«Гроші – не промисловість»

Так звані утопії мають тенденцію втілюватися в життя там, де їх ніхто не чекає і в невпізнаній формі. У позаминулому столітті соціаліст Роберт Оуен зробив спробу по­ліпшити життя робітників на своїх підприємствах, спираю­чись на їхнє трудове сумління, — і зазнав невдачі. А жорсткий капіталіст Форд підняв заробітну пла­ту до рівня, якого не сміли вимагати профспілки, встановив восьмигодинний робочий день, запро­вадив різні соціальні пільги, й вельми сумнівний до того класовий світ став реальністю.

Фордівський автомобіль, за вдалим висловом од­ного із сучасників, «переробив» Сполучені Штати, змусивши побудувати шляхи, які об’єд­нали доти вибухонебезпечну країну з її національно строка­тим населенням, у єдине ціле. Цей незаперечний факт свід­чить, що, незалежно від ідеології чи спо­нукальних мотивів, існують закони розумної організації життя у будь-яких царинах, зокрема і в еко­номіці. На них і належить орієнтуватися.

«Всевладдя грошей — це утопія!»

Як відомо, Генрі Форд починав з мрії про невели­кий, сильний, кожним поцінований автомобіль. Жменька людей, які взялися її здійснювати, заклала величезне підприємство, де знайшли роботу понад 300 тисяч осіб — справжню імперію, що пронизала всі царини суспільного життя: від річкових портів до плантацій, де вирощували льон на тканину для об­бивки сидінь. І все це завдяки простому принципу: «Максимум заробітної плати за мінімум цін на про­дукцію». Неабияка революція в суспільній свідомості: адже доти автомобільне виробництво розвивалося в бік подорожчання машин, а дорогий товар не сприятиме творенню тієї підвалини, на якій тільки й можлива здорова економіка: високій купівельній спроможності суспільства.

«Сприяння населення куди вигідніше, триваліше й надійніше, аніж допомога грошовитого компань­йона», — це теоретичне відкриття Форд визначав як найбільшу свою заслугу перед людством. Найшляхетніші наміри часто зазнають поразки через те, що не вдається оволодіти механізмом їхнього реального втілення в життя... Такий механізм відкрив, відштовх­нувшись від життєвої практики, один з найяс­кравіших теоретиків капіталізму, тому процитуємо ще кілька його висловів. Чого Форд не визнавав? Уявіть собі, зневаги до народу в усіх її проявах. «Щойно на­род стає придатком до виробництва, вступає в дію закон відплати, бо такі стосунки неприродні, амо­ральні й нелюдські». Не визнавав він і спекуляції, яку в нас часто ототожнюють із бізнесом. «Бізнес — це не що інше як праця... Спекуляція з готовими продукта­ми немає чогось спільного з бізнесом — вона озна­чає не більш не менш, як пристойніший спосіб крадіжки, який не піддається викоріненню законо­давчим шляхом...».

Форд не визнавав також гонитви за прибутками: «Жадоба так погіршує якість товарів та послуг і встановлює такі довільні ціни, що справа заходить у глу­хий кут задовго до того, як вона встигає створити підприємцям капітал». «Внаслідок угоди і покупець, і продавець повинні збагатитися, інакше рівновага по­рушиться. Якщо таких порушень нагромадиться над­то багато, — вся світова економіка перевернеться».

На думку Форда, жоден прагматизм не має заглушити творче начало: «Розпочинати справу, аби зба­гатитися — марно витрачати сили». «Гроші — не промисловість». І вже зовсім здавалося б, парадок­сальне: «Всевладдя грошей — це утопія, якщо гроші не приводять у дію суспільні сили».

Тут варто нагадати, що капіталізм американського зразка зріс на протестантській моралі, яка за­кликала до інтенсивної роботи й освячувала її плоди, але ма­ла за гріх витрачатися на особистий комфорт. Чи ба­чить хто в нашому суспільстві, де заперечуються так звані вчорашні цінності, спонуку, яка змусила б ско­робагатьків вкладати гроші в промисловість, а не ви­возити їх за кордон? Із фордівської системи випли­ває, що для оптимального розвитку ринкових сто­сунків надбагаті люди не потрібні — навпаки, вони протидіють їм, омертвляючи капітал або ж перекачу­ючи його в розкоші.

