Про землю, політику і майдан

Бойко Микола Миколайович, голова Громадського комітету захисту прав селян України, генеральний директор приватного підприємства «Земельний ресурсно-кліринговий центр». М.Бойко в українському полі­тикумі людина досить знана. Він з тих, хто у 90-х минулого століття підхопив прапор національних цінностей і безкомпромісно виступив проти тоталітарного режиму за незалежність України. Був депутатом першого демократичного скликання Львівської обласної ради. І нині для нього не припинилася боротьба за її утвердження. За фахом — економіст, юрист, стажувався за кордоном. 1998 року переїхав до Києва. Працював останніми роками в Асоціації фермерів України, Міністерстві аграрної політики. Його особиста доля може бути предметом окремої розлогої розповіді. Тему ж нинішньої розмови ми окреслили таким чином — земля, політика, Майдан.

ПРО ЗЕМЛЮ

— Я юрист-аграрник, навіть дипломну захищав з цього профілю, але й досі вважаю себе селянином, оскільки до цього часу живу в селі. І своїм святим обов’язком вважаю допомогу цим людям, оскільки їх нині так «розводять». І все це роблю на громад­ських засадах, навіть захист у суді. Безпосередньо допомагаю селянам Борис­пільського, Макарівського районів. А гроші заробляю на посаді генерального директора Земельного ресурсно-клірингового центру. Це структура комерційна, яка робить юридичну експертизу документів. Зазначу, що селяни не тільки не захищені, а й необізнані з правовими нормами земельного законодавства. Селян елементарно обдурюють, забираючи державні акти на право власності на їхню землю. Панує звичайне мародерство можновлад­ців стосовно селян. Є бандити, а є мародери. У бандитів ще свій «порядок»: сказали — зробили, а у мародерів такого немає. Там повне свавілля. Скажімо, у селах Щасливе, Велика Олександрівка, Хутір Гора та інших прямо оббирають селян, які мають право на пай, через суди, підкуп суддів. І все це відкрито, нахабно. Я не проти продажу землі, але за те, щоб селяни, за бажання, продали її за належну ціну. Хай буде багато багатих українців.

Є така фірма «Промагробудінвест». Не можу напевно стверджувати, хто за нею стоїть, ніби-то колишній високий урядовець. Так ось, від неї приїжджають в села серед ночі «братки», автомашин 70, і починають залякувати селян. Біля дороги в аеропорт Бориспіль у селян уже відібрали 256 гектарів і на свій розсуд намагаються чинити з цією землею. Щоправда, вони забувають, що не все купується. Можна купити районний суд (а суд Бориспільський купується — я брав участь тут у бага­тьох засіданнях), що ж до Апеляційного — то це вже мало ймовірно, а Верховний Суд їм не вдасться купити. Говорити, що вони виграють процес, не доводиться. Але є там люди, які дуже хочуть мати ці 250 гектарів, так хочуть, що вже починають на суддів тиснути. Переслідування, погрози. На одного чоловіка у Щасливому, який має акт на паї 76 селян, напали, і він дістав три ножові поранення. А зовсім недавно побили біля власного будинку металевою трубою по голові. Звісно, де великі гроші — там велика небезпека. Якщо цих людей ніхто не захищатиме, вони справді втратять найдорогоцінніше — землю.

— Пане Миколо, то у нас офіційно ріллю не продають, але селян змушують нею «добровільно торгувати», щоб зіслатися потім на «хлопське невігластво» і жодних повернень…

— Ще з указами Президента Л.Кучми селяни отримали приватне право на землю. З 1995 року їм видавали сертифікати, а потім на основі цих сертифікатів — державні акти на право приватної власності на землю для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Земельний кодекс передбачає, що пай може приєднуватися до особистого селянського господарства. І ось виникає певна правова колізія щодо цільового використання. Особисте підсобне господарство селянин може продати, а пай продажу не підлягає, оскільки продовжено мораторій до 1 січня 2008 року. 9 лютого 2006 року вийшов Закон України «Про внесення змін до Земельного кодексу України», яким передбачено, що усі договори продажу-купівлі землі, зокрема укладені за дорученням, ви-знаються нечинними з моменту укладення цього договору і на майбутнє. Законодавець мав практику і передбачив такі речі.

