Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Принцеса на бобах Юля

Два роки тому почався відлік розділення нашого суспільства на прихильників і критиків так званої «помаранчевої революції». Одні стояли за правду, інші — за гроші; хтось був «польовим командиром», хтось — «ді-джеєм», а хтось просто підгодовував змерзлих людей. Невідомо, чи на користь пішло країні шоу тривалістю в два місяці. Наразі, через кілька років, можемо бачити результат: «ді-джеї» пересварилися, «польові командири» займають хлібні посади, а «принцеса» — на бобах.

Дорого коштує форма...
Поль ВАЛЕРІ

Ситуація фактично повернулася до 2003 року, з однією лише різницею — Президент тепер не Кучма, а Ющенко. Міністр Кабміну — той таки Толстоухов, який пережив блокаду будівлі Кабінету Міні-стрів; головним «касиром» уряду залишився Андрій Клюєв. Він уже почав змивати сліди Майдану з колон Головпошти. Ну а головою уряду знову ж таки став Віктор Федорович. Причому його головний опонент, Віктор Андрійович, призначуючи його власноруч на цю посаду, заявив, буцімто лише Янукович — та людина, яка зуміє об’єднати країну. Отакий-от абсурдний фарс...

Хоча, чесно кажучи, особливо дивуватися немає чому. Як визнав той самий Клюєв у інтерв’ю «Українській правді», відразу після виборів, задовго до виникнення «антикризової коаліції» та повернення Януковича на прем’єрське крісло, відбулася зустріч між тодішнім головою уряду та номером першим «НУ» Юрієм Єхануровим, то-діш-нім керівником штабу регіоналів Клюєвим і Януковичем. ПЕК вони начебто обговорювали. Нам з вами яму копали, точніше, не нам, а нашим гаманцям; у голові їм стирчало — чого це ми так мало за комуналку платимо?

Відтоді написано багато книжок і досліджень, знято документальні й навіть один художній фільм, поставлено театральні вистави та намальовано безліч картин. Відтак з плином часу їхні характер і призначення змінювалися. Одна з останніх робіт на цей кшталт — видана харківським видавництвом «Фоліо» «Юля», грубезний том у твердій вельми привабливій обкладинці. Привабливій — тому що на ній ми бачимо вродливу жінку. Здогадайтесь, кого?...

«Юля» також прибирає підстави дивуватись післяреволюційному фарсові. Адже якщо вірити тому, що в цьому «шедеврі» написано, Ющенко грав у революції зовсім не головну роль. Та й узагалі не дуже-то й хотів якихось революцій. Йому б на пасіку... А задум Майдану та всього з ним пов’язаного належить лише... здогадайтесь, кому?... Правильно, шановній Юлії Володими-рівні.

І чого ж це Леді Ю така зла на Ющенка? Та тому, що вона — ач, молодець яка! — і придумала все, і грошенята на це діло повитрачала, навіть зачіску змінила... а бонуси всі Віктор Андрійович забрав! І не збирався він її терпіти в ролі прем’єра. Просто ж угоду було підписано... Він заздалегідь знав — півроку, не більше. А потім там м’ясо подорожчає, бензин, ще щось — і немає Юлі в Кабміні.

Автором-упорядником книжки значиться Андрій Кокотюха. Це доволі дивно, бо незрозуміло, що саме він упорядковував: треба так розуміти, що книгу писало кілька осіб, а пан Андрій просто зібрав ці шматки докупи? Але якщо прочитати цей опус уважно, відчувається єдине, причому дуже яскраве авторство. Імені Кокотюхи на обкладинці немає — там лише вельми приваблива пані та її ім’я величезними революційно-червоними літерами. «Упорядник» згаданий лише тричі, причому не дуже уважний читач його імені взагалі не побачить — воно набране надзвичайно маленькими літерами в тих частинах книги, які зазвичай читають тільки фахівці. Звісно, за певну суму грошей можна навіть забути про те, що ти є автором тексту. А може, пану Кокотюсі просто соромно за цей текст? Що ж, дуже шкода, що такі досвідчені й видатні журналісти, як Кокотюха, скочуються до рівня банальної «заказухи»; утім, як дипломований літературознавець, можу порадити шановному пану — не в то бік риєте, адже з тексту «Юля» цілком може вийте художня сага про історію становлення олігархії та білого піару в Україні.

Пан Кокотюха — автор кількох детективних «блок-бастерів» на кшталт «Повзе змія», «Темна вода», «Мама, дочка, бандит», «Балакуча дружина» — назви кажуть самі за себе. Викрадення офісної техніки, підліткова злочинність, міліціонери-п’янички — звичне середовище пана Кокотюхи. Найуживаніші місця дії — редакції глянцевих гламурних журналів, камери попереднього затримання, заміські дачі заможних буржуїв, кабінети високопосадовців. Звісно, з часом від усього цього навіть найвідданішого патріота жанру «чорнухи» починає нудити. От і перекинувся шановний пан публіцист на інший, хоча, за великим рахунком, той самий — чорнушний — жанр, на якому, до того ж, і грошви заробити можна. Сумління ми зараз до уваги не беремо.

