ТРАГЕДІЯ КРОКІВ

Тільки-но наближається Україна до чергових виборів — одразу починається антиукраїнська істерія.

Деякі партії з розряду промосковської п’ятої колони, щедро спонсоровані Росією, отримавши команду «фас!», зчиняють рейвах ї мовляв, десь там, на Львівщині, реабілітовано вояків УПА, встановлено пам’ятники полеглим за волю України, а Івано-Франківська міська рада вирішила реабілітувати колишніх вояків дивізії «С.С.Галиччина», яких на всю область залишилося аж 20 чоловік.

Виявляється, ті 20 вісімдесятирічних дідусів становлять неабияку загрозу для Росії, а ще більшу — незалежній Україні, за яку вони воювали. На жаль, із чужою зброєю в руках (власної не мали, а своєї тов. Сталін не дав би) іноді під чужими прапорами і командуванням. І яких тільки гріхів тим дивізійникам не приписували, звинувачуючи їх у зрадництві й колоборанстві. Ба навіть, вчепившись, як реп’ях в кожух, за дві перші літери «СС», які для тих вояків означало не що інше, а «Січові Стрільці», радянська пропаганда називала їх есесівцями. Болить мені це питання. Бо в лавах тієї дивізії воював мамин рідний брат (вдико) Йосип Крок (п’ять років тому помер у с. Верба, Дубенського р-ну, Рівенської обл.) Під Бродами його разом з іншими дивізійниками полонили радянські війська, серед яких було немало українців. За той злочин Єдико Йосип відсидів 15 років сталінських концтаборів у м. Коспаш Молотовської обл. (за Уралом) де, на жаль, серед охоронців-наглядачів також було немало українців. Відбувши покарання, він змушений був там, за Уралом, створити нову сім’ю. До першої шлюбної дружини і доньки, які внаслідок геноцидної акції «Вісла» опинилися у Польщі, по ту сторону колючого дроту, повернутися не зміг. Бо і для радянської, і для польської комуністичної влади він був безправним фашистом. Та й дружину разом з тими односельчанами, які приймали польське підданство, поляки відправили освоювати подаровані полякам Й.Сталіном німецькі колонії аж на Балтійське узбережжя. Зате всіх полонених німців, серед котрих було повно справжніх есесівців-фашистів «гуманная совєтская власть відпустила додому, в тому числі і тих, що працювали в нашому місті наш «Центральна». Що ж спонукало нашого вуйка, недавно одруженого селянина, і тисячі таких як він, вступити у ту нещасну дивізію. (За деякими даними добровільно до служби в дивізії зголосилося 80 тис. чоловік. Покликано було лиш 13 тис.) Ні фашистом, а ні якимсь головорізам наш вуйко не був. То невже німецькі гвинтівка чи автомат і окопи під Бродами були милішими йому за ліжко з молодою дружиною, котра недавно народила йому доньку? Щось мусило спонукати того селянина на такий крок. А почалось все з так званого «золотого вересня» 1939 р., коли в наші краї прийшли червоні «визволителі». Їх тоді (розповідали мама, дід) не кулями, а квітами-арками із смерекових гілок, у святкових одежах і з синьо-жовтими прапорами, як братів, зустрічали українці-галиччани. Звідки їм було знати, що не синьо-жовті, а червоні прапори потрібно було нести, якщо вони в СССР не жили, а з дитинства в школах, потім в «Просвіті» їх вчили, то український прапор — синьо-жовтий. Згодом ті синьо-жовті прапори не одному лелеку, бойкові і гуцулу «боком вийшли». Бо арештували «визволителі» спочатку тих, что ніс прапори, згодом членів «Просвіти», добрались навіть до хористів церковного хору. Декого знищили одразу — інших тримали під слідством допитували, катували і поступово знищували. Аж тут — війна! Відпустити «ворогів народу», котрим «визволителі» ущент заповнили колишні польські каземати, овни аж ніяк не могли. Серед тих «ворогів було багато невинних селян-господарів, сільських і міських парубків і дівчат, котрі на власній шкірі спробували «енкаведистську ласку». Отже зненавиділи «визволителів» і могли насправді стати ворогами радянської влади. Зігнали їх «визволителі» у колони, приставили механізованих, кінних і піших конвоїрів, та й знеможених закатованих, голодних і босих погнали з відступаючою Червоною армією. Та незабаром перед «визволителями» постало питання, як би-то самим живими залишитись, коли «капрат» німець у спину дихає. Тому й вирішили «визволителі» (а може, й отримали наказ згори) позбутися того «баласту». Як це було, розповідають ще живі свідки тих подій у книжці спогадів — Й.Лось, М.Прокопець, Д.Лапичак «Саліна». Отже, слово свідкові з тієї книжки — О.Чуміль.

