, де довелось раніше перебувати, з чого готується й баланда, бо завозили її в бочках із-за зони. А ось тут вже ніякого секрету не було. Начальство нашого концтабору «Степлаг», розташованого в селищі Кінгір Джезказганського району однойменної області, що у Казахстані, восени закупило капусту в сусідньому Карагандинському концтаборі, який займався вирощуванням городини, привезло капусту, звалило біля забороненої зони — (нужники), бо іншого місця не знайшлося, і там вона лежала під дощами, доки згнила. А коли вдарили морози, то змерзлась, і ось тепер її відбивали по шматках кирками, зважували, щоб не взяти зайвого, везли тачкою до табірної кухні і там варили з неї страву для зеків. Таке було у комунустів дбання про робочу силу. А щоб виснажені і голодні зеки самі не відламлювали шматків від мерзлої кучі та без дозволу не вживали цей харч, поставили  сторожа. Ним став Льова Фалько, еврей, родом з України, гадаю, що справжнє його прізвище Хвалько, яке з часом трансформувалось на Фалько. Таке відповідальне завдання доручили йому не випадково. Адже начальником оперчеквідділом нашого концтабору був теж єврей на ім’я Ерліх. Між іншим провина Льови полягала у тому, що він намагався через Іранський кордон втекти до Ізраїлю і там із зброєю в руках захищати свою історичну Батьківщину. Але його виявили  і затримали прикордонники, а суд, знову ж таки «за зраду батьківщини, на цей раз уже совєцької, засудив його на десять років каторжних робіт. Та все ж пощастило! І не лише Льові. Ні один єврей не залучався до загальних робіт.

Про Фалька не скажу нічого поганого, він навіть сам давав зголоднілим і виснаженим по шматку мерзлої капусти, а от охоронці з «вишок», що оточували концтабір, застрелили, за моїми підрахунками, сімнадцять чоловік з тих, хто підкрадався, щоб поживитись мерзлятиною. А може таких державних «злочинців» було й більше.

Повернусь до подій дня. Після «підйому» всі ми з «кателками» в руках, що їх табірникам видавала, так звана, хозчасть, почимчикували до їдальні, щоб одержати свій черпак баланди з гнилої капусти. Якось же треба виживати! У мене перед цим котілка  поцупили, та проходячи одного дня повз нужник, я на щастя побачив, що валявся обіч іржавий, з дірками по краях, кимось викинутий котілок. З радістю його взяв, бо не можна  щодня прохати такий посуд у  інших сусідів по нарах, почистив трохи від іржі, а дірки заткнув ватином з бушлата і був задоволений знахідкою. Тепер уже знав, що ніхто не позариться на такий посуд, можу бути спокійний.

Біля їдальні мені поскаржився сусід по нарах, що йому цього дня дали всього триста грамів хліба, бо вчора не виконав норми виробітку. Я поспівчував йому, але  нічим зарадити не міг.

Сніданок закінчився швидко, бо баланду жувати не треба, і ми почали готуватись до виходу на роботу. Споруджували не що небудь, а «сталінську стройку комунізму» — міделиварний комбінат. Пролунала команда:

— По пятёркам разберись!

Кожен кинувся до своєї бригади. Я теж поквапився і, як завжди, став поруч зі своїм сусідом по нарах. Начальник конвою уважно оглянув нас і прокричав те, що кричав кожного дня:

 —  Слушай мою команду! В пути следования из пятёрки в пятёрку не переходить, не растягиваться, не разговаривать. Шаг влево, шаг вправо считается побег, оружие применяется без предупреждения. Шагом марш!

