Що нас чекає?

Людство перебуває зараз на краю часів, на тектонічному розломі історії. На горизонті — невідома цивілізація.

Ми присутні при завершальних акордах і сценах епохи «Великого Модерну», що охоплює період двотисячоліття людської історії, і одночасно своїми очима споглядаємо проблиски нової ери соціального Постмодерну.

Занепадають і розсипаються його засадничі інституції Нового часу, національно-державна система міжнародних відносин, міжнародне право, що базувалося на непорушності національного суверенітету, класична економіка, що проіснувала не одне століття. На її місце прийшла ера фінансових технологій.

Кардинальні зміни зазнає і сфера ідеології, і світова культура. Розвивається форсована реалізація ліберального проекту, що являється, в певному значенні, разом з комунізмом і нацизмом третьою світською квазірелігією. Ми лише біля витоків нової світової конструкції.

Але глобалізація соціального ландшафту, очевидно, не привела до його уніфікації. 

Національні межі якщо і втрачають минулу актуальність, то, розмиваючись, зникають зовсім не універсальним чином і не в планетарному масштабі. Процес носить «пошаровий» характер. Інакше кажучи, межі стають прозорішими для мандрівників Півночі, але проблематичнішими для мігрантів Півдня.  Така дискримінація вже стала нормою юридичного права у багатьох країнах. Національна, навіть расова дискримінація  спостерігається на всіх кордонах Європи.

Структура глобального співтовариства все тісніше зв’язується з геоекономічним розмежуванням світу, формуванням соціально і культурно однорідних «великих просторів». В результаті на місці колишньої національно-державної схеми розчленовування людського універсуму промальовувалася інша не менш жорстка система соціально-регіональних рубежів.

Поширення домінуючої цивілізації визначило настання моменту істини для культур і регіонів, що виявилися на історичному розпутті і вимушених або підкорятися пануючій тенденції (знайшовши в її рамках місце під сонцем), або спробувати запропонувати власну оригінальну відповідь на виклик часу і обставин.

Глобалізація не веде автоматично до розвитку планетарної демократії. Дійсно, в межах національних держав модернізація сприяла становленню демократії і розвитку громадянського суспільства. Проте на просторах світової політики справи йдуть іншим чином.

Сучасна глобальна архітектура явно будується інакше ніж демократія. Відбувається певне применшення, падіння авторитету і впливу широких політичних форумів при паралельному посиленні вужчих, елітарних співтовариств.

Знижується вага ООН, низка прерогатив якої фактично переходить до нарад «великої сімки, десятки, двадцятки» тощо. 

Відбувається перерозподіл владних повноважень від політичних структур до економічних центрів сили (на кшталт МВФ або Світового банку). Тут корозія демократичних інститутів проявляється вже набагато виразніше. Демократія як влада людей поступається місцем новій формі правління у економічному світі: неодемократії як владі грошей, маніфестацією якої є звичний у рамках подібних організацій принцип ухвалення рішень: один долар — один голос.

Під прикриттям демократичної фразеології прокреслюється контур міжнародного олігархічного режиму, що вважає за краще діяти переважно з позиції сили, але використовуючи адекватні часу засобу. Ознаки подібного світопорядку уже зримо проявляються.еред ними.

Яскравим, хоча і приватним, підтвердженням подібного положення є марність і нікчемність результатів начебто численних зусиль із встановлення нового екологічного порядку.

Раніше вже потерпіли стратегічну невдачу корекції міжнародного економічного порядку, що мали на меті забезпечити справедливіший розподіл світового доходу.

Відбувається поступове зниження звичних соціальних стандартів суспільства.

Необхідність підтримки певного стилю життя, промислової експансії і масового характеру виробництва лише загострює принципову аморальність множення штучних потреб (особливо престижного толку) у однієї частини людства при неможливості задовольнити мінімальні природні у іншої. 

