Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ВЕЛИЧ ДУХУ І БЛАГОЧЕСТЯ

Річ майже певна, – ніхто сьогодні, зачувши прізвище “Ціцерон”, не добачить у тому й натяку на якесь кепкування.

Бо якщо хтось із  читацького загалу і не знатиме, що ця людина заклала теоретичні підвалини риторики, що він був представником такого філософського напряму, як еклектизм, то принаймні деякі асоціації з давньоримською добою у багатьох – гарантовані.

Ціцерон (106 – 43 рр. до н.е.) на глузи та кпини щодо свого прізвища відповідав, що подбає, аби прізвище це стало славетним. Пояснення стосовно цього знайдемо у Плутархових (біля 46 – біля 126 рр. н. е.) «Порівняльних життєписах». Латинською «ціцер» означає «горох» і, як припускає Плутарх: «У першого Ціцерона, ймовірно, на широкому і приплющеному кінчикові носа була бородавка, схожа на горошину, звідти він і одержав своє прізвисько».

Однак і Плутарх щиро визнає: «Та хай там як, а перший, хто одержав у його роду прізвисько Ціцерон, був, очевидно, людиною визначною, тому що його нащадки не тільки не відмовилися від цього прізвиська, а, навпаки, полюбили його».

З іншого боку, з усіх доступних для нас джерел та з творів самого Цицерона, очевидною стає  одна із рис його вдачі – він справді шанувався. Інакше кажучи – не брав хабарів: «… відмовився взяти щедрі дарунки, хоч як настійно його прохали, і від сицилійців, коли був едилом (у Давньому Римі – це посадовець, що опікувався громадськими іграми, наглядом за будівництвом і утриманням храмів та розподілом громадських харчів. – Авт.), і від царя Каппадокії, коли був там намісником, і від друзів, коли йшов на вигнання».

Як на мене, то ці обставини є, хай і непрямим, але доволі переконливим арґументом на доказ шляхетності вдачі як самого філософа, так і його роду.

Такого ґатунку невигадані «дрібнички» – чи, радше, «дещиці» – викликають довіру до ідей, поглядів, навіть до способу (перебігу) розміркувань цієї особи.

Отак ми й наблизилися – і то з шанобою – до Ціцеронової спадщини. Із доробку політичного діяча, філософа, письменника збереглися 58 судових і політичних промов, 19 трактатів з риторики, політики, філософії та понад 800 листів.

З-поміж цього надбання вирізняється трактат Ціцерона «De officiis» («Про обов’язки»). Саме він суголосний до багатьох сьогоднішніх наших проблем. Саме в ньому знаходимо витлумачення обов’язків римського громадянина, шановного члена римської громади. Як зараз так і тоді, понад 2000 років тому, суспільство переймалося такими речами, як пізнання істини, велич духу, доброчинність, а особливо – людськими якостями чільників держави.

І на початку – одна репліка: римська проза – явище нудне тільки на перший погляд. Тому, не лякаючись тогочасних термінів, – спробуймо відчути схвильованість красномовної і водночас карбованої латини від Цицерона.

У цьому творі автор зосереджував увагу над двома засадничими поняттями, що безпосередньо стосувалися особистісних рис будь-якого державного діяча: honestum – моральна досконалість та officium – як відданість посадовому обов’язкові.

Отже, honestum, в якому – ще кілька понять:

·        cognitio – пізнання істини;

·        iustitia та beneficentia – це т.зв. двоєдина доброчесність, що поєднувала справедливість та добродійництво;

·        magnitio animi – велич духу;

·        decorum – добропристойність і поміркованість.

Необхідно зазначити: усе це стосувалося як простих громадян, так і мужів-державців.

Вважаючи саме цю двоєдину доброчесність (тобто справедливість і благодіяння) за найширше поняття, Ціцерон підкреслює її громадську, соціальну роль.

Звідси й належний висновок: обов’язки, які беруть за основу громаду (ex communitate), більше відповідають природі людини (aptiora esse naturae), аніж обов’язки, що походять із пізнання (ex cognitione).

Очевидно, що Ціцерон надавав переваги саме «комунікантам», вважаючи що людина, передусім, – продукт «суспільний».

Вирушивши від головного слова трактату «De officiis», підійдемо до першопочаткових однокорінних слів-термінів, які тоді мали виразно конкретне смислове навантаження. Зупинимося на обов’язках (officium, officius), як їх розумів Ціцерон, тобто в межах справедливості та добродійництва.

