Порубане коріння

Сучасна людина, мов той злочинець, не визнає своєї вини й тієї шкоди, якої завдає довкіллю. Тому нема нам спокою. Те, що вчора нас тішило, — нині жахає. Природні руйнації, ніби пазурі на шиї, стискають дедалі дужче, нагадуючи наближення апокаліпсиса. Ми постійно відчуваємо його подих і ходу. Бачили і його чорнобильське обличчя.

Воювати з природою і прагнути в будь-який спо­сіб перемогти її — це безголів’я. Природу не перемагають, а спустошують. Ніколи наша земля не зазнавала стільки лиха й болю, як під владою більшовиків. Новоявлені бандити мали більше снаги руйнувати, ніж будувати.

Нині, коли Україна поринула в морок безнадії, ми, обікрадені, притлумлені, перераховуючи свої біди, кривди, забуваємо сказати, що нам не вистачає здорового довкілля. Ніде на нашій землі не залишилося чистого, первозданного куточка, аби порадіти. Задля хліба насущного, під кремлівською орудою, неповторні ландшафти України стоптали, розорали до основи. Хліба вдосталь ми не мали й не маємо, а глуму наробили багато. Навіки понищено квітучі сіножаті, гайки, переліски, болота. У хижацькому наступі на природу згинуло безліч видів рослинного і тваринного світу. Шкода, що через нерозважливість ми не усвідомлюємо свого становища, тому й не здатні прогнозувати катастрофічні біди, що зваляться на наші голови завтра. Нікому нас пробудити, нікому бити на сполох. Тому спокійненько дивимося на рукотворні руїни, байдуже проходимо повз них. Ми не збентежені, дух наш у пригніченому стані: земля й рідна, але не своя. Вона й зараз не належить народу, народ на ній — не господар, і рани її йому не болять. Він звик терпіти тиранію. Вона по­збавила людей історичного стимулу захоплюватися своєю спадковістю, походженням, а без нього не буде ні прозріння, ні пробудження. Ланцюг нашої пам’яті розірвано, пошматовано, це заважає нам самостійно діяти, творити, сподіваючись, що руїни змусять схаменутися, задуматися…

Та хіба могли схаменутися ті, хто «в ім’я комунізму» чинив нечувану жорстокість? Їхній лозунг «Ми не можемо чекати милості від природи… » спонукав до лиходійства. Так, милості не треба чекати, але милість варто проявляти.

Карта України густо по­мережена тонкими прожилками. Понад 70 тисяч малих і маленьких річок та шість великих водних артерій — це ціле море. Той живий організм створював такі багатющі природні умови для життя, які іншим країнам і не сннилися. Скрізь зеленою стіною здіймалися до неба могутні праліси — захисники від повеней та буревіїв…

А що ж нам дісталося від того багатства? Майже всі річки в Україні позбавлено своєї первозданності. Річища їхні перегачено греблями і гребельками, набудовано великих і малих водосховищ для потреб зрошування і водопостачання.

Тільки така господарська стратегія, на яку витрачено багато коштів, не принесла сподіваної користі. У її суті закладено споживацьке, дикунське ставлення до природи — дешево й швидко збагатитися. Ті, хто впроваджував цю програму в життя, певно, любили співати «о родной земле», але про її внутрішню приховану «механіку», мабуть, нічого не знали. Таким чином, ліси, болота, джерела, струмочки, рослини, птахи за­знали неймовірних втрат. Знекровивши живий ор­ганізм землі, пожинаємо гіркі наслідки. Усі малі водойми позамулювалися, у великих зацвіла вода. Великі площі меліорованих земель стали непридатними для хліборобства. Та найсумніше: Україна назавжди втратила свої річки, позбулася запасів прісної води, яка (не тільки на нашій землі, а й на планеті) скоро стане ціннішою за золото.

Тепер вряди-годи з високих трибун лунають голоси, що треба рятувати природу. Та пограбована держава і її грабіжники — мільярдери й мільйонери — стоять осторонь цієї справи. А служби охорони довкілля спокійно споглядають, як гине природа. Бо наше життя таке, що не знаєш, кого рятувати: приречений на загибель народ чи конаючу природу. Люди за таких умов, збайдужілі, холодні та злі, думають про самопорятунок. Вони, прибиті горем, ні до чого не мають поваги й жалю.

