«ОСЬ ДЕ СОБАКУ ЗАРИТО!»

«Ось де істина, яку від нас хочуть приховати! Ось у чому суть проблеми! Ось справжня причина того, що сталося!» — такий приблизно зміст цієї відомої ідіоми.

Але чому символом чогось закамуфльованого стала собака – істота напрочуд щира в ставленні до людини? Але за тим є дещо призабутий історичний факт.

У Тюрингії поблизу села, а колись містечка Вінтерштейн, височать руїни старовинної фортеці. У середині XV століття під час князівських міжусобиць мешканці цього краю потрапили в щільну облогу, а зв’язок з навколишнім світом тримали через напрочуд кмітливу псину на ім’я Штутцель. До краю виснажені голодом і безводдям, приготувавшись до «потопу й розграбування», люди були готові відкрити ворогові ворота, та в потайний лаз у фортечній стінці прослизнула Штутцель з повідомленням про те, що йде підмога й необхідно передати план розташування ворожих військ. Собака успішно справилася з цим завданням, але загинула під час однієї з військових операцій. Всі хотіли знати, де поховано чотирилапу рятівницю, а коли знайшли, поклали камінь на її могилу з написом: «Отут зарито собаку».

Лежить він там і досі, а на перехресті вінтерштейнівських вулиць є вказівник: «До могили собаки».

Ось як відлунилася у віках собача вірність.

САМОЗАКОХАНИЙ НАРЦИС

За цим висловом – загальновідома грецька легенда про вродливого юнака, котрий, схилившись над водою, ненароком побачив власне відображення і вмер від голоду, бо не спроможний був від нього відірватися.

Провидець Тиресій при народженні хлопчика сказав його матері, річковій німфі Ліріопі, що її син доживе до глибокої старості, якщо ніколи не побачить власного обличчя. Мати всіляко берегла сина від такої біди, але що було робити з атмосферою жіночого захвату, в якій жив надзвичайно вродливий, але холодний юнак? Він не просто відхилив любов німфи Луни, а ще й посміявся з неї, завдавши їй такого болю, від якого бідолаха висохла і перетворилася на самий голос... Це переповнило чашу терпіння богів, і вони покарали гордія, показавши йому  в тихому плесі власне обличчя.

За іншою версією, Нарцис втративши сестру-близнюка, схожу на нього як дві краплини води, дуже за нею побивався. Ненароком глянувши у воду, він побачив дорогий образ, безмежно тому зрадів, однак, збагнувши оману, помер від горя. Обидві історії закінчуються однаково: на березі виросла прекрасна, однак дещо холодна квітка.

Це надзвичайно давня легенда, яка сягає корінням в часи несформованої культури древньої Еллади. Вона розповідає про характерний для первісної магії страх перед власним відображенням – другим «я», яке живе загадковим життям.

Моральне наповненням першої версії міфу полягає в тому, що людина будуючи особисте життя, не повинна завдавати страждань іншим. Особливо тоді, коли має перед ними певні переваги.