Надамо слово йому, судовому та політичному оратору:

Перша вимога справедливості – нікому не завдавати шкоди, якщо на це тебе не спонукали несправедливістю.

Отже, у всіх людей має бути лише одна мета, однаково корисна і для кожного зокрема, і для цілої спільноти.

Небезпідставно вважаючи, що доброчинність і щедрість властиві природній вдачі людини, Ціцерон застерігав: «Доброта не мусить шкодити людям і перевищувати наші можливості, кожен має одержувати те, що заслужив». Це, на його думку, і є основа справедливості.

За якими ж критеріями вибудував філософ піраміду обов’язків для державних діячів?

На першому місці у нього – обов’язки стосовно вітчизни та батьків, потім – дітей і сім’ї, і насамкінець – родичів та близьких друзів.

Прибічник республіканського ладу, цей політичний діяч зосереджує увагу на найважливішій, винятково римській рисі, –  pietas –  обов’язку, і то у сенсі побожного ставлення до вітчизни, а вже потім – до сім’ї та близьких.

Коли йдеться про велич духу і благочестя, – то безумовне дотримання цих обов’язків філософ покладає саме на провідника держави.

Складно стриматися від цитат:

·        «… немає огиднішої вади, аніж захланність, особливо з боку перших громадян і людей, що стоять при кермі держави»;

·        «Але у справах державних вельми часто, спокусившись зиском, припускаються помилок…».

Опікуючись майбутнім своєї країни, Ціцерон недарма присвячує цей трактат синові Марку.

Намагаючись «пролонгувати» висловлене у своєму останньому творі, Ціцерон, гадаю, свідомо змальовує дещо ідеалізований образ римлянина, гідного громадянина (vir bonus), людини, яка має певні обов’язки, основою яких є моральний сенс її життя (honestas omnis vitae). Це – своєрідно визначена перспектива на шляху самовдосконалення для людини, яку громада обрала на керівну посаду.

… І тут читач, напевно, має право, скрушно зітхнувши, провести паралель – «давньоримські керманичі» – і «наші», зразка XXI століття.

А щоб читачеві полегшити цю, навіть не алюзійну вправу, – докинемо ще однієї «дещиці». Вона – з-під стилосу вже цитованого давньогрецького філософа-мораліста і письменника Плутарха. Читаєш його – і мимоволі спадає на думку: міцним горішком виявився Цицерон…(а далі читач нехай добере сучасного міцного «слівця», що пасуватиме й до тої епохи): «І в той час, коли буяла жадоба наживи, коли полководці й правителі, яких виряджали до провінцій, вдавалися до грабунку, хоча крадіжка – річ неблагородна, коли брати чуже не вважали за щось ганебне, і кожний, хто здирничав помірковано, то здобувався на прихильність населення, Ціцерон дав переконливі докази своєї відрази до наживи, свого людинолюбства й чесності. А в самому Римі, вибраний консулом, насправді ж наділений необмеженою владою диктатора, для боротьби зі змовниками, яких очолював Катіліна, він підтвердив слушність віщих слів Платона, що держави тільки тоді відпочинуть від бід, коли велика сила й мудрість якимсь щасливим збігом обставин поєднаються зі справедливістю».

Великий французький письменник і філософ-просвітник Вольтер сказав про трактат Ціцерона «De officiis» так: «Ніколи не буде написано мудрішого, правдивішого, кориснішого твору».

І ще одна таке зауваження: переклад цього трактату ще у 17 ст. був посібником з етики для англійських шляхтичів.

Як бачимо, і давнім грекам, і римлянам, і європейцям у часі пізнішому – тішили серце і розум міркування Ціцерона, його занепокоєність моральним занепадом тодішнього пересічного римського homo politicus.

Шкода-шкода, близькі вони і нам.

І, відкинувши скепсис, вкотре перейнявшися ціцероновою впевненістю щодо абсолютного характеру моралі, маємо робити все можливе, щоб хоч наші нащадки побачили державного мужа як vir bonus (гідного громадянина), який ніс би в собі magnitudo animi (велич духу), не відступався б від принципу honestas omnis vitae (морального сенсу життя) та дбав би про pietas – побожне ставлення до Вітчизни.

Інна ФІЛІППОВА
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com