Науково-технічний прогрес, в якого так увірували, забувши про живу природу, мало чого вартий. Йому теж потрібна енергія — а її нема. Усілякі лиха та біди — на наші голови. Та глибокий корінь спадкової інертності рятує нас, не доводить до відчаю. Ми не вимовно байдужі і до свого життя, і до життя природи. Позіхаючи, втішаємо себе: крутиться Земля — то й гаразд. А що діється на тій Землі, не хочемо бачити. Щоправда, не зі своєї волі. Бо нас до землі, мов до стіни, ставили спиною. І тепер не прохають, аби повернулися до неї обличчям. У духовні нетрі за­гнали народ. Тому й свобода зараз нікому не потрібна. Вона підносить людей діяльних, активних, а байдужих — душить. Ми ж десятиліттями ждали манни небесної — не ді­ждалися. Гадали: що з воза впало — те й пропало. А пропадало, бо нікому було нагнутися й під­няти. Такі принципи господарювання, властиві од­ній нації, культивувалися по всій колишній імперії. Пра­гнучи чогось досягти, неодмінно ще більше втрачали. Про здобутки галасували, а втрати списували на погані умови. Та ні слова про своє безголів’я. Суворою була партійна дисципліна. Люди корилися їй, а природа — ні. Зате розплачувалася за глум і неповагу до себе.

Зоною постійного екологічного лиха нині є Західна Україна. Стихія розбурханих рік завдає народному господарству і людям великої шкоди. І спричиняє її дисбаланс довкіл­ля. Уже в часи Енгельса кожна дитина у Франції знала причини частих повеней у країні винищення лісів. Карпати оголили теж. Нема лісів — будуть повені. А захисні споруди — малий рятунок.

Запитаймо в нас не ди­тину — дорослих, з освітою, і не кожен зуміє пояснити, що важить в економічному середовищі — ліс, річка, болото… Ненавчені екологічно мислити не поважатимуть законів природи і завжди щось робитимуть усупереч їм.

Доречно згадати ви­с­лів Г.Торо: «Порятунок світу — в дикій природі». Якщо не сьогодні, то завтра, може, схаменемося й усвідомимо зміст цих слів. Якби зважили на них раніше — певен, у нас не було б Чорнобиля.

Та не варто пізно оплакувати втрати. Дика природа, якщо десь і збереглася на нашій планеті, то як заповідна цінність. Головне, що протягом тисячоліть вона існувала сама собою, сама себе підтримувала в такому стані, де нічого не втрачалося, не виходило з-під контролю. Існувала природна конкуренція як регулятор самозбереження і самозабезпечення, доки в ті закони не втрутилася людина.

Хоча цивілізація зруйнувала дику природу, однак не похитнула нашу віру, що природні багатства невичерпні. Натомість наша екологічна свідомість бідна. Наші знання базуються на загальних відомостях, а не на глибинному пізнанні унікального механізму природи. Варто, аби виховання наближало нас до екологічних проблем, а не віддаляло. Нехай нам уже не досягти гармонії, але прагнення до неї допоможе любити й поважати природу.

Наші душі роз’єднані з живою природою, не спіл­куються з нею, не чують її мови, її пророчих застережень.

Американські індіанці — найдавніші пророки: живучи в резерваціях, ви­знають, що мати-земля подає їм знаки, які вказують на те, що вона дуже роз­гнівана й лаштується позбу­тися людей, аби очиститися від скверни, завданої їй людиною…

Нині ми теж морально не готові боротися за природу, за очищення землі. Простіше писати Червону книгу, занотовувати, що перебуває на межі загибелі, а що відійшло в небуття. Втрати незмірні, але мало кого вони хвилюють. Часто чути: «А яка нам з цих метеликів користь?» Так можуть мислити тільки невігласи. Таких і плодила більшовицька система, бо сама все затято нищила й руйнувала. А запитайте, як ми почуваємося, то почуємо у відповідь: «Ні-чо-го!» Оте рабське, самозаспокійливе «нічого» притлумлює нашу пам’ять, гідність і велич.

Справжній народ, по­збувшись імперського іга, перейшовши крізь пекло столітніх страждань, де згинули мільйони, нині повсюди розвісив би чорні прапори, носив би траурні стрічки як знак жалоби за безвинно вимореними і знищеними співвітчизниками.

