ВІД ДУСТУ ДО ЧОРНОБИЛЯ І ДАЛІ

Для світу Чорнобиль став символом лиха, а для України — лютим ворогом, від якого неможливо ні захиститися, ні вберегтися.

Нам важко й боляче, але полегшує наші страждання те, що ворог невидимий, хоча й душить нас постійно, та ми не зважаємо на це. Отак покутуючи, прожили ми 20 років під Чорнобилем...

Де, скажіть, є на світі такий народ, аби на рідній землі пролив стільки крові, зніс стільки страждань, як український?! І що дивно — дожив до самостійності, однак став голодранцем, світовим бідаком.

Серед тих, хто мордував Україну, найбільшу жорстокість проявив більшовицький режим, який упродовж багатьох років очолював московський тиран. Здається, кров була йому потрібна не для побудови комунізму і не для перемоги над ворогами, а щоб у ній утопити людську пам’ять, аби самому лишитися навічно мудрим і добрим ідолом.

Час звалив тирана, але не тиранію. Вона й нині душить і тлумить Україну. І пече сумління, чи ми таки прокинемося, чи вистачить у нас мудрості, сил збудувати нове життя й піднятися вище своїх ворогів?

...Середина 50-х. Саме тоді розпочалася епоха хімізації колективного господарства, від якої і потяглася довга дорога до Чорнобиля. Перший крок на ній зроблено тоді, коли на нашу ще чисту землю прийшов горезвісний дуст. Тепер знаємо, що то була за страшна отрута. Та тоді хоча й упав він на голови людей несподівано, та не сполохав нікого. Навпаки, селяни зустріли його приязно. Такої ще не бачили отрути, яка б так легко вбивала все: і що літало, і що повзало. Тоді навіть прислів’я таке було: як поле без дусту, то в коморі буде пусто. І дуст прижився. Білий, мов борошно, тільки бридко смердів. Та люди до всякого запаху звикають, а звикнувши, вже не думають про небезпеку.

На той час я закінчив семирічку й пішов працювати в колгосп. Доручили мені коні й попервах посилали ніби на легку роботу. Брав у коморі паперові мішки з дустом, які зберігалися там серед різного збіжжя, і вивозив у поле. Там лопатою розрубував їх і насипав у відра жінкам отруту, яку вони руками розсівали по молодих сходах льону, буряків чи деінде.

Робота була не важка, але жінки працювали без старання, бо знали: як не працюй, а трудодень запишуть. І дуст падав на землю майже купками, а десь там і розвіювався, мов пилюга, обвіваючи і жінок, і молоді сходи.

По завершенні роботи, коли жінки й молоді дівчата всідалися на воза, аби їхати додом’ , мені вони здавалися пяними. Якось приглушено, неприродно хихотіли, одна одну підкушувала: мовляв, подивися на себе, яка ти напудрена! Та й у тебе, у відповідь лиш очі світяться...

Отак жартуючи ми вертали в село, і кожна колгоспниця зазвичай везла у відрі трохи дусту для до машніх потреб. А оброблене поле здалеку біліло, ніби снігом притрушене. З того поля не здіймалися в небо жайвори, яких тоді було багато. Воно здавалося мертвим. Лиш подихи вітру розносили довкіл нудотний запах отрути.

Кажуть, не було мудрішої на світі людини, ніж цар Соломон. Він першим винайшов серп і пішов разом з людьми в поле жнивувати. Отож швидше попорав свою ниву, ніж ті, хто працював голіруч. Женці, здається, мусили б радіти такому успіхові. Та ж ні — вони, настрахані, зневірливо дивилися на серп, вбачаючи в нім якусь нечисту силу. І накинулися на Соломона, відібрали серп і потягли його (серп) на мотузочці топити...

З поведінки людей, які втопили серп, нині можна сміятися, можна називати їх темними, забобонними, але як люди, які стояли ближче до природи й вірили в неї, вони були вищими духовно, ніж ми нині. Забобонність була для них пересторогою — тверезо дивитися на світ, на речі, аби не бути ошуканими, не зазнати страждань. Тож до всього нового і несподіваного ставилися упереджено. Певен, вони б і дуст, побачивши, що він убиває все живе, втопили...

Та час змінив людину, тепер вона і не темна, і не забобонна, але якою вона є насправді, важко сказати. Високо піднеслася, а задля чого? Вона й тоді була мудрою, коли втопила серп, тільки серп залишився серпом, бо допомагав людині порати хлібну ниву, а чорнобильський «серп» нині косить людську ниву, і нікого за те не втопили — усі вийшли з води сухими. А тепер бити на сполох пізно.

