Василь РУБАН: "ЗА ЛЮБОВ ДО БАТЬКІВЩИНИ Я НІКОЛИНЕ КАЯВСЯ"

Що являє собою нині українське дисиденство як явище і наскільки потужною є ця політична сила — розповідає дисидент, поет і прозаїк Василь Рубан. Цього року його висунуто на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка за унікальне дослідження дохристиянської доби Української держави «Бережа».

— Пане Василю, ви  дисидент у першому поколінні? Чи впливали ваші батьки на ваші соціально-політичні уподобання?

— Я вчився у сільській школі, мої батьки -- вчителі -- виховували мене в радянському дусі. Батько був вчителем історії, мати -- вчителька молодших класів. Провчився я в технікумі в Житомирі два роки. В армії на третьому році служби  познайомився з допризовниками, які вже говорили про якісь політичні негаразди. Тоді у Хрущова не ладилося керівництво, чи, може, йому спеціально так зробили, -- зник хліб. В армії нам давали кукурудзу, змішану з житом. Це тривало з рік. А потім Хрущова зняли. Я приїхав до Києва. До того часу я, практично, нічого не знав про українське питання.

— Раніше, перебуваючи в статусі дисидента (можливо, ви залишилися ним і нині), ви боролися проти Росії чи проти радянської системи?

— Я боровся проти Росії.  1968 року мене вперше заарештували, протримали три дні на Володимирській, 32 за підозрою в розповсюдженні антирадянських націоналістичних листівок. Мене викликали на допит, підселяли стукача, та я не давав жодних свідчень. А згодом випустили, думали спіймати на чомусь іншому. Листівки були за змістом соціалістичні, але закінчувалися так: «Хай живе самостійна соціалістична Україна!» Разом з дружиною ми виготовили тисячу листівок (та вони нічого в мене не знайшли), які я зі своїми друзями Віктором Кордуном і Людмилою Хлівнюк розповсюджував по Києву. Я -- на території Сільськогосподарської академії, а вони -- в  Університету імені Шевченка. Я їм дав таку інструкцію: вони мали вранці, до початку лекцій, розкидати листівки по аудиторіях. Однак зробили це увечері. Хтось побачив ці листівки під столами. Уночі було зроблено тотальний обшук в університеті. Намагалися спіймати на чомусь іншому. Як то кажуть, по живих слідах я написав роман «Помирав уражений проліском сніг». Надрукував його на машинці. Віддав друзям. Один примірник -- Івану Світличному, щоб він передав за кордон – не вдалося. Другий -- чоловіку жінчиної двоюрідної сестри, щоб десь заховав його. Та коли я вийшов на волю, то не знайшов рукопису. Я був у дружніх стосунках зі Світличним, Сверстюком і Дзюбою. Колись Світличний дав мені прочитати російську шовіністичну «Программу русских христиан». Після того я почав писати політичну програму «Української національної комуністичної партії». Це була ціла наукова робота – більш як 200 сторінок машинопису з науковим апаратом. Я читав праці Скрипника, Леніна, Маркса. При Хрущові видавалася література про українських комуністів, яких потім розстріляли. Вони здійснювали українізацію. Дав я цю програму Світличному (він оцінив її як незадовільну, комуністичну), а  той - Івану Дзюбі, а Дзюба -- Сверстюку. 1982 року почалися арешти і цю програму в нього забрали. Він був кепським конспіратором -- тримав її на роботі у столі. То було вже страшно -- організаційна діяльність з метою зміни державного ладу. Уже коли я сидів під слідством, першою частиною була антирадянська агітація і пропаганда -- від трьох місяців до семи років плюс п’ять років висилки. А коли я просидів вісім місяців, статтю перекваліфікували: ще додали 56-у статтю – зрада Батьківщині -- до 15 років і п’яти висилки або розстріл. У сумі -- 20 років. Уявіть: тобі 30 років, удома залишив двох малих дітей і красиву дружину, а тут повідомляють, що тебе засуджено на 20 років… Це величезний психологічний тиск, ти тримаєшся з останніх сил.

— Українські дисиденти в минулому і тепер -- це реальна політична сила?

— За статистикою, за радянських часів Україна на душу населення тримала перше місце за кількістю політв’язнів. Дисиденти -- не так політична сила, як здатність народу до опору, ознака того, що народ ще живий. Коли подивишся на кремлівські паради -- це залізні когорти. Куди там римським до них братися. Самостійно неможливо було розвалити імперію. Це сталося через внутрішні проблеми -- занепала еліта. Дисидентство -- ознака того, що народ ще живий. Коли почався розвал, то якби не дисиденти, у нас був би білоруський варіант. У відновленні Української держави дисидентство зіграло величезну роль.

— Скільки вас було насправді?