Варто пригадати, що під час кризи 20—30-х років Сполучені Штати відмовилися від суто ринкового способу організації економіки, бо не хто інший як великі фінансисти стали гальмом на шляху науково-технічного прогресу: не бажаючи ризикувати вла­сним капіталом, вони не гірше за наших чиновників опиралися винаходам та відкриттям. Тому в низці нині успішних країн здійснилася «управлінська революція», яка відтіснила на за­дній план власників великого капіталу, що від­билося й на моралі: вміти добре поставити корисну для суспільства справу знач­но престижніше, ніж шикувати, демонструючи фінан­сові спроможності. Робота для суспільного блага — не прояв утопічного мислення, а єдина реальність, спроможна забезпе­чити класовий мир і стабільність.

Організація виробництва

У Радянському Союзі фордівську систему вивчали з відгуків преси на фільми Чапліна: перетворений на при­даток до конвеєра робітник втрачає все людське. Цьому сприяла ще й психологічна неадаптованість до «сюр­призів» науково-технічного прогресу — явище скороминуще.

Насправді ж черга з охочих влаштуватися на фордівське підприємство була не меншою, ніж наші квартирні. Та й на конвеєрі працювали ті, хто від природи був схильний до монотонної роботи, взагалі ж у «фордівській імперії» практикувалася часта зміна вироб­ничих орієнтацій, бо вузька спеціалізація не завжди про­дуктивна. На заводах завели картотеки з досьє на всіх робітників: чим раніше займалися, чим цікавляться, яку мету ставлять на майбутнє тощо. У конструк­торські бюро добирали дилетантів, які не знали, що якийсь виробничий процес здійснити неможливо, й хо­робро за нього бралися. Професіоналів запрошували тільки для консультацій. Завдяки цьому на фордівських підприємствах дерев’яні частини автомобілів навчилися випилювати із сирих нерівних дощок, аби потім ви­сушити особливим способом; було механізовано зби­рання льону, винайдено новий матеріал — фордит і про­ведено низку надзвичайно цікавих наукових досліджень. Енергоносії жорстко заощаджували: кожна дрібка вугілля використовувалася спочатку для промислового циклу, потім для опалення жител, а з диму вибиралося все, що там є корисного.

Пастельні будинки фордівських шахтарів та білі халати гірників — свідчення не тільки бережливого ставлення до природних ресурсів, а й турботи про екологічні гаразди. Утилізація від­ходів — це додаткові затрати людської праці, тому кількість потрібної для виробництва сировини зво­ди­лася до мінімуму. «Мати на руках удвічі більше матеріалу, тобто вдвічі більше нагромадженої людської праці, ніж потрібно, — достеменно те саме, що наймати двох робітників для виконання роботи, яку міг би потягнути один».

Отже, джерелом капіталу є максимальна раціоналізація виробництва та пов’язаних з ним про­цесів. Але ж ця сама раціоналізація мала б і безробіття стимулювати.

Бідність — явище неприродне

На ділі все склалося інакше: за порівняно короткий термін автомобільна імперія розрослася на всю Америку. Причину цього парадокса слід шукати в другій частині цитати, яку ми урвали навмисно: «Так само злочинно пе­ревозити продукт споживачеві за 500 миль, коли його можна знайти за 250 миль. Якщо залізниця доставляє за десять днів вантаж, який можна доставити за п’ять днів, то вона здійснює розбій».

Аби покласти край марному розпорошенню коштів і залежності від непорядних чиновників, Форд почав розбудовувати підприємства, які мали до автомобільної справи вельми дотичний стосунок. Отак і виникло грандіозне соціальне утворення з усіма структурами, необхідними високорозвиненому суспільству.

Ні, Генрі Форд не фі­лантроп. Заклики до милосердя, побажання «до­брих спонсорів», які лунають з наших телеекранів, викликали б у нього іронічну посмішку: не перспективно, принижує люд­ську гідність, шкодить моральному здоров’ю суспільства, бо породжує ледарів (хіба ні?). Він і восьмигодинний робочий день запровадив у себе через те, що людина неспроможна працювати більше з належною віддачею, і дешеві магазини влаштував, аби чужі торгівці своїм здирством не зводили нанівець ефект високої заробітної платні. Відомо ж, що споживачів свого товару Форд знаходив насамперед серед власних робітників, бо за рік роботи кожен з них міг придбати автомобіль і будиночок. Усіма способами цей підприємець утверджував підвалини влас­ного успіху — купівельну спроможність суспільства, і цей продиктований здоровим глуздом механізм вия­вився надзвичайно моральним за своєю суттю. Як і все, що відповідає законам, які лежать в основі на­шого світу.

