КОМУ СЛУЖИТЬ ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА

Найважливішою запорукою прогресивного демократичного розвитку новітньої України є не лише формування власної нової, національно зорієнтованої еліти, а й сутність активності такої еліти у вирішенні питань національного державотворення.

У контексті означеної теми першими постають питання: що ми розуміємо під поняттям «еліта» загалом, «регіональна» і «національна» еліти зокрема; які між ними відмінності; якою, власне, є су-часна українська еліта і чи відповідає вона викликам часу — завданням розбудови Української держави.

Питання про те, що являє собою українська еліта новітньої України, кого ми, власне, зараховуємо до еліти, — неординарне, багато в чому суперечливе. Хто вона, еліта: а) найкращі представники українства (а не людей за певним соціальним статусом); б) меншість, яка здійснює найважливіші функції у суспільстві. Радше друге визначення. У сучасній політології є два основних підходи до визначення поняття «політична еліта» та її ролі у суспільстві — функціональний і цілісний (1.1). Перший — пов’язаний з формальним соціальним статусом пред-ставника еліти у суспільстві. Другий — визначає еліту на основі своєрідного духовного аристократизму, культури, освіти, волі тощо. Тобто поділ еліти України на регіональну і національну можливий не інакше, як за компетенцією, функціональними особливостями такої еліти, діапазоном тих конкретних питань, які їй і доводиться вирішувати. Тут цілком можна погодитися з думкою українського вченого В. Бакірова, який зазначає: коли певні рішення «мають загальнонаціональне значення й від них залежить подальша доля народу, країни, то йдеться про національні політичні еліти. Коли ж рішення загальнорегіонального значення, то маємо справу з регіональними елітами».

Звичайно, розподіл на еліту регіональну і загальнонаціональну можна здійснювати і за суттєвими відмінностями між загальнонаціональною (столична, обласна) і регіональною (провінційна) елітами. Тут маємо брати до уваги такі ознаки: рівень освіти, інтелекту; функціональний вплив на соціально-економічну і політичну ситуацію в Україні (ступінь можливостей і реальних Дій).

Неважко помітити, що в багатьох випадках регіональна еліта, маючи специфічні риси й особливості, повноваження, разом з тим багато в чому копіює загальнонаціональну (столичну) еліту. Хоча задля істини, треба вказати і на те, що з роками регіональна еліта України (особливо в колишніх високоіндустріальних центрах) стає дедалі досвідченішою, самодостатнішою у вирішенні конкретних соціально-економічних, політичних та інших проблем, тобто мало поступається еліті загальнонаціональній.

Постійно дається взнаки і те, що і регіональній, і загальнонаціональній еліті України притаманна надто швидка трансформація за політичними уподобаннями й орієнтаціями. Саме тому особливо загальнонаціональна еліта виглядає надто строкатою, динамічною, а часто й абсолютно не прогнозовано переходить з одного політичного табору до іншого. Прикро і те, що демократичні сили в Україні за усі роки незалежності так, на жаль, і не спромоглися поставити загальнонаціональні інтереси вище партійних, поступитися політичними амбіціями на догоду національним інтересам. Перехід від мажоритарної до пропорційної (за партійними списками) системи виборів ще більше загострив цю проблему і, на нашу думку, консолідації національної еліти аж ніяк не сприяв і не сприятиме.

Врешті, маємо брати до уваги таке. Хоч би що ми говорили, українська еліта нинішньої доби — це еліта соціального статусу, але не найкраща верства суспільства, що піднімається над ним завдяки своєму інтелекту, неординарності мислення і дій, висоти культурно-духовного розвитку і міцності моральних позицій. Якщо регіональна українська еліта ближча до мас і практичного суспільно-політичного життя, то загальнонаціональна — це передусім чиновники достатньо високого рівня, які мають формальну владу в організаціях та інститутах суспільства і фактично визначають характер функціонування усього соціуму.

Тепер щодо того, якою ж є нині політична еліта України. Якщо дотримуватися погляду відомого італійського соціолога й економіста В. Парето щодо кругообігу еліт, де існують два типи еліт: «левів» і «лисиць», то в сучасній Україні домінує саме другий тип еліти («лисиці»), які є майстрами політичної мімікрії, обману, політики через маніпуляції, хитрощі тощо. Це природно, оскільки нестабільне суспільство якраз і потребує еліти прагматичної, мінливої, спроможної «вибити» з суспільства максимум вигоди.