— Кучма видав указ про надання дисидентам довічної стипендії. 50 осіб мали отримувати по 200 гривень. Потім визнали 100 осіб, але я в це число не потрапив. Хоча порівняно з іншими дисидентами, я входив у двадцятку більш-менш відомих. Гадаю, людей, які сиділи за 62-ою статтею, було не більше 50 - це упродовж 1960- 1972 рр. Однак дисидентство почалося трішки раніше. Перша хвиля арештів і судів була 1964 року і тривала аж до незалежності. Ми від Спілки письменників робили подання на отримання стипендій п’ятьом кандидатам, які відсиділи від 5 до 10 років. Однак нам сказали, що тих стипендій не вистачило на всіх.

— У чому відмінність українського дисидентського руху від російського?

— Парадокс, але дисиденство і політика в імперії завжди належать націоналам, тобто не корінній нації. Перед тим, як мене послати на спец, відправили на експертизу до Інституту судової психіатрії СРСР. Переді мною проходили татарин Роальд Мухамедяров, який сидів за найвідоміший дисидентський орган самвидаву «Хронику текущих событий», разом з тим і провокатор. Естонець Аво Отр - за збереження зброї. Коли я мав іти на етап, прислали білоруса -- зросійщеного революціонера, теж за «Хронику…». Я не бачив, щоб росіяни сиділи за політику. Звісно, демократія в будь-якій країні неможлива, якщо є пригноблені нації. Будь-яка держава, крім маленьких –як-от Словаччина, коли вона відколюється від імперії, виявляється знову ж таки багатонаціональною. Процес продовжується. Ніхто з політиків не замислювався над цією проблемою. І американців, і українців позбавили в паспорті позначки про національну належність. Проте до американського сенату ви не потрапите, якщо не знаєте англійської. А щоб ми змогли бути державою, все населення України повинно володіти українською мовою, а службовці мають складати іспит на її знання. Тоді можна говорити про американський варіант.

— Ваше визначення націоналізму. Чи вважаєте ви себе націоналістом? Наскільки змінилося це поняття?

— В українців немає націоналізму, бо ми -- знесилена нація. Залишилися лише старі гасла. Якби він у нас був, то за цієї ситуації переріс би в тероризм. Однак це зброя слабкого. Українці пережили і голод 1922-го, 1933-го, 1947-го, громадянську війну. Вони найдовше воювали проти російської імперії під час перевороту 1917 року. Сім років нескінченних наступів, відступів. Потім бандерівці і УПА воювали з початку війни до 1950 року. А на бій завжди йдуть найкращі. А ще репресії 1917, 1937, 1947 років. Я зустрічався з різними націоналістами -- Стецько, Коваль, Коваленко… ОУН -- демократична організація. І я вважаю себе націоналістом. Тоді я був молодий і вдатний до дурощів, бо йти проти КГБ… Коли вийшов на волю, навалилися провокатори. Пригадую, вийшов на волю Стус. Я з ним тоді не зустрічався. На радіо «Свобода» передавали його статті. Без підпису, але відчувалася його рука. Думаю: ти ж щойно вийшов… Я повернувся фізично виснажений і душевно спустошений. За період становлення Незалежності надрукував політичних статей більше за всіх політиків. Нині вже офіційна преса пише майже так, як я колись писав. Демократію можна робити, коли сильна держава. Колись я надрукував у «Голосі України» статтю «Україні потрібен розумний диктатор».

— Хто або що є нині об’єктом вашого опозиціонування? Як змінилися акценти боротьби?

— Народ дуже повільно відроджується. Радянська влада мало не знищила українську інтелігенцію. У сільських школах була природною українська мова.  1917 року селян було 95%, а робітничого класу - 3%. А нині селян 25%, а здеградованих, зрусифікованих робітників -- 75%. У жодному районі напередодні Незалежності не було українських шкіл. Україна завжди трималася на селах, а нині вони почали зникати.

Я завжди був у опозиції -- і за Кучми, і за Кравчука. У «Кіевскому телеграфе» я надрукував статтю про Кравчука, ще коли він був при владі -- «Не прив’язуйте козу до шлагбаума». Тобто не треба прив’язувати політики до якоїсь однієї конкретної особи. Та газету закрили. За Кучми я писав безліч статей, друкував їх у «Голосі України», українських опозиційних націоналістичних виданнях, особливо багато в газеті «Слово». До мене навіть підходили афганці, яких використовували в ті часи, попереджали: «Васю, тебе хочуть убити». А я: «Скажи хлопцям, що я їм поставлю могорич, аби тільки в лоб стріляли». Нині мені не до вподоби жоден уряд, жоден президент. До цього ідеалу, як я собі уявляю, ніхто з них поки що не дійшов. Узяти б хоча російську попсу, що нею переповнені центральні канали. Я не можу всього цього дивитися, а їм душа не болить. Та видайте елементарний указ: «Із завтрашнього дня всі канали на території України працюють тільки українською мовою». Або державний циркуляр: «Усі державні установи, які працюють в державних приміщеннях, отримують добавку з держбюджету, повинні з завтрашнього числа перейти на українську мову, інакше будуть звільнені з роботи». І через місяць все стане на свої місця. У нас же третина ВНЗ випускає спеціалістів -- ворогів української держави. Якщо людину обрали до Верховної Ради, то вона лише через три роки починає вчити українську мову. А якщо людина за 15 років її не вивчила і її призначають міністром…

— Чи змінила Помаранчева революція соціально-політичну ситуацію в Україні?

