ВОЛОДИМИР МОНОМАХ ВРЯТУВАВ КИЯН ВІД ЛИХВАРСТВА

Володимир Мономах у нашій історії – людина-епоха, людина-символ величі Давньої Русі, її могутності. Тому й вінчалися на царство наші государі його шапкою – Шапкою Мономаха. Дивна ця назва українського царського вінця, що є  символом ставлення до Царя як до батька сімейства, який узяв на себе всю відповідальність за нього. Так і кожен українець у своїй шапці (маленькій копії царської) має бути  відповідальним за свою сім’ю.

Царем Володимир Мономах ніколи не був, а Великим Князем Київським став тільки в 60 років. Проте главою українського сімейства за своїми діяннями й авторитетом уже був багато років поспіль.  Більшу частину життя він князював у Богом забутому Переяславі південному, маленькій фортеці на кордоні Русі, і до Великого Князівства зовсім не прагнув. Для блага української землі він мав бути тут, у Переяславі, аби відбивати набіги тодішніх ворогів – половців. І від цієї тяжкої ноші не ухилявся. Сам водив полки в половецькі степи до сивої старості.

Звісно, одному йому з усією дружиною, навіть богатирською, відбити численну половецьку рать було неможливо. Треба було якось умовити й інших князів прислати війська або хоча б коней для захисту українського кордону. А це було дуже нелегко. Князі звикли думати, що Мономах якось там і сам впорається. І все ж  ціною неймовірних зусиль йому вдалося створити єдине українське військо і назавше відбити набіги половців від наших кордонів.

Володимир Мономах, як люблячий батько, збирав князівські з’їзди. Смиренно переконував, благав діяти лише на благо рідної  землі, робив усе можливе, щоб  припинилися міжусобиці. І ці зусилля його не були марними. Щоправда, тримався цей мир тільки на авторитеті князя, а згодом після його смерті знову брат пішов на брата. Однак Мономаха досягнув своєї благородної землі: було продемонстровано приклад збирання Русі, назавше закріплено в народній пам’яті, що Українська земля – єдина держава, де живе єдиний народ.

Київський князь Святополк помер 1113 року. Одразу ж після його смерті почалося повстання киян. Скориставшись тимчасовим безвладдям, вони ринулися розправлятися з лихварями-євреями і боярами, які притісняли їх за повної бездіяльності Святополка. Сам Святополк дуже любив срібло і був крохобором, постійно шукав нових способів збагачення. Лихварям-євреям, які позичали йому гроші, він надавав багато пільг, користуючись якими ті грабували населення. Наші предки, які були недосвідченими у фінансових питаннях і ніколи не мали справ з лихварями-професіоналами, невдовзі мусили продавати все своє майно, віддавати в рабство своїх дружину і дітей, аби сплатити відсотки за борг. І ось час розплати настав. Народ вривався в будинки багатих бояр і лихварів, змітаючи все на своєму шляху. На всій Русі тоді був тільки один князь, який користувався такою повагою, що міг зупинити бунт: Володимир Мономах. До нього в Переяславль і відіслали гінців ті київські бояри, які залишилися живими.

«Приїжджай, князю, до Києва! Якщо не приїдеш, то будуть великі нещастя. Тоді не тільки Путятин двір (Путята – один з найбагатших бояр Києва) чи двори сотських і двори лихварів розгромить народ, а вони підуть і на вдову покійного князя (Святополка), твою невістку, і на всіх бояр, і на монастирі. Ти, князю, відповідатимеш, якщо народ розграбує монастирі!»

Це панічне послання засвідчує страх боярів, що Мономах може не приїхати. І справді, він не погоджувався їхати до тих пір, доки старший у роду Ярославичів Чернігівський князь Олег Гориславич не відмовився від Київського престолу.

Урочисте прибуття Мономаха до Києва одразу втихомирило народну стихію. Кияни знали, що приїхав законний правитель, князь, батько і захисник, який усіх розсудить справедливо. Так і було. Мономах негайно видав новий закон (порадившись з іншими князями - завважте), який звільнив усіх, які потрапили в боргову кабалу до лихварів-євреїв. Віднині відсотки за борг не повинні були перевищувати третину суми, яку дали в борг. До того ж ці «третини» лихвар міг отримати тільки тричі, а потім втрачав право на повернення суми, яку дав в борг. Тобто практично Володимир Мономах знищив лихварство, бо кому захочеться дати в борг 100 рублів, щоб потім отримати стільки ж. Так позичати могли тільки християни-благодійники. Потім усім лихварям-євреям запропонували залишити нашу державу, забравши все своє майно без вилучення. Адже нічим, крім лихварства, вони займатися не вміли, а за нового закону просто розорилися б і втратили майно. Та й їхньому життю через народну ненависть загрожувала небезпека. Мономах не міг вчинити так, як Святополк - замість відбивати набіги половців, поставити цілі полки в охорону лихварських палаців.

Як засвідчує історія, без «іноземних інвестицій» економіка Русі швидко пішла вгору. Багатіли селяни, розвивалася національна внутрішня і зовнішня торгівля, оскільки устав Мономаха передбачив пільги українським купцям, які втратили товари під час загибелі корабля, на війні чи під час пожежі. Успішно розвивалися торгові й дипломатичні відносини з Візантією і Західною Європою. На княжому дворі Володимир Мономах сам вершив суд. Кожен з його підданих міг знайти у князя справедливе вирішення  своєї справи.

Час правління Володимира Мономаха (1113–1125) Українською землею був найщасливішим в історії Давньої Русі.

Князь міцно тримав державу в своїх руках. Українські богатирі охороняли її кордони. Вірними помічниками батька були його сини. У новгородських землях Мстислав Великий будував фортеці для захисту північних кордонів Русі. З Переяславля Ярополк ходив на Дунай закріпляти придунайські міста за Руссю. У Смоленську князював його син В’ячеслав, в Ростово-Суздальських землях – Юрій Долгорукий, у Волинських – Андрій.

До 70 літ Мономах сам очолював українські війська, водив їх у походи. До останнього дня всі свої могутні духовні сили він віддавав об’єднанню Русі, утриманню миру в державі й захисту її від зовнішніх ворогів. І він досяг своєї мети. Іноплемінники за його життя вже не сміли нападати на нашу землю. Народ благоденствував, бо сильною волею князя було покладено край міжусобицям, у всіх містах чинився суд за справедливими законами, які враховували інтереси всіх верств населення.

За  переказами, із Царгорода дід Володимира по матері, візантійський імператор Костянтин Мономах прислав йому царський вінець (знамениту Шапку Мономаху) і царські барми (наплічники). Копія Шапки Мономаха, відтворена в XIV столітті, нині зберігається у Збройній палаті Московського Кремля.

«Багато поту витер він з чола свого за Українську землю цей великий князь», — написано в літописі. Він був дуже освіченим і талановитим. Із заповіту, який Мономах залишив своїм дітям і всьому українському люду, видно, яке чисте і спрямоване до Бога серце він мав. «Той, кого обікрали, – не мсти; той, кого ненавидять, – люби; той, кого женуть, – терпи; той, кого лають, – мовчи. Допомагай тому, кого ображають, давай суд сироті, виправдовуй вдову, сам виправдовуй, не давай сильним згубити людину. Брехні остерігайся і п’янства, адже від цього гине душа і тіло…». Помер він на 74-му році життя, поблизу збудованої ним церкви на річці Альта на честь святого страстотерпця князя Бориса, вбитого на цьому місці.

Надія ІЛЬІЧВА