Саме Генрі Форд ви­с­тупив проти загально­прийнятої формули про те, що без бідності обійтися не можна: «...Бідності сприяє погана промислова система, яка ке­рується короткозорими мотивами прибутку й створює перер­ви в роботі через те лишень, що вона час від часу надмірно завищує ціни, і цим зменшує кількість по­купців». У цьому сенсі наша економічна ситуація може викликати тільки гірку посмішку...

Очима Форда

Нині про фордівську систему не говорять, бо в цьому й потреби немає: вона своє зробила. Від­криття, яке цей промисловець мав за свою най­більшу заслугу перед людством — тільки купівельна спроможність населення визначає здорову еконо­міку, — стало теоретичним посту­латом, яке сумніву не підлягає. Його істинність підтвердило те, що сталося в нашій країні, де реформи почалися саме з нищення купівельної спроможності: «вибухова лібералізація» грошових стосунків призвела до миттєвого зубожіння переважної більшості людей і нечуваного багатства тих, хто, «приватизувавши» (не наживши) капітал великої країни, щонайменше збирається перетворювати його на промисловість. Не із соціальних чи комуністичних утопій — з жорсткої системи Форда випливає, що для нормальної економіки не потрібен «дикий капітал», і вже зо­всім неприйнятне розмежування суспільства на дуже бідних і дуже багатих — тоді вона функціонувати неспроможна.

Спекуляція в цілому світі порушує нормальний обіг то­варів, а в нас це називається підприємни­цтвом, стосунки з іноземними фірмами (за вигідний «відкат» чи «комісійні»), які знищують власне виробництво, — бізнесом. З причи­ни штучно завищених через непомірні податки цін вітчиз­няна продукція часто залишається нереалізованою, й робітники на своїй землі мусять «йти в підпілля», продаю­чи на базарах з переносних рундучків те, що виробляють на заводах, які оголошено «тимчасово закритими». На місцях влада тільки те й робить, що возить «чужу про­дукцію за 500 кілометрів». Коли під боком власна: прикла­дом може служити закупівля польської картоплі в рік, ко­ли через високий урожай не знали, що з нею робити в Тернопільській області, або калійних добрив у Білорусі, коли гине Стебниківський калійний комбінат. Ні виробни­ки товарів, ні їхні споживачі у нас не збагачу­ються — збагачуються тільки посередники, позаяк праця цінується вкрай дешево. Результати останніх дос­ліджень, опублікованих у пресі, показали, що в Києві безробіття немає — навпаки, є брак найманої робочої сили, бракує охочих трудитися за оплату, половину якої забирають транспортні витрати.

А чи могло скластися інакше?

Справджується й подальше передбачення Форда: не­гаразди в одній країні погано позначаються на еко­номічному розвитку цілого світу. Невдовзі після того, як зупинилися вітчизняні виробництва, бо в Україну завезли іноземну продукцію, було заблоковано представництва закордонних фірм, які мали пробивати цю продукцію на наш ринок. Бо хто купуватиме її, коли населення не одер­жує зарплати? Непродумана експансія на чужий ринок завжди завершується некомпенсованими збитками тих, хто начебто ус­пішно позбувся конкурента.

І що ж радить Форд? А те саме: «Промислову депресію спричиняє послаблення купівельної сили, а купівельна сила зменшується внаслідок непевності й недостатності заробітку. Позбутися промислової депресії можна тільки підвищенням купівельної сили, а джерелом купівельної сили може бути тільки заробітна плата».

Може, хтось з наших економістів запропонує інший рецепт?

Від редакції: Генрі Форд, окрім того, що був винахідливим підприємцем, не боявся висловлювати свої погляди. Зокрема, щодо «Єврейського питання» (саме так називалася одна з його книг). Дехто з так званих дослідників приписують Форду ледь не головну роль не лише в «американському», а й у світовому «антисеміти-змі». Результат не змусив себе довго очікувати. Один з найвдаліших бізнесменів світу після певних маніпуляцій «ображених» ним євреїв опинився на межі банкрутства. Що змусило його дещо притишити свої публічні висловлювання щодо згаданого «питання».