Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Перехрестя ирію

У вісімдесятих роках минулого століття в селі Лютіж, що під Києвом, берегом водосховища розгулював лелека, якого місцеві жителі називали Льончиком. Його крила нагадували закладені за спину руки, а в косих позирках, якими він змірював людей, проступав скепсис. Чому Льончик живе самітником — то була тема нескінченних дискусій. Романтики запевняли, що він зберігає вірність убитій подрузі, тверезіші обстоювали інший варіант.

— Не було в нього пари! Не хоче собі зайвої мороки — от і не мостить гнізда. Нащо воно йому за ласого кайфового життя?

І справді, Льончик обклав даниною рибальські сейнери, які курсували Київським водосховищем. Спустившись на палубу, гидливо перебирав лящами та судаками, коли ж натрапляв на чехоню, — ковтав. «Для Льончика» — казали рибалки, відкладаючи вбік його улюблений корм.

Весна для лютіжців не наставала, доки не побачать на піщаній косі цибатого птаха. Бува, інші лелеки вже давно підремонтовують гнізда, а їхнього родича з іронічним поглядом немає. «Якщо прилетить, ні за що не відпущу його восени» — бідкалася Параска Сисак. — Я й місце в курнику приготувала».

Марно: могутній потік крил, що котився вгорі, втягував і цього птаха, що здавалося, прижившись біля людей, ігнорував закони свого роду-племені.

Сезонні міграції пернатих завжди вражали уяву. У їхній невідворотності було щось від природних катаклізмів землетрусів, ураганів, повеней. Десь під осінь у птахів відбуваються зміни в залозах внутрішньої секреції — і нагромаджена за літо енергія стає потужним «мотором», що зриває пернатого з ще теплих і багатих на поживу рідних місць й жене в далеку путь назустріч небезпеці. А чи долетить до землі, де перебуде зиму!

Річ у тім, що кожний вид живих істот, що впевнено почуваються на нашій планеті (бо ж є реліктові види) прагне завоювати якомога більшу територію. Він і цілу земну кулю заполонив би, але перепоною стають кліматичні умови. Сезонні пташині мігра­ції — не що інше як пристосування до них.

Далеко не у всіх пернатих поклик далеких доріг такий уже непереборний. Наприклад, наші шпаки й крячки перелітні, а в Англії вони осілі, бо там жорстких морозів не буває. Часом можна почути: куди поділися снігурі, що раніш узимку прикрашали голі дерева? А сидять удома: зими останнім часом порівняно м’які, і цим птахам немає потреби відкочовувати в південніші райони.

На тихоокеанському узбережжі Північної Америки постійно живе пістряво-груда вівсянка. А її близька родичка мусить обирати для зимівлі пів­деннішу територію, бо та що ближча до її постійного місцезнаходження, зайнята. Отак у межах одного виду утворюються підвиди. Протягом кількох десятиліть успішно «завоювала світ» кільчаста горличка, нині вже звична для нас. А років із сорок тому її поява на київських вулицях була зоологічною сенсацією. На якомусь кліматичному кордоні вона має спинитися або... стати перелітною.

Отож чому птахи восени мандрують на південь, зрозуміло. А чому вони не лишаються там завжди? Та дуже просто: скільки б їх зібралося в теплих краях і чим би вони там харчувалися? Вмирали б коли не від холоду, то від голоду: різниця невелика. Загибель у разі помилки — ось той могутній керівник, який все розрахував і передбачив. Скупчуючись біля екватора, пернаті виживають тільки тому, що їхній організм перебуває в стані спокою, всі процеси в ньому зведені до мінімуму — отож багато поживи не потрібно. На батьківщині і гніздо треба вимостити й пташенят вигодувати. В кого пташенята раніше стають на крило? Звичайно, в перелітних птахів, бо не лише молодняку, а й батькам треба підготуватися до нелегкої дороги.

Кінець серпня. Ще по-літньому тепло, ще озиваються малинівки, але славки вже відлетіли: їм довго крильми гребти небо, дістаючись зимових квартир. Припізнишся — і вже крізь циклон не проб’єшся. Та постає питання: звідки славки знають, що їм час відлітати? Сигналом до «старту» є те, що раніш настають сутінки: витримані на холоді, але за штучного освітлення, яке імітувало довгий червневий день, пернаті жодних ознак перед міграційного неспокою не виявляють.

А як же з тими, що оселяються на екваторі? Там день однаковий цілий рік — що ж доносить до птахів «поклик батьківщини», де настала весна? Виявляється, в крилатих мандрівників біологічний годинник по­дібний до будильника, який заводиться з осені, щоб він подав сигнал в оптимальний для перельоту час.