Як нам нині не вистачає забобонності. Позбувшись її, ми багато до-сягли, але ще більше втратили. Ту людину, яку отруїли дустом, уже нічим не залякати. У час стрімкого зростання науки й техніки вона на всі винаходи дивиться зацікавлено. їй уже не хочеться ні напружуватися, ні гнутися, тільки б натискати на кнопки й бездумно втішатися легким життям...

Та повернімося до дусту, який у ті роки мало не став «панацеєю». І тільки тому, що над ним не було жодного контролю, люди використовували його на свій розсуд... насипали у тарілочки і ставили на столи: пролетить над ним муха — й одразу падає на долівку. Морили ним у хатах тарганів, блощиць, обсипали домашніх тварин від бліх, а з’явиться на капусті чи цибулі попелюха — одразу за дуст. Обробляли ним дерева від гусені, прикопували в землю, аби позбутися на городі ведмедок та кротів. А були й такі, що обсипали дустом постіль і одяг, аби знищити паразитів; а влітку, лягаючи спати, пудрили ним обличчя, шию, щоб комарі не кусали.

Хіба не комедія? Людина й дуст породичалися. І ніхто не знімав лементу, не застерігав отямитися.  Люди  губили  самих себе. Більшовицька система не піклувалася про людину, а постійно проводила над нею експерименти. Спотворивши її духовно і притлумивши морально, дала їй скуштувати дусту, потім почала підсипати в меню пестициди, гербіциди та інші отруйні сполуки, додавши сюди й нову «страву» — радіонукліди...

Потім на зміну дусту прийшов гексахлоран. Хоча й мав він страшну назву, але нікого не злякав. Саме тоді з’явився й колорадський жук. Задля експерименте ловили кілька жуків і зав’язували їх у мішок з отрутою. Наступного дня перевіряли: як почувається жук? А він, клятий, живісінький! От і думали: коли жучок не пропав, то хіба пропаде колгоспник?

І тоді, і нині багато хто не знав, якою ціною здобувається хліб. Навпаки, міський обиватель дорікав селянинові, що хліб — це природа, ідилія, де відсталий мужик лежить у затінку й дихає чистим повітрям... Селянинові ніби заздрили, але ніхто не хотів бути селянином, отим рабом, який ніколи не бачив світу Божого. Недарма и вік його коротший порівняно з віком міського жителя. А оті добросердні трудівниці, що тягали відра з дустом та добривами, майже всі померли ще в молодому віці від тяжких недуг. А скільки їх погинуло по всій Україні — й не порахувати! Як і не дізнатися справжніх розмірів шкоди, заподіяної майбутнім поколінням злочинною хімізацією.

Тому й нині не можна приспати власне сумління тим, що початок хімізації був некерованим, а правителі, які примушували жінок працювати з отрутою, були дурні й темні. То більшовицька сволота в такий спосіб безкарно чинила геноцид над українським селянством...

У світі, як відомо, ніде не вносять під картоплю аміачну воду. А в 70-ті ми нею    просто    заливали поля. Працював я тоді на бензовозі, і взимку, замість пального, доводилося возити аміачну воду. Розвозили її по колгоспах, заповнювали нею всі ємності, а коли таких не було, зливали в кагати з торфу, зверху яких було вручну зроблено канавки. Кинеш у ту канавку шланг, увімкнеш насос і — геть від машини. Запах аміаку задушливий. Часто оті канавки розмивалися, й аміачна вода розливалася полем. І коли до нас нагодився голова колгоспу і побачив оте здобрення торфу, то наробив галасу: «Ви мені поле спалили!» А восени, коли здибався з ним, то запитав: «Чи вродило щось на тому полі?» Сміється: «Вродило! Така була бульба, що такої ніколи й сам не бачив...»

Аміак жене врожай, та що більше плодів, то більше в них нітратів та нітринів. Якщо хтось і знав про це, то мовчав, треба ж було чимось нагодувати «будівників комунізму». Дарма що харчі були з отрутою, але ж свої. І за оті харчі колгоспні чиновники-нероби купалися в славі...

Ідеологи «комуністичного раю» створили таку систему господарювання, що все, що ними робилося, було на шкоду людині, природі, землі. Однак нікого за те не покарали. Бо зло, яке творилося на державному рівні, не вважалося злочином.

Ми й нині перебуваємо в нерішучості, бо не знаємо, де подіти арсенали отрутохімікатів, які дісталися нам від часів застою. На той час отрута була дешевою, то нею по саму стелю позабивали колгоспні склади. Одних лише пестицидів там зберігалося до півсотні видів. Використовувати оті препарати мусили б люди освічені, підготовлені, а не випадкові. Та було більше таких, кому горілка слугувала за правила безпеки. Задурманені нею, вони у своїй роботі не дотриму валися жодних норм, препаратом для колорадського жука обробляли капусту, моркву, помідори, плутали грішне з праведним. І те грішне носили селом і продавали людям. А люди, аби не відстати від життя, бездумно кілька разів на літо обробляли от-рутою свої городи, сади, як радили їм п’яні «специ».