— Набагато. Просто люди цього ще не відчули. Ще за часів перших днів Незалежності Росія впала в суцільний шантаж-саботаж. За Кучми Росія ніби трохи змирилася, бо відчуває, що тримає Україну. Прийшла помаранчева команда -- вже Росія йде на непопулярні методи, на величезний моральний ризик, щоб утримати Україну. Нині для неї це питання життя і смерті. Заборона нею ввезення масла, молока -- це ознака слабкості Росії. А на братні обійми у неї не вистачає виховання. Вони ж звикли, що все  їхнє, а тут раптом все випадає з рук. Українці почали розуміти, що ми самі по собі. Росія відчуває, що втрачає питому вагу. Політикум змінився на краще у ставленні до української ідеї, хоча й не знає, як її втілити в життя. Мені Юлія Володимирівна подобається більше, бо рішучіша. Однак українського виховання у неї вдесятеро менше, ніж у Ющенка. Нині у їхній програмі немає української ідеї -- вони її не бачать.

— У чому ви вбачаєте прорахунки і здобутки Президента Ющенка?

— Коли він приїхав після лікування з Австрії, я стояв на Майдані й на очі напливали сльози. Він дуже сильна людина. Усе було б добре, якби йому не вперли цю політреформу. Це троянський кінь, який нам Росія пхала з усіх сил. Україні потрібен Інститут стратегічних досліджень. Росія цілеспрямовано пролонгує свою національну політику в Україні.

— Чи є у нас нині демократія?

— Вона неповноцінна в тому сенсі, що журналістів купують. Вони можуть продатися кому завгодно, тільки з українського боку мало покупців. В основному з Росії, Америки, Ізраїлю. Українським журналістам наразі ніхто не платить, якби хоч держава платила.

— Ваші діти пішли вашим шляхом?

— Таких затятих людей, як я, нація народжує зрідка. Діти мої українці, закінчили українські вищі навчальні заклади, але вони досить байдужі до цих питань. Молодіжний пофігізм. Я ж говорив про людей, які йшли за 62-ою статтею і не покаялися. Це справжні герої. Багато хто сидів на Володимирській, у них були сім’ї, діти, вони не розкололися, нікого не здали, відсиділи і повернулися вкрай хворими. У нас дисидентів не так багато … За що ж дають звання Героя України співакам?

— Скільки ви сиділи?

— 6 років, 2 місяці і 13 днів. З них 8 місяців -- під слідством і 8 -- у психічній лікарні спеціального типу. Туди садили за рішенням суду. Щоб мене випустили на волю, було два суди. Спочатку, щоб зняти з мене соціальну небезпечність, а вдруге -- щоб зняти примусове лікування.

— Ви віруюча людина? Як ви все це витримали?

— Завдяки вірі в Бога витримав Сверстюк. У нас є зациклене розуміння віри. Я написав на цю тему книжку, створив іншу релігію. Я вірю в Бога, але я націоналіст. Християнство -- це єврейська віра. У грамотної людини, яка займається фольклористикою, це викликає внутрішній спротив. Кожна людина прив’язана до своєї землі. Вона думає: а чому Бог не народився на моїй землі? Нам передував 70-літній період атеїзму. Моє покоління було звільнене від цієї догми. Батько в мене був переконаним атеїстом, істориком, комуністом. Потрапив у оточення. Закопав свій партквиток десь на Північному Кавказі, але так і не знайшов. Йому пропонували поновитися. Не захотів. До війни він був директором школи, а після, через цей випадок -- викладачем. В якийсь момент я відчув, що без віри мені не можна. У 1967-1968 у мене з’явилася ідея, що треба писати. Працював над цією темою до 2005 року. У в’язниці я міг лише мріяти і читати белетристику. А коли вийшов на волю, то до бібліотек не підпускали. Перший варіант «Бережі» вийшов 1992 року (називалася тоді «Берегиня»). Я визначив її як історичний роман, зібрав 125 000 накладу, але вже була криза, вийшла вона накладом 50 000 примірників. Закінчив її другий варіант. Чотири роки вона друкувалася в журналі «Київ». А коли в мене з’явилися гроші, я видав 500 примірників.

— Про що ви шкодуєте нині?

— Майже ні про що. Хіба все життя проаналізуєш? Прарадокс -- дехто з моїх друзів не пережив так багато, а помер раніше. Єдине -- мені щастить з другого разу. Добре, що так закінчилося. Виросло в мене троє дітей. Незважаючи ні на що, задоволений, що дожив до незалежної Української держави. Ми забуваємо, в якій ямі сиділи. Я не бачу в Україні того героя, завдяки якому ми з неї почали б вибиратися. Тільки з Божої волі.

Взяла інтерв’ю
Людмила ГУРЕНКО