Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Нотатки з приводу одного ювілею

Нарешті, ревізія стала необхідним складником історичного буття. Можна згадувати і з романтичною ностальгією, і з кшатрійською огидою період пізніх 1980-х та ранніх 1990-х. Хтось навіть називає ті часи втечею України з імперії, до того ж втечею неправедною та боягузницькою. Мовляв, тікали українці з поля бою виснажливої Третьої світової, кидаючи зброю та прапори. Однак постає цілком закономірне запитання: а чи була імперія, з якої ми буцімто втікали, привітною та лагідною до нас?

Також мулятиме душу й інше запитання: коли, власне, закінчилася Третя світова? Попри всю риторичність цих запитань та огром побутової конспі­рології, згідно з хворобливими постулатами якої, перший та останній президент СРСР постає якщо не агентом ЦРУ, то принаймні однією з еманацій антихриста, причини зникнення з політичної карти світу великої і водночас хамської держави не дають спокою і пересічним громадянам, і велемудрим політологам. Консервативні українські револю­ціонери неохоче згадують ті часи. Голодна (не в переносному, в а брутально шлунковому сенсі) студентська юність, невтомне кадебістське пресування Спілки незалежної української молоді та Українського культурологічного клубу, огидна злука офі­ційних українофілів з бюрократією Другої республіки, початок несамовитої промивки мізків, успішним завершенням якої став тріумф хамського, лихварського і гаркавого капіталізму на українських землях — усе це не сприяє веселому ностальгійному спомину про ті часи. Однак певні символи, певні події тієї доби зберігають актуальність і в нашому часі — неначе давно, дуже давно, забуті міста та люди з’являються посеред важкого опівнічного сну, несучи тривожну звістку. Минуле повертається, аби напоїти нас досхочу гір­ким трунком.

Серед незліченних си­м­волів та знаків тієї доби особливе місце посідає книга Бориса Олійника «Князь Темряви». У той час вона була поза увагою українського загалу. «Властітєлямі дум» тоді були політичні повії, які невдовзі позбавлять Україну ядерної зброї і мовчки спостерігатимуть притишені, але жорстокі полі­тичні репресії 1990-х. Борис Олійник тоді був поза політичною модою. Його наближеність до кремлівського двору, його належність до комуністичною партії були в очах тодішніх професійних «українців» ледь не пекельним тавром. Наразі не хотілося б говорити про нетривале, але жорстоке цькування Бориса Олійника тими істотами, які нині становлять полохливий спецназ «яворівського каганату», і, на жаль, так само доведеться залишити поза межами цієї статті немодне і саме тому відчайдушне намагання пана Олійника прихилити українські симпатії до сербів, яких так намагалася перетовкти на порох глобалізаційна машина. Лише зазначимо, що, не маючи жодних симпатій до певних ідеологічних імперативів та діяльності Бориса Олійника, ми не можемо не відзначити того рідкісного дару, майже забутого нині. Йдеться про вміння та бажання пливти проти течії, вдаватися до майже самовбивчих дій, що стародавні римляни називали «подорожжю до витоків». Уже піз­ніше, наприкінці 1990-х, українські літературні freedom fighters перелякано говоритимуть про поему Бориса Олійника «Трубить Трубіж» як про маніфест українського націонал-більшовизму, незримого, але вкрай небезпечного для них політичного явища, яке поєднує у грімкому напалмі національно-визвольну та класову боротьбу автохтонного населення, що існує всупереч усьому на відносно невеличкому клаптику колись родючої землі між Сяном та Доном.