Тож улітку село було схоже на пекло. Душили не шкідників, а самих себе й те живе, що приносило користь У пору цвітіння колгоспні поля ставали мертвими, вже не чути було солодкого запаху жита, гречки. Повсюди но сився дух хімії, яким наскрізь прокоптюжена земля, повітря, вода й сама людина...

А потім, як знаємо, якомусь лукавому стало замало тієї отрути, то на наші незалежні й затуманені голови ринули потоки імпортних токсин. Вони ніби дешевші та ефективніші, купуйте їх і кропіть... Кропіть нещасну Україну, яка скоро стане Сахарою!

Звичайно, не сприймати чи заперечувати наукові досягнення — неправильно, але ще хибніше цілковито покладатися тільки на них. Нам задурили голову, що хімія — це легкий і доступний хліб, а машини — це легке життя, насправді все легке і приємне для нас здобувається злочинним способом, а саме — ґвалтуванням природи, порушенням її гармонії.

У своїй діяльності ми переступили всілякі межі, створили таку ситуацію, де маємо безліч різних і досі незнаних клопотів, тривог і проблем. Нині, як повідомила у своєму звіті Національна дослідницька рада США, 600 видів паразитичних рослин і тварин пристосувалися й не реагують на дії пестицидів, які раніше для них були згубними. А 500 видів комах, які належать до сільськогосподарських шкідників, теж мають імунітет. Уже не існує ефективних засобів проти таких небезпечних шкідників, як колорадський жук, совка і міль капустяна.

Зрештою, все те мож-на було б передбачити і відвести неминучу загрозу, яка насувається на нас.

Нам її вже не уникнути. Вона привела нас до Чорнобиля, і тяжітиме доти, доки плюндруватимемо святі закони природи.

Колись у давнину мудрець, який забрів на веле-людне торжище, розчаровано вигукнув: «О, скільки тут для мене непотрібних речей!» Нині таких мудреців годі й шукати. Може, тому, що самих речей стало більше, що повсюдно бачиш тільки речі, а не людину. Вона потонула в них, мов жаба в болоті, вона крізь речі дивиться на довколишній світ, речами оцінює свою поведінку, настрій і ніколи, мабуть, не отямиться, не визнає свого програшу.

Комуністи, які схрестили утопію з тиранією, налаштовували людей будувати майбутнє облудним шляхом. Та нам марно навіть мріяти про втішне і радісне майбутнє. Скринька Пандори наповнена вщерть... Триває, як бачимо, заповзяте і безглузде спустошення землі, ніби задля цього і прийшла людина на цей дивний світ. Нинішні масштаби її діяльності нагадують гігантського котка, який повільно насувається на земну цив-ілізалію.

Підтвердженням цього є мова цифр. Щорічно з надр землі добувається 100 мільярдів тонн корисних копалин, виплавляється 800 мільйонів тонн різних металів, виробляється 60 мільйонів тонн невідомих природі синтетичних матеріалів, вноситься в грунти сільськогосподарських угідь 500 мільйонів тонн мінеральних добрив, і десь близько 3 мільйони тонн різних отрутохімікатів, які змиваються з полів або розпилюються в атмосфері...

А скільки у процесі виробництва продуктів, товарів використовується води, спалюється бензину, вугілля, мазуту, в результаті чого в небесних просторах розпилюється  150 мільйонів тонн сірчаного газу — він у вологому повітрі утворює сірчану кислоту, яка разом з доща-ми випадає на землю.

Невтішна, хоча ще досить неповно змальована картина людської діяльності. Здається, апетит людини невситимий, він не піддається ні контролю, ні аналізу. Така ненажерність — гарант екологічної катастрофи. І лихо, що сучасна людина не усвідомлює критичної ситуації. Вона хоча й живе на землі, але по-справжньому не бачить її. Запхана у «кам’яні джунглі», вона стала іншою, вона позбавлена спілкування з природою, яка людину завжди одухотворювала.

Тому нині більшість людей планети глуха до земних тривог. Вони поставали, як вередливі діти: «дай! дай! дай!..» А це вже схоже на деградацію, яка найперше відбулася там, де ситість і достаток навіяв людині сон безтурботності...

Оскільки все тече і все змінюється, то є сподівання, що настане такий час, коли більшість людей зму-шена буде їсти хліб, вирощений своїми руками. їм не буде гірше, така необхідність уже й нині мож-лива. Земля для людини мусить бути не тільки годувальницею, а й школою духовності.

Іван ЗАХАРЧЕНКО