Визначаючи сутнісні, якісні характеристики української еліти новітньої доби загалом, без поділу її на національну чи регіональну, варто відповісти і на таке запитання: яку власне еліту ми маємо сьогодні: тоталітарну (еліту монопольної авторитарної влади); ліберальну (еліту демократичного розподілу влади); домінантну (еліту демократичної орієнтації); демократичну (сильна законодавча влада, виконавча, судова, їх розподіл і зрівноваженість) — чи якусь іншу. За всіх проявів, народження представників демократичної еліти в сучасній Україні домінуючою за ознаками, ціннісними орієнтаціями, реальними діями — є, на наш погляд, тоталітарно-ліберальна еліта. До першої зараховуємо колишніх партійних, комсомольських (КПУ, ЛКСМУ) функціонерів, а до другої — еліту, безпосередньо пов’язану із соціально-ринковою, підприємницькою діяльністю, бізнесом. Впевнені, що майбутні аналізи якісного складу Верховної Ради, місцевих органів влади у цьому контексті наочно підтвердять викладене твердження.

Чому маємо так багато проблем з формуванням національної української еліти нового гатунку? У цьому сенсі є слушною думка відомого українського вченого-управлінця Г.Щокіна, який зазначає, що після руйнування тота-літарної системи кадрову роботу в Україні залиши ли напризволяще, кинули у вир нерозвин,того політичного ринку, коли на хвилі популізму, використовуючи демократичні процедури, до влади подекуди прийшли демагоги, які виявилися спритнішими за минулих представників компартійної еліти.

Великі надії в Україні з перших років незалежності покладалися на «нову» українську еліту. І саме тому, що вона почала було формуватися переважно як носій національно-культурних ідей і цінностей. За таких обставин потенційно наріжним каменем творення новітньої Української держави мала стати тисячоліттями незреалізована національна ідея. Одначе так не сталося. Поступово на ключові посади, зокрема й президентську (Л. Кучма) прийшли лідери господарського, економічного типу, підприємці, власники, банкіри.

Хоч би про яку еліту — загальнонаціональну, регіональну — в Україні йшлося, висхідними були й залишаються дві проблеми. Перша — основоположна — формування конче національної еліти, забезпечення її спроможності не просто самореалізуватися, а й максимально прислужитися власному народові, державі, а вже затим самій собі. Поки що українська еліта об’єктивно такого прагнення і реальних дій не демонструє, корпоративні, власницькі інтереси у її діях були і є домінуючими. Друга проблема пов’язана з неузгодженістю дій еліти — загальнонацюнальної і регіональної, що суттєвим чином посилює федералістські настрої, тенденції, а відтак ставить під загрозу національну єдність унітарної Держави України.

Хиби української, особ-ливо загальнонаціональної еліти багато в чому криються у її гіпертрофованому прагматизмі, одномірності. Для досить багатьох представників еліти «дорватися» до влади — лише самоціль, та, здобувши її, вони задають собі доленосне запитання — навіщо вона мені? Отож серйозні невдачі,  прорахунки, помилки стають закономірним результатом майже тотальної неспроможності розпорядитися владою найперше в інтересах народу, до якого представники українсь-кої еліти майже суцільно апелюють.

Для сучасної української еліти будь-якого рівня характерний києво-центризм з ледь помітним поділом на київську, донецьку, дніпропетровську і якоюсь мірою харківську еліти, суттєвої різниці між якими визначити майже неможливо. Якщо колишній компартійній еліті (України, СРСР) були притаманні такі головні риси, як комчванство, самовпевненість, відірваність від народу, невміння спілкуватися з ним, то в цьому сенсі сучасна українська еліта мало чим відрізняється від своєї попередниці.

У житті кожного суспільства є відповідні фундаментальні цінності, співвідношення яких, власне, має визначати і розв’язувати його еліта. З-поміж них особливо виділяються такі діалектично суперечливі цінності, як свобода і необхідність; держава і ринок. Образно кажучи, що більше держави, державного (регулювання, втручання), то менше ринку і свободи. Це аксіома, хоча стовідсотково відкидати державне регулювання аж ніяк не слід. Для нинішньої ситуації в Україні принципово важливо, що тут і загальнонаціональна, і регіональна еліти — це еліти не так політичні, як економічні, це еліти ділових кіл. Це не важко усвідомити, бодай поглянувши на останній склад Верховної Ради України та місцевих органів влади і Рад.

Означена вище ситуація є реальною, закономірною, однак небажаною. Справа в тому, що перші романтики-інтелігенти, які представляли фактично молоду еліту України,  на жаль, поступово від політики не просто відійшли — їх було відтиснуто. Найяскравішими     підтвердженнями цього є фактичний розпад Руху, розпорошеність націонал-демократичних сил. І це тоді, коли ще у 90-ті роки XX століття нова українська еліта починала формуватися найперше з представників гуманітарної інтелігенції, яку «відтерли» від реальної влади прагматики-господарники, бізнесмени, люди, які ще зовсім недавно не мали фактично жодного стосунку до практичної політики, політичної діяльності.