Кому не подобається назва «український націонал-більшовизм», кого дратує «український націонал-комунізм», можуть користатися таким призабутим словом, як «боротьбизм». Від нього не так вже й далеко до свяченого ножа Івана Гонти з красномовним написом на руків’ї — «Ось вам». І десь поряд обов’язково буде червоно-чорна «воююча» Україна — символ пропагандистського «хрестового походу» ОУН. Марно надриватимуться проплачені Гарвардом та Грабовичем разом з фондом «Відродження» оранжерейні літературознавці на дистрофічних ніжках дрібних бісів, відшукуючи коріння творчості пана Олійника в глевких болотяних грунтах соціалістичного реалізму. Цим горе-знавцям красного письменства важко занурюватися у потаємні глибин української езотерики — можливо, ті, які дописують до «Критики», і слова такого не знають. Ліберально-профанічні створіння не чули і не хочуть чути про містичний і непохитний православний фундаменталізм Захарії Копистенського, про озброєну есхатологію Івана Вишенського, про божевільний і тому прекрасний у своєму безумстві проект Горньої Республіки Григорія Сковороди. Саме така традиціоналістична ідеологія і є тим міцним фундаментом, на якому сформувався світогляд Бориса Олійника. Книгу «Князь Темряви» ми воліємо трактувати як своєрідний теологічний трактат, написаний учнем Захарії Копистенського, який дожив до наших часів і побачив на власні очі, як пекло сходить на землю та закріплює свою остаточну перемогу на цій землі.

Книзі Бориса Олійника «Князь Темряви» нині минає п’ятнадцять літ. Стільки ж святкувала у серпні Третя українська республіка, яка вперто не хоче чути про своїх легендарних попередників, окрім хіба що залежної УРСР та незграбної Центральної Ради. Марно шукати цю книгу по книжкових супермаркетах, там, де, немов протухлі рибини, лежать хворобливі твори Андруховича, Карпи, Жадана. Марно. Нам ця книга потрапила до рук випадково, в російському перекладі, видана до того ж в українському місті Тирасполі, від якого так несамовито відмовляється нинішня влада. Книгу видано 1993 року, коли Придні­стров’я ще не відійшло від бойовищ, а бруківку в мазепинському місті Бендери ще не відмили від пролитої там української крові. Сторінки вже трохи пожовкли від часу і стали схожими на середньовічний трактат проти сатани та його слуг.

Якщо говорити коротко, то книгу цю присвячено роботі Бориса Олійника у Верховній Раді СРСР та на посаді радника Михайла Горбачова, першого та останнього президента СРСР. Одразу ж зазначимо, що ми не належимо до тих, хто ностальгує за Радянським Союзом, пускаючи при цьому крокодилячі сльози. Нас цікавить трохи інше — ця книга дає змогу здійснити нетривалу подорож машиною часу до тієї суперечливої доби, аби відчути залізне гурчання радянських танків на вулицях литовської столиці, аби згадати гуркіт імперського лісоповалу, коли ли­ше один радянський маршал застрелився, а решта радянських високопосадовців радо приміряла буржуазні шати, коли за­мість серпа та молота хижо розгорнув крила двоголовий орел. Одне слово, багато див тоді коїлося, адже пекло змінювало свою варту на землі, сатана здій­снював кадрову чистку в лавах своєї агентури. Тому дуже цікаво подивитися на весь той бедлам очима порядної та щирої людини, яка через певні обставини опинилася на самій вершині імперської, вже приреченої, але все ще цупкої влади.

Зрештою, цій книзі можна пробачити багато речей. Когось, можливо, розлютить певний антикатолицький, власне, антипапський, антизахідний аспект, коли згадаємо про православно-фундаменталістські погляди автора. До того ж дратуватиме своє­рідна радянськість деяких частин книги, особливо тих, де йтиметься про Другу світову війну. Втім, маємо усвідомити, що авторові хотілося здобути якнайбільшу читацьку аудиторію. Тому можна заплющити очі на щиро сплачену автором данину побутовій конспірології. Йдеться про численні авторські намагання впродовж всієї книги поєднати різноманітні техногенні катастрофи, які почалися від початку горбачовського правління із самою персоною радянського президента. Проте диму без вог­ню не буває, і нам доводилося багато чути від старших киян, що Чорнобильська катастрофа перебуває у таємній містичній сув’язі з плямою на чолі Михайла Сергійовича та його словами під час відвідин Києва — мовляв, українська столиця є курортним містом. Реактор вибухнув за кілька тижнів після цієї вікопомної і — як виявилося — лиховісної промови. Здавалося б — жарт. Та пам’ятаймо: найліпший жарт диявола — це те, що йому вдалося переконати нас ніби його не існує. Ми ж неабияк погрішили проти істини, якби не згадали про певну пророчу функцію цієї книги. Пан Олійник передбачив велику кількість темних, макабричних речей, які стали, на жаль, частиною нашого щоденного буття. На цьому варто зупинитися окремо.