Зрозуміло, земля буде дуже дорогою. Для прикладу скажу, що у селах, де я працюю (звісно, це не береги Дніпра, а звичайні землі), вже нині сотка землі коштує 10 тис. доларів. Якщо людина має три гектари паю, то це три мільйони доларів. Знайшлися ділки, які хочуть цю землю прибрати до своїх рук. І зараз я веду близько 200 справ у судах, що-дня змушений бути у суді із земельних спорів.

— Пане Миколо, даруйте, але така кількість судових справ тільки у кількох районах свід-чить вже про явище, а не про поодинокі факти. По суті, лише ваша громадська організація відстоює селянські інтереси. Отже, така ситуація влаштовує можновлад-ців, принаймні не тривожить.

— У багатьох представників нашої так званої елі-ти у цьому питанні є особистий політичний інтерес, бо й закони вони придумують під нього і під себе, щоб швиденько все скупити. Ілюстрацій цьому достатньо, і у приватизаційних процесах зокрема. Бо ска-жіть, будь ласка, як могли стати такими багатими людьми Пінчук, Ахметов? Яким чином стали багатими, нічого не вклавши в економіку цієї держави?! Вони приватизували люд-ські вклади, людську працю. Кажуть, що Москва все забрала. Брехня. Москва могла забрати паперові гроші, а не фабрики і заводи.

Тепер таке саме чиниться щодо землі. На словах одне, а на ділі — інше. Кожен з «нових українців» намагається увірвати щось від загального пирога.

— Думаю над тим, що сумний шлейф супроводжує наше селянство — шлейф штучності. Штучний голодомор, землі під штучні моря, а тепер штучна приватна власність на землю. Та як останню назвеш, коли для обробітку лишаються тільки руки…

— Згоден з вами. Бо ніби дають, а одразу інтерес відбивають. І ніхто ж не скаже на весь голос: де селянин візьме кошти для обробітку? Звісно, той, хто прибрав до рук колгосп, пограбував, той ще має щось. А звідки колишній колгоспник може взяти? Наприклад, нині найбільший пай, здається, у Харківській області, становить близько 23—25 га на одного селянина. Якщо у сім’ї працювало троє-четверо людей, то вони мають приблизно 90 га. Чим вони цю землю оброблятимуть?!

Я противник, щоб приватизація відбувалася таким чином: все й одразу. Мені ближче така метода: хочеш займатися фермерством — пиши заяву. Тобі дають землю — працюй. Тоді можна чітко підібрати людей, які серйозно цією справою займатимуться. Нині селяни стали рантьє. Вони отримують ренту від здавання землі в оренду іншим селянам чи структурам. Селянина відбили від землі.

— Наші батьки та й ми з вами фактично перебуваємо все життя у експериментах з селом, починаючи від колективізації, хрущовського коксагизу, горбачовської Продовольчої програми, нинішньої приватизації. Невже така тяжка праця вийти на світлу дорогу?!

— Не важко, я вам відповім.В Україні є 33 мільйони гектарів ріллі. Якщо сьогодні запустити механізм іпотеки землі, а саме створення Державного іпотечного банку землі (щоб вона не пішла по руках), то це 330 мільярдів доларів оборотного капіталу, які одразу запускаються в економіку держави. І на цю тему була розмова з нинішнім Президентом, зокрема на з’їзді фермерів. Він зі всім погоджується, але дуже швидко забуває. Тоді В.Ющен­ко був головою На­­ціонального банку. А механізм такий — запустити іпотечний земельний банк. Селянин приходить у банк зі своєю землею, маючи державний акт на власність. Думаю, 10 тисяч доларів за гектар дадуть залюбки. Він, скажімо, бере кредит 100 тисяч доларів, і візьме собі тракторець, причіпний інвентар і працюватиме. Колись Столипін зробив мудру реформу, я дуже поважаю цей досвід. Хоча тоді «соха» була у селянина, трактора не було, але селянство зуміло піднятися з реформою і вирішити проблему з продовольством.

