ВОРОГ ЧИ ДУРЕНЬ?

Одна з головних причин наших нинішніх негараздів — відсутність чітких орієнтирів. Постокупаційний менталітет раба щокроку дається взнаки, і чимало потрібних позитивних починань гальмуються недолугими високопосадовцями.

Чому вони стають перешкодою змінам, які так тяжко торують шлях? Що керує цими людьми? Ненависть до України чи байдужість до її долі й відсутність віри в можливість побудови реальної, а не бутафорної держави? Проблема варта уваги, оскільки принципова позиція одних розбивається, мов хвиля, об гранітну скелю паразитування інших.

Факт насильного приєднання (окупації) України Росією загальновідомий і не потребує наукових доказів. Достатньо лише пригадати події 1917 — 21рр. минулого століття. Менше як сто років тому українці спромоглися проголосити «Універсал», який перед усім світом задекларував прагнення українського народу жити у власній державі, згідно з власними національними традиціями. Кількасотлітня бездержавність сприяла розпорошенню й суттєвому ослабленню патріотичного руху. Цей факт був однією з причин поразки наших попередників. Водночас українці вкотре переконалися у відсутності суттєвої різниці (попри непримиренне становище одне супроти одного) між російським великодержавним шовінізмом і увібраним у шати інтернаціоналізму плодом семітських мудрагелів. І ті, і ті відмовляли українцям у праві на самостійне життя.

Кілька днів тому я завітав до Центрального музею Збройних Сил України, що в київському Будинку офіцерів. Побачене вразило. Біля вхідних дверей на спеціальній підставці висів кольоровий бамер. Таким чином директор музею Віктор Карпов вшанував 110-ту річницю з дня народження одного з керівників окупаційної Червоної Армії Йона Емануїловича Якіра. У верхній частині бамера красувалася огидна пика семіта-вбивці, а нижче було подано його біографію. З причини відрази я не переповідатиму її детально, але кілька рядків для прикладу (аби охарактеризувати цю особу) все ж наведу. «З вересня 1918-го начальник політичного відділу південної ділянки загонів заслону». Отже, комісар. Один з тих, хто віддавав накази руйнувати церкви, розстрілювати непокірних, а на політзаняттях виправдовував ці злочини необхідністю «цілковитої перемоги пролетаріату». «1935 — 37 рр. — командувач Київського військового округу». Отже, особа причетна до керівництва окупаційної армії. «Нагороджений трьома орденами Червоного Прапора». Певно, заслужив їх масакрою населення українських сіл і містечок. «Заарештований і розстріляний органами НКВС». Невже цей факт дає підстави зараховувати його до числа жертв більшовицького тоталітаризму? Нелогічно якось. Адже він один з тих, хто безпосередньо брав участь у знищенні новопосталої Української Народної Республіки. Загальновідомо, що на початку 30-х він сам керував чистками в Червоній Армії. Певно, забув біблійну мудрість (витворену, до речі, його предками) — хто риє яму іншому, той сам в неї впаде. Якими чеснотами в очах полковника Карпова Якір заслужив це вшанування? Назвати його жертвою сталінізму — абсурд, адже він сам був одним з творців тієї злочинної системи. На його руках кров сотень тисяч українців. Згідно з цією логікою, жертвою сталінізму можна оголосити й Гітлера. На відміну від Якіра, цей реально змагався зі злочинною комуністичною системою.

Невже українському війську забракло прикладів для наслідування? Здається, і причина в іншому. Для таких, як Карпов факт постання незалежної України є не закономірним явищем, а нагодою задовольнити власні забаганки й амбіції. Але варто усвідомити: зневажати українське вшануванням україноненависника — злочин.

Сподіваюся, ця публікація змусить працівників Міністерства оборони замислитися. Ми не переоцінюємо й не переосмислюємо цінності. Ми називаємо речі їхніми іменами.