Йдеться про геополітичний аналіз. Авторові вдалося ще тоді, себто п’ятнадцять років тому, передбачити, що потужне фінансово-промислове утворення, яке ми знаємо як Європейський Союз, проводитиме антиєвропейську політику, використовуючи при цьому лише географічну назву «Європа». Пан Олійник доводить, що Україна є Європою, її складником, і цей імператив мав би прислужитися тим нашим політикам, які вперто намагаються переконати нас, що ми досі поза межами Європи. Отож нам потрібно: легалізувати наркотики, одностатеві шлюби, знищити військо та промисловість, воскресити Богдана Хме­ль­ницького, щоб відправити його до Гааги на масонську розправу як вій­ськового злочинця. Не треба вішати локшину на українські вуха, позаяк ЄС і Європа — різні речі. Навіть у чомусь антагоністичні. Принаймні усі охочі можуть прочитати «Князя Темряви», щоб з’ясувати, чи мав рацію автор книги в далеких 1990-х.

Також не можна забути і тези про недалеко­глядність радянської еліти, яка доволі-таки оригінально зрозуміла імперський принцип давніх римлян: «Розділяй та владарюй». Борис Олійник добре висвітлив у своїй книзі той потаємний механізм, за допомогою якого кремлів­ська публіка нацьковувала народи колишнього СРСР один на одного. Робилося це, щоб утриматися при владі, адже люди Горбачова були впевнені, що в умовах етнічного протистояння простіше запровадити надзвичайний стан і в такий спосіб законсервувати своє перебування при владі. Чим закінчилися такі «далекоглядні» та «глибокодумні» політичні паскудства, відомо: горбачовське політформування зазнало краху. Натомість було реанімовано націонал-дарвінізм у його первісному канібальському вигляді. До того ж не ли­ше в колишньому СРСР. Приклад невдалого вті­лен­ня в життя такої псевдоримської політики було наочно продемонстровано в Югославії. Великий єв­разійський простір нагадує степ, де тліє страшна пожежа, щоправда, притишена відсутністю потужного атлантичного вітру.

На жаль, книга не дає грунтовної відповіді, чи було таке етнополітичне зухвальство результатом кремлівської дегенерації, чи його добре проплатили ті, що посіяли чорний атлантичний вітер? Кожен з читачів може сам зробити відповідні висновки.

І, нарешті, про найцікавіше. Безумовно, сатана не може діяти на землі без допомоги надійних спіль­ників. Свого часу людська популяція первісних часів перемогла вовчі зграї, створивши напіввовчу ра­су колаборантів — себто собак. Такі «пси» є у лихої істоти серед роду людського. Не хочеться ображати синагогу Брод­ського, але факти — річ вперта. Певний етнос вигадав лихварство, певний етнос примудрився звести строкатість європейського буття до герметики і безбарвності. Не без допомоги саме цього етносу омріяна багатьма поколіннями самостійна Україна радше схожа на свою протилежність. Про те, яку роль саме цей етнос відіграв у розпаді СРСР, чому цей процес перетворився не на «цивілізоване розлучення», а на вже згадану нами степову пожежу, голодну та невблаганну, можна дізнатися з того ж таки «Князя Темряви».

Лише одне примушує нас сумувати, читаючи цю книгу: якщо спраглий до альтернативного погляду на новітню історію читач захоче ознайомитися з непересічним твором Олійника, зробити це буде дуже складно. Про київ­ські книгарні ліпше не згадувати, про бібліотеки — тим більше. Книга Бориса Олійника раптом стала частиною так званої «бібліотеки міського партизана» разом з творами різнобарвних консервативних та прогресивних революціонерів. Ця «бібліотека» — заборонений і практично невидимий складник спротиву. Тож чи ж міг автор зазначеного політичного памфлета п’ятнадцять років тому знати, що потрапить до неоголошеної плеяди заборонених та небезпечних авторів разом з Мюллером Ван ден Бруком та Юліусом Еволою. Звісно, ми не можемо передбачати, яким буде відлуння нашого слова.

Тарас Махно
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com