«У політиці я маю тіль-ки антипатії», заявив у ін-терв’ю «Газеті по-українськи» сам автор. Що, серйозно? Вибачте, пане Андрію, але після прочитання «Юлі» складається враження, що таки маєте. Здогадайтесь, до кого... Кажуть, нібито написати біографії Тимошенко Кокотюсі запропонували у видавництві «Фоліо», яке й випустило цей опус. Мовляв, уже повиходили схожі біографії Кучми, Ющенка та Хусейна. Цікавий ряд... Але чому, скажіть, немає у «Фоліо» біографій Чорновола, Удовенка, Костенка, Лук’яненка та інших діячів націонал-патріотичного фронту? Може, тому, що центральний офіс най-більшого й найменш українського видавництва в Україні розміщений у Харкові? Чи тому, що книгу про Кучму замовляв Пінчук, про Ющенка — Порошенко, ну а про Хусейна просто цікаво. Хто замовляв про Тимошенко, озвучувати не треба. Здогадайтесь самі...

У передмові до тексту пан Бєлишев ставить цілком природне запитання: що ж таке «феномен Тимошенко»? Де закінчується міф «Тимошенко» і починається реальність? Певно, йдеться про те, що наступні сторінки мусять дати відповідь на це запитання. Натомість Кокотюха не просто створює нову, потужну версію міфа, він переносить її на новий щабель, охоплюючи міфо-творенням дитинство, юність Леді Ю та останні політичні події — розрив з Ющенком, протистояння з Порошенком і зведені на знак протесту проти призначення Януковича міні-Майдани.

Наразі навколо пані Юлії об’єдналося багато різних політичних сил, що позиціонують себе як націонал-патріотичні. Звичайно, більшої патріотки у нас, крім Тимошенко, немає. Які ж в Україні інші патріоти, крім російської вірменки, яка лише з полі-тичних мотивів перейшла на українську мову? Відтак, треба віддати належне «авторові-упоряднику» — він намагається бути якомога відвертішим (звісно, лише до тієї міри, скільки йому дозволила замовниця-патріотка) і не приховує надмірного прагматизму й геніальної практичності Леді Ю. Він щиро зізна-ється, що ця пані ніколи нічого не зробить, якщо це їй не вигідно. Останнім часом ми бачимо цілий шерег подій, які, в тій чи іншій мірі, вигідні Тимошенко, що плекає мрію стати Президентом. Досі побутують запущені її піарниками чутки, ніби якийсь чаклун на кшталт Глоби провістив, буцімто наступним Президентом України буде жінка. При цьому «пророк» не уточнив, яка саме, але, за відсутності інших кандидатур (треба бути абсолютним фантазером, аби уявити собі на цій посаді Богословську, Супрун, Богатирьову чи Вітренко), всі одразу подумали на Юлю.

Україна — розсадник піару. Можна погодитися з думкою Кокотюхи про те, що Кучма, який розумів, що не може претендувати на третій термін президентства, запустив конституційну реформу лише для того, щоб, поставивши Януковича президентом, стати всемогутнім прем’єром і надалі продовжувати правити країною. Але він наштовхнувся на ще більш хижі амбіції — одна молода панянка захотіла під-гребти державу під себе і для цього використала і мрійників-опозиціонерів, і депутатів, які з певних причин були невдоволені розподілом місць біля годівниці, і народ, що повірив у міф «Ющенко», хоча насправді цей міф був лише смачним їдлом для, вибачте, «бидла», а насправді за ним стояла (зовсім як у казочці про Телесика) така-собі Оленка-Зміючка. Кучмі його фінт не вдався; Леді Ю отримала довго-очікуване прем’єрство. Їй треба було лише вичекати рік, аби отримати всі ті повноваження, які тепер має Янукович. І те, що Янукович зараз робить з Ющенком — робила б із ним Тимошенко. Тільки боротися з нею Ющенку було б набагато важче. Але не так сталося, як гадалося. Переграла, мабуть, або «любі друзі», поспіхом хапаючи розкидану по всіх усюдах владу, потрощили рожеві окуляри й раптом побачили перед собою граційного і дуже небезпечного монстра, який уже готувався поглинути їх усіх разом з їхньою владою.

Коли Юлю пожбурили з посади прем’єра, вона витягла запилений міф про Помаранч, натягнула звичну робу опозиціонерки та знову пішла у бій. Тепер її програма-максимум — повернути Конституцію до стану до реформи, а потім стати президентом, Кучмою № 2, з усіма наслідками, що з цього випливають.

До речі, з опусу пана Кокотюхи можна зробити один важливий висновок і один — культурологічний. Важливо: Ю.Тимошенко готується до серйозного наступу. Причому по кіль-кох фронтах, аби виснажити супротивника. І перший фронт, де дії вже ведуться дуже активно, — Київрада.

Культурологічний висновок — найближчим часом очікуємо появи в прокаті художньої стрічки про Юлю. Цікаво, чи не «суничка»? Адже Кокотюха ніби мимохідь згадує про таку можливість, а якщо брати до уваги його власне зізнання, що інформацію він отримував безпосередньо в БЮТ, то можна зробити висновок — читай вище. Що ж, треба визнати, що Леді Ю — майстер піар-ходів.

Захоплює, еге ж? Я згоден написати футуристичне правдоподібне продовження сторінок десь на 500. Скажімо, «Президент країни Ю». Недарма «Юля» і «Юкрейн» — на одну й ту саму літеру. Панове, хто дасть гроші? Я не Кокотюха, візьму дешевше.

Гнат Жига
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com