На початок 90-х років доля світового доходу, що отримується бідними верствами населення, скоротилася до 1,4%. Співвідношення ж рівнів прибутків багатих і бідних збільшилося з 13:1 в 1960 р. до 60:1 в поточному десятилітті. П’ята частина населення земної кулі використовує 85% планетарних благ і ресурсів, тоді як 1,3 млрд. чоловік живуть в умовах абсолютної убогості. За підрахунками Світового банку, при збереженні існуючих тенденцій число бідних на планеті може незабаром сягнути 200 млн. Більше 120 млн. людей у світі — безробітні, близько 700 млн. — частково зайняті. 1 млрд. — неграмотні. Майже кожен третій житель Землі все ще не користується електрикою. Приблизно 1,5 млрд. не мають доступу до безпечних джерел питної води, 2 млрд. животіють в антисанітарних умовах, 840 млн., у тому числі 200 млн. дітей, голодують або страждають від недоїдання. У бідних країнах щорічно помирають 14 млн. дітей від виліковних хвороб і 500 тис. жінок від пологів. Дитяча смертність в країнах Третього світу в 50% випадків викликана недостатнім харчуванням. Від хронічного недоїдання страждають 43% населення Африки на південь від Сахари. Середня тривалість життя африканця рідко перевищує 50 років. Число політичних емігрантів і жертв міжетнічних кон­фліктів збільшилося у рази. 

1/6 частина людства живе в умовах «позолоченого століття» і співіснує з абсолютно знедоленим «голодним мільярдом».

Нездатність суспільства реалізувати яку-небудь дієвішу і справедливішу конфігурацію «облаштування планети» зайвий раз підтверджує глибинний характер кризи. Наявна наростаюча невідповідність реальності проектам глобального демократичного співтовариства.

В країнах, що розвиваються, проживає нині приблизно 4/5 населення Землі і на їх же частку доводиться 94% його нинішнього приросту. У цих умовах перспектива універсальної реалізації прав людини (так само як і прав народів) стикається з жорсткою реальністю національного егоїзму. Двоїстість стандартів (на кшталт тієї ж двозначності міграційних процедур) не може не позначитися на внутрішній цілісності будівлі сучасної демократії, підриваючи віру в її наріжні принципи, породжуючи законні сумніви в тому, що обійми Свободи відкриті усім без виключення.

Що ж у такому разі відбувається на планеті? Дим глобальної ілюзії вселенської єдності і верховенства розум розвіюється і оголює дуже непривабливу дійс­ність.  Наявна слабо завуальована спроба стабілізувати становище за допомогою «корекції» чисельності населення планети. Ці заходи стають більше схожими на плани універсального геноциду бідняків, зайвих людей як своєрідного остаточного вирішення демографічного питання. 

Отже, уніфікації світу не сталося. І все-таки на планеті явно формується деякий самостійний транснаціональний космос. Трансформація життя веде до становлення принципово нового соціального середовища, закладаючи основи дуже ліберального, але все таки не дуже демократичного співтовариства.

Дійсно, глобалізація соціального простору помітно знижує можливості національних держав дієво впливати на ті або інші тенденції і явища, особливо у сфері неурядових транснаціональних інститутів. Відбувається як би плавна «приватизація соціуму».

Фактичними суб’єктами нової структури міжнародних зв’язків, разом з традиційними членами — національними державами, стають «держави віртуальні”: різноманітні, досить автономні від національного контролю міждержавні організми і міжнародні неурядові організації, ТНК, банківсько-фінансові мережі і тому подібне (паралельно складаються стійкі трансрегіональні проекти кримінальних консорціумів). 

Здавалося б, можливості і права громадян, звільнені врешті-решт від різноманітних форм «опіки» і контролю держави, помітно зростають. Але, реальна, а не декларативна влада, будучи виведена за межі публічної політики, часто виявляється знеособленою (а то і просто анонімною) і, отже, непідконтрольною громадянам!

Дієвими центрами сили все частіше виступають різноманітні неформальні конфігурації приватного капіталу, що слабо піддаються громадському контролю. Економіка стає не просто способом господарювання, але і політикою, і навіть ідеологією нового світу. 

Змінюється зміст сучасних силових ігор, націлених вже не на територіальні загарбання і навіть не на завоювання господарського потенціалу суперника, але на стійку зміну соціально-політичної і економічної конфігурації світу, затвердження в ньому такого типу розподілу праці, який забезпечував би доступ до певних переваг і видів діяльності. 

