Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ПІКНІК У ПАРКУ

Велична українська містерія, на початок якої небуденно вказують усі небесні дороговкази, знов відкладає свій прихід.

Українська містерія ховається в зелений і темний мох. Мабуть вищі сили вважають нас не гідними  здійснення великого чину, який і ховається за цим таємничим та старожитнім  словом «містерія». Філістерський стиль життя, здається, тріумфує остаточно й зухвало. Ніхто не згадує про те, що батько Тарас спить на Чернечій горі, але геть не вічним сном і незадовго до Страшного Суду ми побачимо його пробудження. Про заховані до певного часу на старих курганах  свячені ножі гайдамаків, шаблю князя Байди  та меч Святослава Завойовника  можна і не згадувати. Вони лише чекають часу Великого Українського Пробудження, коли  знайдуться люди, які візьмуть їх в руки і пристосують до здійснення великого чину. На превеликий жаль, Велике Українське Пробудження, яке багато хто плутає з його численними ліберальними та червоними імітаціями під кодовими назвами «національних відроджень»,   станеться дуже не скоро. Аби переконатися у тому, що український люд по обидва боки Дніпра спить важким післяполудневим сном, далеко не сном праведника, достатньо прогулятися  Маріїнським парком, який українські патріоти воліють називати гетьманським садом. Під час прогулянки варто подивитися на помаранчевих (пористів та бютівців) й на біло-блакитних, червоних та морозівсько-соціалістичних представників  нашого суспільства, які ( якщо вірити електронним  та друкованим вітчизняним ЗМІ)  використовують гетьманський сад для громадянського протистояння. Ого! - так і хочеться вигукнути, люди добрі. Відразу ж пригадаються контрманіфестації 15 жовтня, 7 листопада  та 1 травня, коли до Києва вводили внутрішні війська, коли солонуватий присмак громадянської війни відчувався у київському повітрі. На жаль, можете про це забути, гуляючи гетьманським садом. Вітчизняні ЗМІ  призвичаїлися створювати паралельну реальність, яка має мало спільного з тією реальністю, що оточує нас. Довкола Верховної Ради та гетьманського палацу ви не побачите жодного натяку на будь-яке протистояння.

Помаранчеві отаборилися поза будівлями парламенту та резиденції останнього українського гетьмана, їхні опоненти – перед. Намети, гасла, прапори та динаміки, крізь які в  усіх таборах лунає стара українська естрада  першої половини 1990-их років або західна попса, налаштовуючи на святковий лад. Ніщо не бентежить душу. Україномовні регіонали та російськомовні порісти, які лежать на траві, засмагають, неквапливо цмулять пиво, грають у футбол або спускаються карколомними схилами купатися в Дніпрі, нагадують задоволених життям відпускників, а не учасників громадянського протистояння. Не багато на божому світі країн, де  холодна громадянська війна  має усі ознаки звичайного дрібнобуржуазного пікніку, який дуже довго триває на природі, засмічуючи все навколо порожніми пляшками від пива та використаними презервативами.  Ми з вами, любі читачі, живемо саме в такій країні  див та маразмів. Дивлячись як в одній черзі за пивом стоять шмаркаті могилянські пташенята Каськіва та хворі на всю голову  пристаркуваті чорносотенці з сабоданівського кола, спостерігаючи як поруч на траві  лежать з граціозністю колод  череваті мужі, подібні на козлоногих сатирів в тенісках з портретом громадянки Грігян (післяшлюбне прізвище - Тимошенко) та такі ж самі  череваті фавни в тенісках з символікою донецького банд формування, відомого як «Партія регіонів», починаєш розуміти, що аналогія з  радянською «масовкою» неабияк кульгавить. Напрошуються інші, більш разючі,  порівняння з  бразильським божевільним карнавалом, з «Санаторною зоною» або з якоюсь анти-містерією, зрежисованою тим, хто приходив  у вигляді плазуна  до праматері  Єви.

