Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

МІЙ ІСКРЕННИЙ ДРУЖЕ... До 170-ліття від дня смерті Івана Сошенка

У примарному сяєві білої ночі юнак змальовує грецьку статую. До нього підходить студент Академії мистецтв...

Що було далі – відомо кожному зі шкільних хрестоматій, де за джерело інформації – повість Тараса Шевченка «Художник». Опоетизована версія дійсного життєвого факту.

Насправді ж земляки привели Шевченка до майбутнього благодійника, він нахилився поцілувати його руку, але Сошенко сказав, що жодна людина не повинна так принижуватися. Генієм Шевченко тоді ще не був, навіть не здогадувався, хто гряде в ньому. У 21 рік він дивився на світ із прірви зацькованості й відсутності перспективи!

Вдумуючись у цей епізод, розумієш зміст слів одного з найперших біографів –  Олександра Яковича Кониського: «Знайомство... перевело через той Рубікон, який межував людей із кріпаками, темряву зі світлом, волю з неволею. Не можна вгадати, що сталося б з генієм нашого народу, коли б він не познайомився з Сошенком. Чи поталанило б йому вибитися з темного льоху неволі на світ і «вийти в люди», чи може б під густою корою Ширяєвських красок, кріпацького безправ’я та панського самовольства навіки зав’яли б і засохли ті величезні духовні дари, якими природа наділила Тараса. Як знати!»

Сошенко не лише викупив обдарованого юнака – він дав поштовх стиснутій пружині потенційних можливостей, які зробили Тараса Шевченка не просто обдарованим художником і поетом, а – світочем українського народу, рушійною силою, яка не дала йому піти в історичне небуття. Одна з дивовижних властивостей Шевченка – прозорливість у науках, дуже далеких від кола його безпосередніх зацікавлень: він один із перших відчув в Європі подих епохи науково-технічного прогресу й передбачив його соціальні наслідки. Чого вартий відомий вислів, який починається словами «Великий Фултон і великий Ватт»... Так от, саме Сошенко привчив свого молодшого друга послідовно вивчати не лише історію й теорію мистецтв, а й природознавство та астрономію, прищепив йому прагнення постійної самоосвіти.

З прірви приниженості не можна вибратися без запаморочення. Тарас, за спогадами Івана Сошенка, «Зовсім змінився. Познайомившись через Брюллова з кращими петербурзькими домами, він часто їздив на вечори, гарно вдягався, навіть із претензією на «comein foult». Одним словом, на деякий час у нього вселився світський біс. Досадно мені й боляче було дивитися на його безладне життя, не властиве нашому братові художнику, для якого все життя полягає в мистецтві. Отак, думав я собі, зрозумів він волю, яка коштувала йому такої боротьби, таких страшенних зусиль».

Для того, кому судилося стати пророком, доленосною для цілого народу була дружба з людиною, котра могла сказати: «Гей, Тарасе, схаменися! Чого ти діла не робиш? Чого тебе нечистая носить по тим гостям?» Інакше — чи здолав би Шевченко спокусу стати модною цяцькою аристократичних салонів?

Класична схема: мудрий наставник-трудівник та його трошки легковажний через молодість і розквіт сил, але дуже талановитий, слухняний учень. Однак життя в цю схему не вкладалося – та й вкластися не могло. Щиро люблячи один одного, Сошенко й Шевченко разом змогли прожити тільки чотири місяці. Причину їхньої сварки дослідники або замовчують, або ж приписують лихим стороннім впливам. Спробуймо запропонувати свою версію.

«У Марії Іванівни жила її племінниця. Сирота, дочка виборзького бургомістра – Марія Яківна, вродлива «німочка». Я полюбив її від душі, і навіть, грішна людина, подумав було з нею одружитися. Але Тарас зламав усі мої плани. Довго я приховував невдоволення їхніми близькими стосунками, нарешті не витримав. Вилаявши Тараса, я вигнав його. Та цим не зарадив своєму горю: Маша почала ходити до нього на квартиру», – читаємо у спогадах Івана Сошенка, які записав Михайло Чалий.

Це було природне суперництво двох молодиків, де вибір – за жінкою... Дивує, якщо не шокує, поведінка Шевченка: адже почуття його друга до «красної німочки» були глибші, а про наміри й казати годі: чому він не схотів поступитися тому, хто для нього зробив так багато? Що це – нестримна потреба самоствердження? Невдячність? Егоїзм молодості?

Але ж повість «Художник» Шевченко писав у зрілому віці, коли всю полову з його життя вимели оренбурзькі вітри, у ній немає й сліду жалю чи каяття: Цинізм митця, який дозволяє собі те, що засуджує в інших. Це ж – автор поеми «Катерина», не хто-небудь!

Але той, хто добре знає Шевченкове життя, не може не відкинути цю версію. Що тоді?

Уважніше прочитаємо повість «Художник». Написана від першої особи, вона дає підстави ототожнювати ліричного героя з Сошенком: Шевченко мовби дивиться на себе очима старшого друга. Якщо порівняти психологічні характеристики прототипів «Художника», то виявиться, що все навпаки! Образ юного митця, який постає з листів до наставника, не має нічого спільного з Шевченковим: це – Іван Сошенко, дещо наївний, романтичний і безнадійно сором’язливий у стосунках із жінками, котрий таким і залишився до кінця життя.