А тепер пошукаймо відповіді на питання, як наш Льончик знаходить шлях до рибальського сейнера, де для нього друзі заготовлять чехоню? До крихітної точки на земній кулі. До Батьківщини.

Сонячний компас

Молодий вчений Густав Крамер тяжко звикав до нового місця своєї роботи в Інституті біології моря імені Макса Планка, розташованому на холодному вітряному узбережжі Пів­нічного моря.

Вгорі летіли птахи, і їхні тягучі крики здавалися голосом самої Вічності, сповнюючи душу дивною бентегою. Вона просто не лишала місця для інших настроїв. Вкотре вдивляючись у небо, звідки за мжичливої погоди осипалися хмари птахів, щоб обсісти скелі, Крамер питав себе: як вони знаходять шлях у цьому безмежжі? Полярний крячок, що гні­здиться за півтора кілометра від Північного полюса, з настанням осені лине над простором Атлантичного океану до західних берегів Африки і, обігнувши мис Доброї Надії, спускається на землю південніше Порт-Елізабет. Від перспективи такого перельоту посерйознішає будь-який пілот. Що ж дає таку впевненість у собі маленькій грудочці життя?

Колись вважали, що птахи обирають шлях, най­більш багатий на поживу. Нічого подібного! Прибал­тійські білі плиски летять на південь-схід над континентальними районами, де восени умови значно гірші, ані коли б вони трималися зігрітих сонцем берегів Прибалтики. А що казати про птахів, які перетинають безплідну Сахару або ж линуть над мертвими просторами тундри? Твердження, що крилаті мандрівники запам’ятовують шлях, не витримує логіки, бо пернаті часто міняють свої повітряні траси.

Перебравши всі відомі на той час гіпотези, Крамер дійшов висновку, що птахи наділені якимсь невідомим людині чуттям... Це не чуття магнітного поля Землі, як вважали до недавна: експерименти цю версію не підтвердили. Як людина, що любила й шанувала природу Крамер не сприймав насильства над живими істотами й ставив під сумнів достовірність більшості дослідів із розвезенням птахів із магнітами на шиї в різні куточки земної кулі. Та й справді, чи можна сприймати за ознаки орієнтації в просторі від­чайдушні спроби птаха врятуватися, потрапивши у зовсім чужі для нього умови? Потрібний був експериментальний метод, такий, щоб якомога менше травмувати піддослідних. І Густав Крамер розробив його.

У сезон осінніх чи весняних міграцій птах і в клітці виявляє так званий «перелітний неспокій»: перепурхує з місця на місце, пориваючись у певному напрямку. Чи не в тому, який би обрав на волі? Перевіряючи це припущення, Крамер вигодував пташенят європейського шпака, який добре навчається. У жовтні всі птахи, поставлені в умови, коли могли бачити над собою тільки небо, скупчувались у південно-захід­них куточках великих круглих кліток, а навесні, їхні голівки були оберне­ні з півночі на захід. За кілька років низка дотепних статистично оброблених експериментів показала, що пернаті орієнтуються за Сонцем, роблячи надзвичайно точну поправку на його добові переміщення. Керується сонячним компасом, як штурман магнітним, прокладаючи курс в океані.

Здавна відомий людині спосіб, але ж для цього до годинника потрібна ще й карта. Яку карту «прихоплює» з собою, наприклад, молода зозуля, котра відлітає раніш від батьків, як справжніх, так і тих, у чиєму гнізді виросла? Вигодуваний окремо від родичів та випущений на волю, одноліток обирає єдино правильний напрямок і, бува, ще й випереджає старших. Хто б міг його навчити?

За однією таємницею, як це буває в природі, поставала інша, і Густав Крамер вирішив за будь-що її відкрити, провівши досліди з голубами за природних умов — у горах. Під час них зірвався в прірву й загинув, ставши одним із засновників науки біоритмології. Гіпотеза Густава Крамера про те, що птахи на­ділені внутрішнім хронометром і орієнтуються за Сонцем ввійшла в науку як істина і стала нерукотворним пам’ятником талановитому вченому. Досліди, проведені вже пізніше, показали, що природа забезпечила пернатих цілим на­бором хронометрів: одні з них легко пристосовуються до нових умов, у разі потреби перетворюючись на нові життєві ритми, інші лишаються незрушними за будь-яких змін у дов­кіллі. Це означає, що птах може і в своїх широтах осіс­ти, і завойовувати нові простори.