«Війна. 1941 р. Неділя. У другій половині дня до Нижанкович (зараз невеличке містечко на українсько-польському кордоні) наближалася колона людей. (Інші свідки в тій книжці розповідають, що колона по четверо людей у ряд розтяглася на 700 — 800 метрів.) Це були в’язні Перемишльських тюрем. Їх вели війська НКВД у синіх шапках по два кроки один від одного, тримали гвинтівки до готовності, неначе огорожа. Вони були люті, кричали, били в’язнів, коли хтось відставав. Мене вразило таке: двоє молодих високих в’язнів вели під руки ледь живого, хворого побратима в’язня. Він уже не міг йти, ноги волочилися по землі. Я вдивилася в тих двох молодих мужчин і впізнала одного з них… Це був Михайло Крок із с. Керманичі (тепер село в Польщі. В’язень, якого вони волокли, був горбатий, малий зростом, висохлий, але побратими долі не кидали його. Це перешкоджало колоні рухатися вперед. Підтягли його до хати, далі від нас. Енкаведисти витягнули його з колони в рів і розстріляли, тіло кинули у вантажівку і повезли. Я крикнула: «Михайле!» Він оглянувся, моргнув мені безпорадно і пішов уперед зі своїми приреченими. Батько мій був швець, у нього хлопці вчилися ремесла, один з них — Михайло Крок із с. Керманичі. Він був високого зросту. Вродливий, дуже вихований, культурний хлопець. Три місяці як оженився. Усю колону людей, яку вели, знищили у Добромилі. Їх убивали молотками, прикладами, кидали у соляні шахти (саліш), наповнювали колодязі трупами. У четвер, 26 червня, вже всі знали про колону, яку жорстоко знищили в «соліні». Вісті блискавично розійшлися довколишніми селами і містечками. Люди стали шукати рідних, витягали верхні шари трупів. Нижніх витягнути було неможливо, бо були дуже понівечені і від ропи (соляного розчину) вже розклалися. Упізнати когось було неможливо». (Згодом радянська пропаганда ці жертви приписала батальону «Нахтігаль».) Але чомусь «визволителі», повернувшись знову в наші краї, за 50 років так і не встановили на тому місці бодай якогось пам’ятника (не кажучи вже про обеліск з вічним вогнем і почесною піонерською вартою у дня свят), а навпаки — зруйнували встановлений громадою Добромиля та навколишніх сіл дерев’яний хрест і засипали шурф землею. Замість піонерів 22 червня щороку в «почесній вахті» в кущах сиділи «сексоти» і затримували кожного, хто на те місце приносив квіти.) Той Михайло Крок був одним з наших, вуйка Йосипа брат. Згодом Йосип записався у дивізію «СС Галиччина», щоб помститися за невинно вбитого брата. (Так вчинив би кожний, у кого залишилася бодай якась краплина людської гідності. Окрім зомбованого совкового раба.) Я й донині не можу зрозуміти, за що вбито вуйка Михайла? Який з того сільського хлопця, учня швеця, з трьома гектарами землі — буржуазний націоналіст? Хіба за те, що від зорі до зорі «в поті лиця працював на власному клаптику землі, вирощував хліб, городину, а у вільний від роботи в полі час ремонтував односельцям взуття і співав у церковному хорі, — нормальні люди вбивають? На таке здатна тільки якась дика, садистська, азійська кочова орда. Зараз розкрито дуже багато секретних матеріалів. А ще більше буде розкрито. Отже, той, хто щось, окрім етикеток на горілчаних пляшках читав, той знає, що дивізія «СС Галичина» формувалася і вишколювалася не на початку війни, коли полчища біснуватого фюрера переможним маршем з піснями і майже без боїв дійшли аж до Москви, а з кінця 1943 року до червня 1944 року, коли розгромлена під Сталінградом фашистська орда ганебно відступала під натиском Червоної Армії, в лавах якої «не за Україну, а за її ката» проливали кров і гинули українці, незрідка вбиваючи брат брата. Отака історія нашого народу.