Оточені автоматчиками, ми рушили на об’єкт. Дорога була до болю знайома. Обабіч дороги валялись кістки й черепи людей. Адже померлих від голоду  чи непосильної роботи в’язнів вивозили й викидали в степу, на поживу шакалам. Вдячні за таку щедру турботу про себе, шакали  голосно вили, ніби прославляючи комунізм. Мені ж було болячи чути їхнє натхненне виття. Раптом сталось те, що траплялось досить часто. Мій друг Василь Дуняк, колишній боєць УПА, засуджений  на двадцять п’ять років каторжних робіт в комуністичних концтаборах, не бажаючи все своє життя служити комуністам за черпак баланди з гнилої капусти, відскочив вбік коли по ньому вдарила автоматна черга.

Ложись! — це вже скомандували нам, бо колона зупинилась. А щоб наказ був беззаперечно виконаний, над нами теж прокотилась автоматна черга. Ми, як завжди у таких випадках, попадали долі, притиснувшись до землі, а конвоїри підійшли до убитого і по інструкції відрізали у нього вуха. Начальник конвою загорнув вуха у хусточку і поклав до кишені. Це теж було нам зрозуміло. Тіло залишали в степу, а вуха здавали начальнику оперчеквідділу, як доказ, що каторжанин мертвий і його треба виключити із списків. До речі, подібна практика застосовувалась з року в рік і в «Сіблагу», де я перед цим відбував термін. Вже тоді я знав, що така інструкція надійшла з ГУЛагу (Главное управление лагерей).

Після цієї трагедії, що викликала затримку, ми прибули на місце роботи. Варта відразу визначила межу, яку ми не мали права переступати, якщо не хотіли отримати кулю. Навіть якщо комусь треба було справити нужду, просив дозволу:

— Разрешите оправиться.

Тоді хтось із охорони відводив його вбік і поки зек справляв природню нужду, той стояв над ним з автоматом у руках.

До роботи приступили дружно, бо кожному хотілось заробити повну пайку хліба. Поряд з нашою бригадою працювала й жіноча бригада, яку безжально використовували на важких, виснажливих роботах. Серед них особливо запам’ятались мені Раїса Ковальчук і Олександра Конько. Обидві були мовчазні, прибиті горем і без найменшого сопротиву виконували будь-яку роботу. Ось і цього дня вони спершу підносили носилками цеглу та каміння, а потім почали місити ногами глину.

Який же злочин вони вчинили на волі, подумки запитував я себе. Виявляється, дуже небезпечний. Неповнолітня Раїса принесла пораненому батькові, бійцеві УПА, горнятко страви. Якимось чином цей «злочин» виявили, батька розстріляли, а доньці дали десять років концтаборів. Адже за комуністичною мораллю дочка повинна не допомогати батькові, а здати його, як ворога комунізму. У Олександри виявися інший «злочин». Вона відвідувала хоровий гурток при місцевому клубі, а коли німці зайняли їхнє село, то наказали, щоб гурток виступив на сцені. Такий концерт відбувся, а вже коли прийшли «совєти» , то керівника хору і завклубом розстріляли, а всім іншим гуртківцям, хто тоді виступав, дали по десять років концтаборів. Якщо вони живі, або їх рідні, прошу відгукнутись.

Інші «злочинці» не дуже відрізнялись від них. Але всі тепер перевиховувались примусовую каторжною працею. Таким чином концтабори називали «исправительной трудовой колонией».

В обідню перерву нам привозили холодну баланду з пшоном. Трохи перепочивши, після обіду знову приступали до роботи. Здавалося, що день пройде без особливих пригод. Та все трапилося несподівано, коли ввечері ми повертались до табору, несподівано звалився з ніг, виснажений голодом і непосильною працею, Михайло Соколенко. Щоб не тягти немічного до табору, конвойний спокійно підійшов і пристрелив на місці, не забув і про вухо, яке потім поклав на стіл начальнику оперчеквідділу разом з рапортом.