...Вночі Льончик заковтнув кілька рибин і стоячи на одній нозі, задрімав на палубі сейнера. Раптом гортанно скрикнув і, війнувши духом живого тепла, різко змахнув кри­льми: за мить його силует відбився на тлі повного місяця, що піднімався над обрієм.

— Щасливої дороги, друже! — гукнув моторист.

Усі мовчали, вдивляючись у зорі, які мерехтіли над головами. Ледь-ледь помітний, тягнувся під ними журавлиний ключ. 

Золоті небесні письмена

Славки летять лише вночі: невеличкі пташки, вони швидко спалюють енергію і мусять час від часу її поновлювати, а годуватися краще вдень. Аби зрозуміти, як вони орієнтуються, круглу клітку з пернатими, котрі народились і виросли в лабораторії й нічого не бачили, окрім її білих стін, розташовували в планетарії, де відтворювали картину зоряного неба, де північ була в іншому напрямку, аніж насправді. Слави одразу «взяли правильний курс», але — згідно з орієн­тирами планетарію, а не природи. Не помилятися і тоді, коли від них ховали Чумацьких шлях, Полярну зірку, окремі планети... Повідомлення про те, що птаство визначає шлях за золотими письменами ночі, науковий світ зустрів недовірливо. Їх же так багато й всі вони однакові!

Однакові для нас — завжди заклопотаних, заполонених своїми справами. Давні пастухи, наприклад, зводили очі до неба частіш, аніж ми, — інакше б вони не вирізнили окремі сузір’я й не дали б їм назви. А для птахів небо — природна стихія, й вони його знають не згірш, аніж ми куточки, де звикнув жити. Код зоряного неба закладено в їхню нервову систему.

Та елементарний до­свід підказує, що самих тільки орієнтаційних здіб­ностей, тобто вміння визначати положення сторін світу й рухатися за азимутом, явно недостатньо, щоб здійснювати «подвиги», які випадають пернатим. Як, наприклад, обирає маршрут золотава сивка, яка виводить пташенят на Алясці, а зимує в Південно-Східній Азії? Подолавши 3800 кілометрів над океаном, вона відпочиває на Гавайських островах, які безпомилково знаходить серед водної гладіні. Не кожному пілоту, що має в своєму розпорядженні тонкі навігаційні прилади, здасться легким таке завдання, особливо вночі. Зоряне небо над головою, зорі відбиваються у воді: тому, хто щасливо вибрався з такої ситуації, вражень вистачає на ціле життя. А крихітна пташка сміливо лине над водою пустелею найкоротшим шляхом, хоча могла б летіти вздовж зелених островів, де завжди можна відпочити.

Метод кільцювання показав, що назад пернаті вертаються далеко не завжди торованими трасами. Мухоловки, наприклад, восени летять до тропічної Африки через Іспанію, а вертаються через Балкани, безпомилково на батьківщині знаходячи дерево, де звикли мостити гніздо.

Поки що низка найвигадливіших експериментів ситуацію з навігаційними здібностями птахів не прояснила. Одне зрозуміло: що далі летять пернаті, то більше вони в них розвинені. Але що це? Відповіді поки що немає.

Можливо, це особлива просторова пам’ять, помножена на вміння зорієн­туватися з шуму хвиль, руху хмар, напряму вітру, тонке відчуття притаманних тій чи іншій порі року погодних особливостей. Можливо, оті журливі голоси, що доливаючи з піднебесся, так нас хвилюють, — теж спосіб утримати напрямок. Відбиваючись від земної чи водної поверхні, луна доходить до птахів у іншій тональності, аніж власні голоси — отже, можна обчислити власну швидкість відносно води, повітря, й різниця дозволить врахувати кут знесення та вчасно зробити поправку.

Між іншим, легенда про те, що журавлиний ключ веде один вожак дійсності не відповідає: перший птах приймає на себе найбільший опір повітря й швидко втомлюється. Його заступає інший, що відпочив, випереджаючи в польоті, щоб через деякий час уступити місце наступному. Шляхетний звичай — чи не так? Людям би його перейняти...

Ну, а що ж Льончик? Причина його самотності крилася в надто пізньому поверненні на батьківщину: всі його родичі тоді вже були заклопотані облаштуванням родинного гнізда. Мабуть, його біологічний годинник давав якісь збої: природа дозволяла йому вижити, але позбавила права продовжити рід.

Нічого передавати свої води нащадкам!

Наталя Околітенко
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com