ХТО МИ – УКРАЇНЦІ ЧИ “ХОХЛИ”?

Майже місяць минув з нагородження лауреатів Шевченківської премії. Однак з кожним днем серед митців наростає гул невдоволення. Цьогорічним вибором новоствореного Комітету обурені не лише обділені увагою претенденти на найвищу мистецьку нагороду країни.

Як ніколи раніше, ця резонансна подія отримала великого розголосу серед митців різних поколінь, здавалося б уже звиклих до різних закулісних інтриг. Особливо гострі суперечки викликало нагородження диригента та художнього керівника Національного ансамблю солістів “Київська камерата” Валерія Матюхіна, якому присвячені гучні публікації, розміщені у патріотичних виданнях.

Увесь трагікомізм ситуації полягає у тому, що людина, яка стояла у витоків формування нині відомого і в Україні, і за кордоном Національного ансамблю “Київська камерата”, створеного при Спілці композиторів України задля пропагування музики національних авторів, у жовтні 2004 року під час гастролей до Росії, даючи інтерв’ю журналістці Ользі Феофановій з газети “Мурманський вісник”, на доречне запитання «А почему национальную музыку не привезли?», дала несподівано різку відповідь: «Я вам честно скажу, мы так подумали, чтобы нас не приняли за каких-то там хохлов, – смеётся, – основной упор сделали на шедевры европейской музыки и произведения Пьяццолы» («Виртуозы с киевским акцентом», 25. 09. 2004, www.mvestnik.ru/shwpg.aspid=622). Ніби іронією долі стало відкриття цих відвертих висловлювань Валерія Матюхіна саме в той час, коли вельмишановні члени Комітету зібралися обрати нинішніх лауреатів Національної премії ім. Т. Шевченка.

 З цього доленосного моменту починають розгортатися доволі цікаві події, що згодом переросли у цілу одіссею із закрученим сюжетом та великою кількістю дійових осіб. З одного боку – впевнений у своїй перемозі Валерій Матюхін. З іншого – підготовка до свята вручення 9 березня Національних премій та, на жаль, марні зусилля оприлюднити важливу інформацію про керівника та диригента “Київської камерати” тих, хто, рахуючи дні, години до вручення Шевченківської премії, намагався захистити ім’я та честь найвищої державної нагороди. Ось тоді на авансцені подій і з’являється голова Комітету – український письменник Роман Лубківський, якому 6 березня, ще коли Президент не підписав Указ про нагородження, вручили статтю з “Мурманського вестника” з гучними репліками Валерія Матюхіна. І тут, згідно зі свідченнями журналістки Марії Литвин, викладеними в одній з нинішніх публікацій, “голова Комітету з Національної премії, сумовито похитавши головою над обурливими словами з інтерв’ю, відповів, що нічого вже не вдієш – немає механізму відкликання премії, “такого ніколи не було, що я скажу Президенту?” А якби цей матеріал знайшовся трохи раніше, тоді, мовляв, Матюхіна зняли б навіть зі списку претендентів...”

Беручи до уваги всю серйозність ситуації, авторові статті спало на думку дізнатися, що ж про весь цей перебіг подій думають визначні постаті українського музичного мистецтва.

Заслужений діяч мистецтв України, лауреат Шевченківської премії Володимир Сіренко, ознайомившись з інтерв’ю Валерія Матюхіна, з посмішкою на вустах відповів: “Та це жарт. Можливо, невдалий... Не потрібно ці слова Валерія Матюхіна сприймати всерйоз...”

Видатна співачка, берегиня української пісні, Герой України, народна артистка, лауреат Шевченківської премії, солістка ансамблю “Київська камерата” до таких жартів поставилася набагато серйозніше. Вона вважає, що Матюхін вкладав у ці слова інше значення - мовляв, попри те, що ми, українці, і європейську музику граємо не гірше, ніж твори вітчизняних композиторів. Тоді виникає логічне запитання: “То ми – українці чи хохли?” Чи для Матюхіна – це одне й те саме?

Богодар Которович – скрипаль зі світовим ім’ям, народний артист України, лауреат Шевченківської премії, тяжко зітхаючи, взагалі відмовився що-небудь коментувати з цього приводу, адже він, як диригент Державного камерного ансамблю “Київські солісти”, вважається конкурентом Валерія Матюхіна, і тому неетично було б йому висловлювати свої міркування з такого не надто приємного факту. 

Небагатослівним був щодо цього інциденту головний диригент та художній керівник Національної капели бандуристів України, народний артист Микола Петрович Гвоздь. Він пригадав, як з десяток років тому, коли постало питання нагороди Шевченківською премією Софію Ротару, тодішній голова композитор Платон Майборода відкрито заявив: якщо це станеться, то він у знак протесту залишить Комітет... “Що не кажи, але Ротару, – зазначив Микола Петрович, – це ж таки ім’я. А зараз що? Лауреатами стають ті, хто навіть не знає державної мови”.