Не можу не згадати про те, що перед перепустковою зоною нас обов’язково обшукували, щоб не пронести на територію табору нічого забороненого. Обшукували одяг і обмацували тіло. Неподалік від нас пропускали в зону жінок. При огляді, їх примушували заголятись, а вартові нишпорили у них між ногами  у пошуках заборонених предметів. Бридко навіть згадувати. Того ж дня нестерпівши, я запитав свого друга, чим пояснити таке ганебне ставлення до жінок. Той відповів, що трапялись випадки пронесення зброї, патронів. Тому такий ретельний огляд і відбувався стосовно жінок.

Вечеряти давали по квитках на одну порцію. Тим, хто перевиконував норму виробітку, видавали по  два квитка. Так заохочували до праці «на стройках комунизма».

Після вечері, побрякуючи «котілками», поволі всі бригади розбрелись по своїх бараках. Я також не став затримуватись. Коли підійшов, то побачив, що днівальний уже заносить до бараку «парашу», оскільки всіх  зеків заганяли до бараку під замок.

Невдовзя моторошно заревів сигнал, сповіщаючи про  «отбой». До бараку зайшли два наглядачі з фанеркою у руках, всіх перерахували, звірили цифру на фанерці, після перевірки пішли, зачинивши нас на великий замок. Вночі табір завмирав. Ми відразу ж почали розташовуватись на нарах, кожен займав своє місце. Нари були двоповерхові, щоб більше люду можна було розмістити. Залишались лише вузькі проходи з обох боків попід стінами. Всі лягали впритул один біля одного, не родягаючись і не роззуваючись. Хоч про якусь убогу постіль забували думати вже з дня арешту. Тим більше гадки не мали про нижню білизну. Влітку нам видавали штани і гімнастерку, восени —  тілогрійку, а взимку — бушлат і шапку. Взуттям слугували гумові корди, щось на зразок черевиків. Їх виготовляли спеціально для концтаборів, як дешеве і міцне взуття. Хто мав змогу дістати онучі, то обмотував ними ноги, більшість взували корди на босу ногу.

Не дозволялось мати на одязі гудзики. Їх заміняли паличками, остерігаючись, щоб зек бува не вдався до злочинних дій за допомогою гудзика. Зате кожен мав свій номер, який складався з двох літер і трьох цифр. Його нашивали на одязі на спині,  номер також прикріплявся до лівої руки, до правої ноги, на шапці. Без них зеку не видавався сезонний одяг. Це робилося  тому, щоб на випадок підозрілої поведінки зека не запитувати прізвище, а лише фіксувався номер і передавався до оперчеквідділу, а там вже проводили допит з відповідними наслідками. Я також був прономерований з голови до ніг. Ось мій номер: БА-848.  Під час роботи прораб звертався до мета так:

— Слушай, БА-848. Ти сегодня будеш вместе с ДУ-629 штукатурить стену.

Ніч минула спокійно. Вранці на ноги я підвівся відразу, як тільки заревів сигнал. За дверима почувся різкий скрегіт заліза. То варта знімала замок і важкий металевий засув.  Ретельне замикання робилося для того, щоб каторжани не забували, що нагляд за ними підсилений і мріяти про втечу марно.

Через кілька хвилин двері розчахнулись і до бараку влетів нарядчик Бичков з трьома помічниками. У кожного в руках — дрючок. Було зрозуміло, що Бичков вирішив помститись  за вчорашню погрозу припинити безчинства. В’язень полковник Карасьов і з ним ще четверо підвелись з нар, дістали щось з-під спального місця, підійшли до Бичкова з чотирьох боків і підняли на багнетах. Той страшно заревів, а «вірні соратники» Бичкова миттю зникли.

Офіцери винесли Бичкова  на вулицю і кинули біля нужника. Там він і сконав. Згодом ми дізнались, що замість Бичкова призначено іншого нарядчика.

За вказівкою з ГУЛагу  контингент кожного концтабору розподілявся на два класи: «битовиків» та «контриків». У нашому таборі їх було порівну — 500 та 500, а всього -тисяча в’язнів.

Іван Руденко,
в’язень «Степлагу» БА-848
(далі буде)