Чому таке не зробити в Україні?! Під 3—5 від­сотків річних дати селянам кредити і ніхто не продаватиме землю. Навіщо її продавати, якщо вона його годуватиме і він матиме щороку достаток, а держава — податки. А відтак далі запускається інший механізм. Оживає робітничий рух, адже нині виробни­цтво пропало, щезло. Селянинові потрібен трактор і він піде до нашого виробника. Таким чином запуститься вся економіка держави. І сьогодні не треба 300, а 100 мільярдів запустити — і ми усі будемо дуже багатими людьми.

Другий аспект. А чому ми маємо їсти різну гидоту, вирощену на хімії, мінеральних добривах?! Адже мінеральні добрива — це стимуляція росту, це викачування біогумусу із зем­лі. Ми виснажуємо землю. А чому не запустити заводи з виробництва біоорганіки? У нас листя, соломи вистачає, торфу, сапропелю достатньо, курячого посліду… Чому ми не використовуємо органіку?! Та ми закидаємо Європу екологічно чистою продукцією. Адже тільки уявити, що у нас в Україні 27% світового запасу гумусу. Ці поклади гумусу лежать навіть на 6-метровій глибині, коли в Європі на 15—20 сантиметрів. Я об’їз­див майже усі європейські країни, тому знаю, що там робиться. Погляньте, чим вони харчуються. Їдять різну гидоту, продукти, бройлери, насичені хімікатами. Свиней годують префіксами, щоб порося виросло за п’ять—шість місяців. Я такого м’яса їсти не хочу, тому сам тримаю свиней. Колись у Юлії Володимирівни буда ідея-фікс (працював у неї три роки помічником): на одній фермі тримати до 100 тисяч голів свиней. Люди добрі! Таку ідею може розвивати той, хто зовсім не знає сільського господарства і сільського устрою. Наші селяни живуть селами, а не по-американськи — фермами. Тут є своя інфраструктура, яку не важко відновити. За належних умовах кожен селянин без проблем поставить на відгодівлю 20—30 голів свиней, і добре годуватиме їх натуральними кормами. Хай те порося десять місяців росте, але це буде гарантія якості продукції. Ось таку систему треба запроваджувати, щоб селяни мали роботу, а держава — м’ясо, а не по 100 тисяч голів. Це тільки уявити, якщо починається чумка і падає півстада одразу. Не буду продовжувати про наслідки… Але що вдієш, коли людина виросла на асфальті, то вона і думатиме такими категоріями. Я вісім років відпрацював з мамою на фермі, корів доїв, пологи в них приймав, то розуміюся на тих речах з раннього віку. А потім ще здобув вищу економічну і юридичну освіту.

Насамперед треба створити умови для реального нормального кредитування українського селянства, щоб не було 23—25 відсотків річних, а 3—5 максимум. Якщо почнемо селян кредитувати під заставу землі, то даю слово, через два—три роки Україну ви побачите зов­сім іншою. Ви побачите людей, які почнуть себе поважати.

ПРО ПОЛІТИКУ

— Пане Миколо, часто однією з першопричин стану нашого сучасного суспільного життя називають рабську психологію. Яка ж може бути ідеологія чи національна ідея у рабів?!