Несподіваним для мене було одкровення знакової постаті в історії творення вітчизняного мистецтва, незрівнянного керівника всесвітньо відомого Національного українського народного хору ім. Г. Верьовки, народного артиста СРСР та України, лауреата Шевченківської премії, Героя України, академіка Анатолія Тимофійовича Авдієвського. Довідавшись про такі, відверто кажучи, українофобські настрої диригента Національного ансамблю солістів “Київська камерата”, митець зі смутком у голосі визнав, що у цьому прецеденті з присвоєнням Матюхіну звання лаурета Національної премії ім. Т. Шевченка є й частка його вини. Адже, як виявилося, Анатолій Тимофійович, як і багато інших видатних діячів музичного мистецтва, на прохання голови Спілки композиторів України Євгена Станковича, нічого не підозрюючи, підписав листа на підтримку кандидата у лауреати Валерія Матюхіна. “Це мій гріх, що так сталося”, – не приховуючи, прямо сказав Анатолій Авдієвський, – і я відверто визнаю це. А коментуючи ганебні слова Матюхіна на адресу української культури, хочу зазначити, що за часів видатних диригентів Сімеонова і Тольби, неукраїнців за походженням, у нашому Оперному театрі відбулося найбільше постановок опер та балетів саме українських композиторів, які мали просто шалений успіх за кордоном. Що ж до діяльності цьогорічного Комітету, то я можу скажу так: на відміну від колишніх часів, нині у його складі лише два музиканти - композитор Євген Станкович і хормейстер з Харкова, який не дуже переймається усім українським, В’ячеслав Палкін. Ось за їхнім судженням і обиралися нинішні лауреати у галузі музичного мистецтва. Раніше склад Комітету був набагато більшим, до нього входили фахівці з різних жанрів та галузей музичного мистецтва, через що можна було об’єктивно оцінити заслуги виконавців, співаків, диригентів та композиторів. Тепер, на жаль, скоротили кількість представників Комітету, відчутно збільшивши преміальний фонд, що позначилося і на характері оцінювання заслуг цьогорічних кандидатів”.

Український оперний диригент, народний артист України, член-кореспондент Академії мистецтв України Іван Дмитрович Гамкало, відмовляючись від будь-яких коментарів стосовно творчої діяльності Валерія Матюхіна, все-таки визнав, що  почасти провідним діячам мистецтв України і справді бракує чіткої громадської позиції. Адже нині практично ніхто не контролює усі ті мистецькі колективи, які виїжджають з гастролями за кордон. Тому нам доводиться лише здогадуватися, де вони грають, що вони грають і як. Цікаво, що за радянських часів у репертуарі оперних театрів України, попри суворий тоталітарний режим завжди поряд з творами світової та російської класики ставилися спектаклі сучасних українських композиторів. Жодні гастролі театру до Європи чи Америки тоді не обходилися без виконання шедеврів української музики. На жаль, нині така традиція почала зникати, що, звісно, не на користь розвитку вітчизняного мистецтва. На завершення нашої бесіди Іван Дмитрович згадав слова Мілана Дворжака, який з приводу присвоєння в Нью-Йоркській консерваторії ступеня доктора сказав: найпочеснішим званням для нього є не звання професора, доктора чи академіка, а, насамперед, те, що він – чеський композитор.

Щоб вияснити, хто ж насправді має відповідати за творчу діяльність наших мистецьких колективів за кордоном, довелося звернутися за консультацією до першого заступника міністра культури та туризму, мистецтвознавця Ольги Григорівни Шокало-Бенч. На мій подив, у нас вийшла надто бурхлива розмова, під час якої пані перший заступник міністра відверто виказала свою неповагу до представників преси, звинувативши журналістів у пліткуванні й запереченні позитивних сторін у нашій культурі. Далі Ольга Григорівна почала розповідати про незрівнянну місію, яку провадить пропагандист національного музичного мистецтва, заслужений артист України Валерій Матюхін. Насправді герой нашої розмови ще 2004 року останнім Указом тодішнього Президента Леоніда Кучми отримав разом з Наталкою Могилевською та Гаріком Кричевським високе звання “Народного артиста України”. Потім зайшлося про високий професіоналізм  музикантів “Камерати”, які, зі слів заступника міністра, за копійки (середня заробітна плата музиканта цього творчого колективу становить приблизно 2 000 – 2 500 грн) трудяться на благо Вітчизни. Також виявилося, що недавно, завдяки намаганням Міністерства культури і туризму вдалося організувати “Київській камераті” поїздку до Словаччини (на цей раз Матюхіну не вдалося розповісти словацьким журналістам про “хохлів”, бо в цей час він отримував на урочистому вечері у Оперному театрі з рук Президента Національну премію ім. Т.Шевченка), де їх вітали з великим захватом та ентузіазмом.

Наступне запитання з приводу цьогорічного нагородження Валерія Матюхіна, який, без сумніву, страждає на українофобство, найвищою нагородою нашої держави чомусь викликало у пані Ольги помітне збентеження. Так, ніби вона про нагородження Матюхіна чує вперше.

Вдало сказав стосовно скандалу з Матюхінимя композитор, народний артист України, академік Академії педагогічних наук та академік Академії мистецтв України, ректор Київської дитячої академії мистецтв Михайло Чембержі: виховувати дорослих людей уже надто пізно, потрібно більше уваги приділяти вихованню нашого підростаючого покоління, щоб надалі не траплялося таких прикрощів.

Мимоволі приходиш до такого висновку, що в Україні у мистецьких колах з щороку дедалі сильнішим стає вплив окремих чиновників різного рівня та відомих музикантів, які, згуртувавшись у певні групи та клани, впевнено насаджують власну політику, скеровану на розкрадання державних та духовних цінностей. Можливо, саме зараз настав той довгоочікуваний час, коли нам, попри усі економічні негаразди та політичні колізії, вкрай необхідно, відкинувши набутий в тоталітарні часи руйнівний синдром меншовартості, запобігти таким відверто антинаціональним діям та настроям, що стали панівними у вітчизняному мистецтві. Адже ми варті того, щоб гордо називатися цивілізованою високорозвиненою нацією європейців.