Світові центри сили, включаючи транснаціональні структури, створюють нове покоління важелів дії, що дозволяють планомірно і ефективно впливати на обставини, що складаються усередині тієї або іншої країни, або групи країн. Трапляється, що і всупереч волі місцевого населення.

Механізм глобальної економіки міг бути реалізований лише з появою певної технологічної бази, передусім — революції у сфері інформатики і комунікацій. Інформаційні технології тим часом перетворилися на самостійну галузь, особливо в області фінансів.

Різко збільшується потенціал впливу традиційних і тим більше якісно оновлених ЗМІ, що формують власний «суб’єктивний світ». Цей медіакосмос значною мірою автономний від світу реального, як би паралельний йому. До того ж плоди знання, здобуті людством, і «інформаційна реальність» (що нерідко представляє міфологізований зліпок суспільства) зовсім не тотожні поняття, і нам зараз, напевно, навіть важко уявити, наскільки далеко вони можуть бути розведені.

Новий рівень можливостей ЗМІ стимулюється синтезом шоу-бізнесу, що також намітився, технологій реклами і публічної політики.

Глобалізація інформаційного простору, його вихід за межі державного і громадського контролю демонструє невідомі раніше можливості прямого спілкування і відкритої маніфестації індивідом різноманітних поглядів і спрямувань. Але в тому ж феномені прихований потенціал поширення стереотипів поведінки, затвердження соціальних норм. Можливості ці обертають інформаційне поле то в глобальний форум, то в лабіринт контактів і розваг, в джерело знань або країну мрій.  

Глобалізація і демократизація зовсім не дві сторони одного процесу, як вважає багато хто. Глобалізація і супутня їй модернізація, дієво усуваючи одні перепони демократії, одночасно породжують нові, багато в чому непізнані ще загрози.

Яка доля демократії?  ХХ століття було століттям краху різноманітних тоталітарних режимів, що прямо відкидали саму ідею рівного доступу людей до влади. Новий час, здається, був унікальним періодом послідовного сходження індивіда до свободи, громадянського суспільства, відкритого для реалізації особи. 

Урочистість Нового часу, всесвітня експансія модернізації, а відповідно, і пов’язаних з нею інститутів: національної держави, приватній власності і — демократії, супроводжувалися пригніченням осколків традиційного суспільства з його становими і авторитарними структурами.

Сама демократія пройшла значний шлях від «умовної демократії» рабовласницьких античних полісів, пройшовши вже у наш час» через терни американської демократії кінця XVIII століття (що затверджувалася паралельно з геноцидом корінного населення), демократії першої половини XIX століття (що співіснувала з інститутом рабства чорношкірої людини), та і крізь вогонь і воду демократії XX століття, що має власний набір непривабливих рис. Демократія — це тонкий баланс між індивідом і суспільством, гармонійний союз між свободою і відповідальністю. Здалося, що торжество демократії невідворотне.

Але у 1990-і роки Збігнев Бжезинський, Семюель Хантінгтон, Джордж Сорос  заговорили про настання періоду глобальної смути, про прийдешнє зіткнення цивілізацій, про рух світу до нового тоталітаризму або неосередньовіччя, про реальну загрозу демократії з боку необмеженого у своєму «беззаконні» лібералізму і ринкової стихії.

Розглядаються сценарії і перспективи прийдешньої універсальної децентралізації або геоекономічної реструктуризації світової спільноти. Зримо проявилася вірогідність глобальної альтернативи цивілізаційному процесу — виходу на поверхню і легітимації «світового андеграунду», можливість розпечатування заборонених кодів світу антиісторії, звільнення соціального хаосу, послідовної деградації людини і суспільства.

Таким чином, досягнувши піку буття, людство виявило по той його бік крутий спуск. Хвиля нової цивілізації уже поширюється планетою. Вектор історії розщепився. 

У новому соціальному середовищі вир анонімної влади поступово усуває «конструктивізм» громадських інститутів. Відводячи людину у світ гри і ілюзії. Одночасно надає невідому раніше свободу самореалізації людини, створюючи для нього персональну ситуацію моменту істини і ультимативного вибору. Вибору між антропологічною катастрофою у постсоціальному світі і спробою відновлення своєї серйозно ураженої природи і нового розаитку.

У матеріалі використано дослідження відомого російського футуролога
Олександра Неклесси