Усій українській еліті нині передусім бракує державницької відповідальності за свої практичні дії і політичної культури. Ще В.Липинський наголошував, що політична культура — це глибоке усвідомлення елітою свого не просто класового, а національного інтересу, що активна творча діяльність з його реалізації полягає в служінні своїй державі та здобутті політичної влади. Для багатьох представників нинішньої української еліти здобуття влади є самоціллю, егоїстичним, а не державницько-національним прагненням. Держава постала б своїм громадянам і світу в принципово іншому вимірі, якби українська еліта мала відповідний рівень політичної культури.

Політична культура загалом (за Г.Алмондом, С.Вербою) виявляється у трьох основних типах (видах): активістська (вклад людини, громади у політичні процеси); підданська (коли люди беруть участь у суспільному житті, однак позбавлені можливості реально впливати на політичне життя); патріархальна (низький рівень зацікавленості у політичних процесах). Який тип політичної культури з наведених домінуючий для політичної еліти України? Хоча для демократичного поступу держави особливий сенс має саме активістський, для значної частини української еліти характерні підданські настрої й орієнтації, навіть патріархальні. Щодо останнього, то багатьом представникам української еліти вигідніше позірно «гратися» в політику, ніж займатися нею не в своїх інтересах, а в інтересах власної держави.

Багато проблемних питань стосовно української еліти виникають у контек-сті демократії загалом та очікуваної демократизації українського суспільства зокрема. Історичний досвід наочно засвідчує: будь-які розмови про якусь ідилічну, «безмежну» демократію як особливу форму народовладдя — не що інше, як ідеалізована конструкція у головах егалітаристів. Свого часу видатний філософ М. Бердяев писав: «Влада не може належати всім, не може бути механічно рівною. Влада має належати найкращим, обраним особистостям, на яких лягає велика відповідальність і які покладають на себе великі обов’язки. Однак ця влада має бути іманентною народу, його власною потенцією, а не чимось нав’язаним йому зовні, поставленою над ним». Безумовно, влада не може належати усім. Це марксистсько-ленінський утопізм, який себе майже за століття повністю не лише дискредитував, а й спричинив величезну шкоду: людям втовкмачували, що влада меншості — то велика біда, то — нереальність, хоча в демократичних країнах владу має і нею розпоряджається в інтересах більшості найкраща меншість.

На завершення розгляду проблеми доходимо таких висновків.

1. Політична еліта сучасної України не є, як потрібно для забезпечення суспільного розвитку країни, позакласовою соціальною групою, що виражає інтерес нації, суспільства загалом. Це — верхівка пануючого класу, що здійснює керівництво суспільством в ім’я підтримки соціальної системи, яка ставить цей клас у привілейований стан.

2. Нинішня українська еліта своїми рисами, якостями, формами, багато в чому антинародною діяльністю потужно спричиняє народження відповідної української бюрократії, яка, за висловом К.Маркса вважає себе за кінцеву мету держави і виражає спіль ний інтерес владарюючого класу, тобто тієї ж еліти. Коло замикається.

3. Глибокий і вразливий суспільний парадокс України, як і більшості нових (на пострадянському просторі) держав, полягає в тому, що нова еліта так і не з’явилася — ринковими трансформаціями, соціальними змінами керують здебільшого ті самі колишні компартійні лідери, що завели величезну і найбагатшу у світі країну в глухий кут. Тож на які прогресивні зміни, особливо в сенсі реалізації на-ціональних ідей та інтересів, сподіваємося?

4. Коли ми акцентуємо увагу на досить низькому рівні української політичної еліти, то згадується цікавий вислів Платона, який застерігав: «Ні для держави, ні для громадян не буде кінця нещастям, доки володарем держави не стане плем’я філософів». Якого рівня «філософи» керують Українською державою — неважко усвідомити.

5.    Проблема турботи про загальні блага — довічна проблема суспільного розвитку, коли громадськість не лише відповідно апелює до своєї правлячої еліти, а й коли еліта відповідає чи не відповідає такій потребі. Для України стосовно її еліти це найгостріша проблема. Чудово сформулював цю думку видатний філософ М.Бердяев, який писав: «Питання в реальній дійсності полягає лише в одному: торжествуватиме хороша меншість — аристократія чи погана меншість — охлократія». Коли замислитися про сутнісні параметри і характеристики сучасної української еліти як цілісного феномену, що радикально впливає на життя і долю України, то, на жаль, назвати її меншістю першого гатунку досить складно і проблематично.

Микола ГОЛОВАТИЙ,
доктор політичних наук,
професор, ректор Міжрегіональної
Академії управління персоналом