У повісті ж історію скоростиглої любові та благородного одруження оцінено дуже тверезими очима: Шевченко послугується досвідом власного життя, аби показати, якої фатальної помилки могла припуститися засліплена почуттями талановита людина. «И часто случается, что истинному и самому восторженному поклоннику красоты выпадает на долю такой нравственно безобразный идол, что только дым кухонного очага ему впору, а он, простота, курит перед ним чистейший фимиам».

«Яблуко розбрату», яке впало поміж друзями, було отруйне: дочка виборзького бургомістра, який програвся в карти й застрелився, розбещена панночка-безприданниця, котра нічого спільного із щирою Катериною не мала. Щоб зрозуміти цей типаж, варто згадати ще одну повість про загублений талант – «Невський проспект» Миколи Гоголя.

Повість «Художник» закінчується промовистим штрихом: та, з якої намальовано «Мадонну», затуляє незавершеною картиною дірку в ширмі. У цьому творі Шевченко «програв» можливий варіант сошенкової долі, не допустивши їй звершитися. Пізніше ту «послугу» оцінив і сам Сошенко...

Ментор і учень дуже скоро помінялися місцями: форма стосунків лишилася та сама, однак зміст змінився, відтак і гармонія перших місяців знайомства порушилася. «Та одчепися ти! — казав Сошенко своєму другові, коли той читав йому уривки з «Катерини» — Чому діла не робиш?»

Така реакція була проявом послідовності у прагненні вчителя не пустити учня в «безпутне життя», прилучити його до наполегливої праці. Первісний варіант популярної пісні «Взяв би я бандуру», який зберіг кобзар і художник Кость Андрійович Ткаченко, звучить так:

Взяв би я бандуру,
та й заграв, що знав,
Люди кажуть:
«Здуру бандуристом став»...

Авжеж з «здуру» – тут треба засівати землю, плекати худобу, а в когось рука до струн потяглася... Чи до пера. Те, що людину на світі тримає, робити треба! Так Іван Сошенко ставився до малярства, того й навчав, а проте, свято беріг Шевченкові рукописи й не боявся читати їх своїм гімназійним учням, коли Кобзареві твори були під забороною.

Як же склалася доля того, до кого Тарас у листах звертався «Мій іскрений друже!»

Іван Максимович Сошенко народився 2 червня 1807 року в місті Богуславі. Графиня Олександра Браницька, дружина Ксаверія Браницького, відомого авантюриста, котрий уславився дуеллю із Джакомо Казановою, підступом захопила землі міщан, запропонувавши їм або ставати кріпаками, або забратися геть. Максим Соха вибрав останнє – відтак сім’я переїхала до Звенигородки.

Іван Сошенко, найстарший син, пройшов типовий шлях маленького бідняка, якого батько будь-яким чином вирішив «вивести в люди»: навчання у місцевого дячка, а потім у вільшанського самоука Степана Превлоцького. Платити за уроки було нічим, тому Іванові доводилося відробляти за своє навчання – дійшло навіть до того, що довелося намалювати на стінах енгельгардтової псарні полювання  з хортами.

Початок самостійного життя Сошенка був на диво успішний: за розпис монастирського іконостаса дістав стільки грошей, що вдалося купити трохи землі. Спритний, працелюбний, завжди охайний, він, здавалося б, самою природою був створений, щоб стати паном середньої руки. Але цей добробут провалився в одну-єдину ніч...

Заїжджий чиновник Рибачков розповів Сошенкові про митецькі дива далекої столиці, високі зали Академії мистецтв, студентське життя – голодне, але таке прекрасне. І наприкінці листопада 1832 року – час першої польської «рухавки» й холерної епідемії – без копійки в кишені (гроші міщани забрали за викуп паспорта) Сошенко з обозом подався до Санкт-Петербурга. Йому пощастило: ровесник, з вигляду панич, а насправді кріпак, кравець на оброці не дав дорогою померти з голоду  й допоміг влаштуватися в місті.

Петербурзький період був найщасливішим і, попри постійну боротьбу зі злиднями, найблагополучнішим. Бо, коли через загострення сухот мусив повернутися на Батьківщину, доля ніби заповзялася покарати талановитого колись іконописця за те, що той зажадав високого мистецтва. Діставши одного разу замовлення на ікону з сюжетом про те, як янгол виводить Іакова з темниці, майстер довго працював над нею, передаючи тонку гру світла й тіней.  По закінченню роботи над іконою єпископ віддав переробити її якомусь місцевому невігласу. Тяжко переживши образу, художник вирішив бідувати, але не догоджати смакам церковників, які й чути не хотіли про геніальних рафаелівських мадонн.