Чому ж галичани йшли в ту дивізію, наперед знаючи, що німець війну вже програв? Невже вони так палко любили німців? Звісно, ні. Від мами і старших людей знаю, що найбільше любили вони Україну. І москаль, і німець були для них окупантами. А ще вони добре затямили собі, що їх чекає, якщо знову повернуться «визволителі». Бо не один з них, як і наша сім’я, після «золотого вересня» 1939 року не дорахувався когось з родини. Може, потрібно було знову тих «визволителів» з квітами зустрічати? Чи дочекатися, доки заберуть у Червону Армію й ненавченими поженуть воювати з допомогою «заградітєльних отрядов», власними тілами встеляти дорогу на замінованих полях, аби пройшли там радянські танки. Так сталося з нашим татом, якого розірвало мінами на шматки, і сусідом, якому тією ж міною відірвало ногу, але вижив і про цю трагедію нам, сиротам, не раз розповідав. Забрали на фронт і маминого старшого брата Петра. Дійшов до Берліна. Прийшов контуженим. Оглох. Як колгоспник, отримував 22 руб. пенсії. Уже помер. Мамі — вдові — на нас двох сиріт дали «побєдітелі» 5 руб. пенсії за тата. «І жізнь хороша, і жіть хорошо!» А переможений Ганс через десять років після війни ЗА ТРИ ПЕНСІЇ міг купити собі автомобіль. Наймолодшому маминому братові п’ятнадцятирічному юнакові Володимиру за зв’язок з УПА дали три роки примусових робіт в шахті (м. Шахти Ростовської обл.). Зараз він мешкає у Львові, має 80 років). Ні пільг, ні подачок від неукраїнської влади не жде і ставати на коліна, вибачатися перед колишніми своїми катами не збирається. Не діждетеся! Не тієї він породи.

Нарешті останнє. Незважаючи на те, що мій батько загинув у тій проклятій м’ясорубці, я жодного «Дня перемоги» не святкував. Не маю жодного морального права, аж доки в Україні не буде зроблено так, як в Іспанії зробив диктатор-фашист Франко. Він примирив живих, а мертвих наказав поховати в братській могилі з повчальним для нас українців написом: «Тут поховано комуністів і фашистів. Ті й ті іспанці. Ті й ті боролися за кращу Іспанію. Хто з них мав рацію — розсудить Бог!» То, може, час вже й в Україні покінчити з громадянською війною, помирити тих, які щоденно відходять у ЗАСВІТИ, бо мертвих миритиме Бог. І досить вишукувати ворогів і серед дивізійників «СС Галичина», і серед вояків УПА. Бо які вони злочинці, якщо Нюрнбезький суд, на відміну від РОА ген. Власова, дивізію «СС Галичина» злочинною не визнав. Жодного дивізійника радянській владі не видали. А навпаки — надавали їм політичний притулок у країнах, які разом із СРСР входили в антигітлерівську коаліцію. Там, на чужині, ті, кого радянська влада називала бандитами, ставали вченими, бізнесменами, фермерами. А донька українця американка Хайді Стефанишин-Пайнер незабаром стане першою українкою-космонавтом.

Дуже хочу, щоб знали ми правду про нашу трагічну історію. А ще хочу, щоб ніколи в жодну українську сім’ю не прийшла така трагедія, як у нашу сім’ю. Бо ще багато в Україні охочих поділити нас на три сорти і кинути нас брат на брата.

Петро КРАВЕЦЬКИЙ,
ветеран шахтарської праці
м. Дімітров Донецька обл.