А ми? Ми ще не наважуємося поспихати з високих постаментів своїх душителів і кривдників, бо цінуємо їх більше, ніж замучених ними. Наші міста, вулиці все ще зберігають імена катів, а їхні нащадки й досі вирішують нашу долю. Оця невпорядкованість завдає великої шкоди нашій незалежності. Більшовицький дух, мов дамоклів меч, висить над нами, на дає звестися, стати на дорогу життя…

Не думаю, що той, хто створює сучасні проекти окультурення природи, захищає природу. Коли бачу, як ховають під асфальт живу землю, мені стає боляче. Хіба її окультурили? — умертвили. Навічно викреслили з природного реєстру й занесли в графу цивілізації.

Цивілізація і природа постійно конфліктують. Час їм суддя. Але пам’ятаймо, що природа відплачує нам не тоді, як живе, буяє, а коли мертва.

Багато на нашій землі було чарівних, поетичних куточків — перелісків, гайків чи просто чагарів. Невибагливі, росли вони на бідних грунтах, але створювали чудові краєвиди, зберігали грунтові води, впливали на клімат і врожайність полів. На тих святих острівцях селилися птахи, вони зберігали дику рослинність, давали притулок усьому живому.

А якою колоритною кар­тиною нашої землі були луки! Красу їхню ні з чим не зрівняти. В’юнилися вони серед полів, мов зелені ріки запашних трав і квіту або порослі кущами калини, гінким віль­шаником, посеред якого біг, пустуючи, прозорий струмок. Влітку луки розливали невимовні запахи чистоти та свіжості. Гули джмелі, бджоли, раювала різна комашня. Потім приходили косарі, заготовлюючи сіно, і те сіно було безцінним…

Коли ти наодинці з такою природою — не гризуть тебе ні турботи, ні чорні думки. А на душі — віра, що не все ще втрачено, не все вигублено, що є на нашій землі дикі куточки, які приносять нам солодку втіху й радість. І світ стає світлішим, і думаєш, що хоч краплина краси залишиться й майбутнім поколінням. Буде їм чим милуватися.

Нині й сліду не лишилося від тих славних куточків. Стерли їх з лиця землі меліоратори, самі хазяї тих полів. Інколи приблукаєш на те місце, а там — пустирище! І нічого не росте, окрім бур’янів. Болить душа, мовби тебе обікрали, немов заступили небо.

Виморивши справжніх хліборобів, погубивши ріки, спустошивши красу землі, червоні гаспиди проклали прямий шлях до Чорнобиля. Чорнобиль — їхня політика, запланований геноцид українського народу. Вибухнув він, здається, передчасно, і сколихнув не тільки планету, а й розхитав саму систему, яку вважали монолітною. Україна, припорошена радіацією, лишилася наодинці зі своїми болями й бідами. І ніхто нам у час лиха, як і нині, не простяг руки допомоги. Навпаки, за роки Незалежності Україну геть розорили. Грабують наввипередки. І все це діється ніби в ім’я нашої незалежності. Мовляв, ідемо ж до ринку, треба щось і втратити, а потім усе владнається. Ні, не владнається. Розгнузданість, вседозволеність вкоріняються, набирають сили і зіткнення з грабіжниками держави відбудеться. Воно неминуче, але сьогодні легше погасити іскру, ніж завтра полум’я.

На цьому тлі, коли суспільство захлинулося від злиднів, страждає й природа. Вона теж, бідна, пошматована. А нам так багато треба. Найперше — визначитися, провести межу між добром і злом, аби бачити тих, хто робить добро, і тих, що чинить зло, і зупинити ненажерливих, які все, що мав народ, заграбастали у свої руки. Не зробимо — погинемо. Іс­торія нас вчить, що сліпота й покірність завжди були нашим ярмом. Щоправда, нинішні гнобителі глумливо підкахикують, що це вже ярмо своє… Тягніть його, ви ж того захотіли…

Може, настане час — ми схаменемося, але втраченого не вернути. Не відродити більш як 70 000 загублених річок, не відновити казкових багатств землі, які Бог дав Україні. Після чорнобильського пекла, здавалося, вона не виживе — вижила! Однак, стомлена, змучена, стражденна, не спроможна народити нам справжніх синів, патріотів, здатних захистити її. А псевдопатріоти плодяться і розкошують. Їм, перевертням, нічого не болить.

Іван Захарченко