На цьому тлі виглядає більш ніж логічним футбольний матч між  наметовими містечками Пори та партії Регіонів. Хоча, це радше логіка божевільні, адже, досить складно уявити  як грають  у футбол ті, рік народження яких припадає на 1937 - 1936 роки.  За декілька днів до радіо оголошення про те, що над всією Іспанією безхмарне небо,  фалангісти Прімо де Рівери та троцькісти з об’єднаної марксистської робітничої партії. На жаль, третя українська республіка нагадує саме таку божевільню, у якій логічним є те, що люди, які мали б винищувати одні одних з малої стрілецької зброї, натомість  грають у копаний м’яч. Навіть післяматчовий обмін спітнілими  футболками відбувся і зовсім не хочеться дізнаватися чия футболка, пористська чи регіонівська, була смердючішою. «Both are worth» – обидва гірші. Так кажуть американці. І справа не в тому чи стане, а точніше, коли стане  Янукович головою українського уряду. Це буде останній гучний ляпас тим, хто  відморожував певні частини тіла на сльотавому Майдані  взимку 2004 року. Не дуже важливо і те, що фронда бютівських хлопців-дівчаток  з накриттям порожніх депутатських місць  у Верховній Раді  державним прапором відбувається паралельно з доволі жвавою участю бютвівського панства у розподілі  парламентських комітетів.  Це радше може  засвідчити участь англійської тещі  у певних політичних торгах з їхніми  нескінченними підкупами та відкатами.  Не є цікавим і красномовне, але якесь страусове мовчання хоружівського бджоляра,  якому,  завдяки дивним примхам історії, випало прослизнути в колеги до Святослава Завойовника та Богдана Хмельницького. Він, скоріше за все, мовчить, бо йому ще не дзвонила Кондоліза Райс. Це все, в решті решт, полова, як і передчасна зухвалість регіоналів. Не  це цікавить нас. Нас цікавить, що ж то буде з Вітчизною та нами тоді, коли павуки домовляться в черговий раз – коли Янукович стане головою уряду,  Ющенко залишиться президентом нашої країни, а Тимошенко отримає добре проплачений статус  легальної, галасливої, але так само безпечної опозиціонерки. Навіть, якщо уявити, що Ющенко згадає про свою статеву  приналежність та розжене Верховну Раду, за рік ми побачимо той самий «День Бабака» , де Янукович буде головою  уряду, Ющенко мовчазним страусом козацького старшинського роду ( це ж треба, люди добрі!), а Юлія Володимирівна – незламною консервативною революціонеркою, яка багато репетує, але ніколи не зводить барикади.  Отже, маємо зачакловане та  хибне коло і один Господь Бог знає, коли воно розірветься. Лише він знає, коли пікнік в Маріїнському парку можна буде назвати пікником на узбіччі  громадянської війни. А може, пікником на початку Армагеддона.

В день у гетьманському саду галасливо і спекотно. Від шуму фонтанів, динаміків та людей голова йде обертом. Інколи здається, що в затінку старих дерев, там де розкладає просто на землі свої щити, киї та шоломи  веселий та рум’яний спецназ МВС, стоїть людина без обличчя в чорному одязі, одяг якої нагадує вбрання православного ченця. Це можна вважати марою або думати, що чорна людина і справді є одним з лаврських ченців, який випадково потрапив у парк. Але на світанні, коли обидва табори сплять незрушно і міцно, а понад стежинами  серед тополь та акацій сходить нетривкий, але дуже холодний туман київських гір, чорна людина без обличчя  знову з’являється в парку. Вона або підіймається зі смарагдових нетрів на схилах, або з’являється з туману, неначе привід. Помаранчеві та їхні опоненти сплять. Люди, які дозволили собі пустощі з червоним вогнем революції, з чорним вогнем громадянської війни, сплять. Чорна людина без обличчя  спокійно і неквапливо роздивляється розбухлі від пива та засмаглі від сонця  мармизи пустунів від політики.  Колись наспіє великий і багряний день. Тоді їхні пустощі  перетворяться на  шкуродерню, а людина без обличчя чектиме їх біля  брам потойбіччя. Після недовгого свята. Після пікніка в Маріїнському парку.

Тарас МАХНО
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com