1846 року Сошенко став учителем малювання в Немирівській гімназії (до того працював у Ніжині). Тут в його життя вдруге увійшла любов. Його обраницю звали Марцеліною, Марцесею, то була вже не першої молодості дівчина з роду зубожілих шляхтичів, яка сама собі заробляла на життя, працюючи гувернанткою. Попри матеріальну скруту й слабке здоров’я, двоє трудівників чудово розуміли одне одного, влаштовуючи родинне вогнище, по якому давно стужилися. Однак, патологічно жорстокий і цинічний директор гімназії заходився цькувати вчителя. Дістанеться втомлений Сошенко рідної домівки – тільки б поїсти та відпочити, аж тут посильний кличе його до начальства. І прямуючи по осінній сльоті, бухикаючи від задавненої хвороби, щоб почути:

– Ви, Іване Максимовичу, художник, у Петербурзі вчилися, то вмієте добре стругати олівці. Приготуйте мені два й один дружині... га-га!

Страх душив цілу гімназію, за найменшу провину дітей били різками. Аби сподобатися начальству, вчителі грубо поводилися з вихованцями, але голос Івана Максимовича завжди звучав лагідно. Втішав скривджених як міг, найбідніших забирав додому, де вже виховувалися дві племінниці, частував ласощами. За таку поведінку директор ще більше ненавидів його. Одного разу він вдерся на урок і сам заходився шмагати якогось хлопця різками.

Світ тоді погас в очах Івана Сошенка, додому його принесли непритомним, а коли одужав, то вирішив, що дрова людям рубатиме, а працювати з таким катом не буде. Отак зійшов на ту ж точку, з якої почав свій життєвий шлях шістнадцять років тому...

Сошенків колега, базграючи ікони на замовлення, стільки наскладав грошей, що власну майстерню відкрив. А Іванові Максимовичу не давала «халтурити» та сила, яка колись погнала його до Петербурга. Хоч він уже й розумів – злидні не дадуть реалізувати себе. Ось уривки з його тогочасних листів: «Одна надія – це труд, а де взяти роботи? Думка, що буде попереду, жахає мене, і руки опускаються...» «От, коли б ви знали, яка втіха для серця і яке привілля втекти від світу й жити для мистецтва». Але саме це було для нього недосяжним.

Марцеліна знову пішла працювати гувернанткою, щоб заробити собі на хліб. У ті часи це було останнім ділом, однак, Іванові Максимовичу довелося відробляти дім, який йому дістався як плата за велике замовлення. Почував він себе кріпаком на чужому полі. Отак минуло вісім років. 1856 року подружжя, нарешті, вибралося з «немирівської барлоги»: Сошенкові запропонували місце в ІІ Київській гімназії, яку інспектував Михайло Чалий, людина освічена й моральна. 1861 року Іван Максимович поховав свою вірну подругу по життєвих незгодах: померла Марцеліна в Немирові, куди приїхала до сестри Емілії. Він постарів, знесилився, але сильно не змінився. «Наш Іван Максимович невиправний, – писав 8 вересня 1860 року до Шевченка М. Чалий. – Він такий, яким був «во время оно», коли ви разом боролися з людьми й з життям: добрий товариш, щира душа, борець супроти неправди й підлості, трибун народний».

1861 року по «естафеті добра» до Петербурга було передано найталановитішого учня Сошенка – Володимира Орловського, який згодом став професором Петербурзької академії мистецтв. Вступити туди йому допоміг Шевченко. Також Сошенко допоміг організувати й поховання Кобзаря на Чернечій горі.

Сошенко небагато створив картин, й не всі вони дійшли до наших днів. У Національному музеї українського образотворчого мистецтва зберігаються «Портрет бабусі Чалого», «Жіночий портрет», жанрові картини «Продаж сіна на Дніпрі», «Хлопчик-рибалка». Останні наводять на думку, що Іван Сошенко не працював у манері Брюллова, як заведено вважати, – це був цілком самобутній талант, який шукав свій шлях в мистецтві. Він знав, що міг би залишити по собі яскравіший доробок, і тяжко карався, що «життя загублене».

Останніми роками ходив київськими вулицями, підгодовуючи безпритульних тварин... Доречно було б згадати картину, за яку Тарас Шевченко дістав срібну медаль, називалася «Хлопчик-жебрак, що дає собаці хліб». Згодом Сошенко ставав грізним, коли при ньому візник жорстоко поводився з конем, нещадно соромив кожного, хто «жив не по совісті» й ніхто не міг протистояти йому в суперечках біля картин на художніх виставках. В усьому іншому був лагідний і безмежно добрий.

Життя минуло в трудах і злиднях. На останок він вирішив подарувати собі мандрівку рідними місцями, подивитися на біле каміння берегів Росі, на садки Звенигородки. Але не доїхав – 30 серпня 1876 року, застудившись, помер у Корсуні.

Сяєво білої ночі вихопило з безвісти цю тиху постать. Благородна душа, приречена на поразку немилосердністю життя? Ні, вічний переможець! Доказ тому – наша історія, неможлива без Кобзаря, доказ тому – факт, що світ, попри всі його страждання й помилки, веде свій поступ, прагнучи добра і справедливості.

Наталя ОКОЛІТЕНКО
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com