— Воістину нам треба сформувати національну ідею, чого ми прагнемо і чого добиваємося. Справді, у якої ще партії ви бачили, окрім комуністів, ідеологічну платформу? Що ж ми пропонуємо людям? Я не хотів займатися політикою, позаяк брудна річ. Я вважаю, що вона мусить бути моральною. Проживши 52 роки на цій землі, не можу собі дозволити бути аморальним у політиці. Повинен говорити те, що зроблю. Свого часу був депутатом Львівської обласної ради, 1990 року балотувався з В.Чорноволом на її голову. Маючи програму з десяти пунктів, сказав депутатам: коли не виконаю її за три роки, то дасте мітлу і я піду підмітати львівську «стометрівку». Коли Чорновола обрали головою, здається, за мене проголосувало вісім осіб, а за нього 142. Я йому сказав: «Чи можна, пане В’ячеславе, під дулом автомата змусити людину грати на піаніно, коли вона його у вічі не бачила?! Бамкатиме, але гри не буде ніколи!» Я в кожному районі Львівської області прожив не менше трьох місяців, знав інфраструктуру, мав досвід. До речі, ніколи не був комуністом, а безпартійним обіймав посаду заступника директора заводу. 25-річним мав 1 200 працівників у безпосередньому підпорядкуванні. У мене було знання апаратної, адміністративної роботи, я свідомо йшов на посаду, бо знав, що і як робити. «А ви, пане В’ячеславе, — запитую,— готові до цього?» «Це — політична необхідність», — так мені відповів. Якщо політична необхідність — то працюйте. Щоправда, недовго він попрацював, бо вчасно зрозумів. Політик повинен піти вчасно. Я тричі брав участь у виборах до Верховної Ради України. Програвав, але це досвід. Востаннє балотувався у славнозвісному 100-му окрузі у Кіровоградській області і зайняв друге місце. І зважте, без грошей. А ви-грала людина, яка заплатила і жодного разу не з’явилася на виборчому окрузі, набравши 57%. У мене було 12. Я, західняк, виграв у комуністів, соціа-лістів, у «Нашої України», і йшов як самовисуванець. Згодом я керував виборчою кампанією В.Ющенка у 38 виборчому окрузі у Дніпропетровській облас-ті. Набрався хорошого, се-рйозного досвіду, зараз мене не обдуриш.

Коли я дивлюся на сучасних політиків, наприклад, Мороза, Луценка, які клялился, били себе в груди, дивуюся. Найперше, у людини повинна бути громадянська позиція, тим паче, коли вона йде до влади. Нинішні можновладці не розуміють певної філософії життя. Людина водночас не з’їдає два шматки хліба, не може ходити у двох костюмах чи їздити у двох автомобілях. Ось я, наприклад, вважаю себе найбагатшою людиною, бо мені завжди вистачає того, що я маю. Не маючи великих грошей, живу у достатку. І в злагоді зі своїм сумлінням, совістю і честю. Я ніколи ними не торгував. Вони ж торгують цим. Здавалося б, окремим не варто вже цього робити. Скільки ж людині треба?!. Але не можуть зупинитися.

В Україні немає реального політика, до якого можна звернути свій погляд. У Юлії Тимошенко, наприклад, немає команди. Працював з Тимошенко тривалий час. Добре її знаю. Від неї віді-йшли ті, хто справді міг тво-рити команду. З нею ніхто тепер не сперечається. Команда однодумців — це важка і тривала робота. Але про неї не говоритиму, бо це буде некоректно з мого боку.

Якщо все українство представляє Ющенко, то, даруйте, мені дуже шкода. Політик — це людина, яка відповідає за свої рішення. Щоб бути політиком треба мати розум, досвід і волю. Якщо ти безвільний чоловік, то не берись до того, чого не вмієш робити. І не треба було Ющенкові братися за таку роботу. Бджоли ми вміємо годувати, черепки збирати — це добре. Але хто державою керуватиме?! Ющенко — це прототип Кучми, але останній ще був сильний. Добре чи погано було — це інше питання, але він десять років тримав владу. Ніхто не говорив про другу мову в Україні, ні про ПІСУАР… Яка південно-східна українська республіка! Та він Мєшкова в Криму прибрав до рук як має бути. Я не хочу молитися на Кучму, сам ходив і організовував акції «Кучму геть!» Але Ющенко з питання управління не годен у слід ступити Кучмі.

Колись Аграрна партія з її лідерами — Гладієм, Ващук та іншими — говорили про особисту відповідальність за реформу на селі. Гаразд, а тепер що далі? Та вони не уявляли навіть її фіналу й результату. Коли не бачиш перспективи, то годі починати справу. Політики повинні передбачати і прогнозувати, якщо вони себе такими вважають. На мою думку, сьогодні політиком не може бути людина, яка займається великим бізнесом, має великі гроші, тобто наші доморощені олігархи. Не мають морального права! Вони ніколи не зрозуміють звичайного пересічного громадянина.

Розмовляв
Петро КЕРЕЗ