Шарль де Голль: «Кожен француз був, є або буде голлістом»

Щиро кажучи, я не думаю, що чиню вірно, стаючи гарантом Конституції, яка закріплює чинний режим, і, відчуваючи власне безсилля, керую абсолютно безсилою державою», заявила в грудні 1948 року людина, якій судилося стати найвидатнішим представником своєї нації у ХХ столітті. Це були важкі післявоєнні часи для Європи — і Західної, і Східної. А людині, яка вже не раз обороняла свою націю, довелося весь той час стояти осторонь, обіч влади. Лише набагато пізніше генерал Шарль де Голль справді очолить Французьку Республіку...

Вогняне хрещення лейтенант де Голль отримав під час Першої світової. Тричі поранений, він лишився помирати на полі бою у Вердені. Але не помер — потрапив до полону, до німецького табору, з якого п’ять разів намагався втекти. Важко собі уявити, що сталося б із Францією, якби померла людина, яка через чверть століття мала вивести країну з важкої суспільно-полі­тичної кризи та, зробивши правильні висновки, ввести державу Талейрана та Фуше у новий пост-1968 період. Хтозна, чим би закінчилася студентська революція, якби країну очолював хтось ін­ший...

Але тоді, під Дінаном, Менілез-Урлю та Верденом, отримуючи три свої поранення, молодий лейтенант ще не думав ні про політичну, ні про військову кар’єру. Він хотів бути письменником. Минала золота епоха реалізму, часи таких титанів, як Флобер, Золя, Франс, Мопассан; книга була потужним засобом впливу на сві­до­мість; діти хотіли бути не банкірами чи депутатами, а поетами й художниками. Юний Шарль не відрізнявся від інших. Після закінчення Перша світова розкидала вояків по різних «окопах»: хтось будував криваві пам’ятники війні (Ремарк), хтось емігрував і став швейцаром, а хтось активно зайнявся політикою. Серед останніх був молодий де Голль. На відміну від сучасних полі­тиканів, він щиро прагнув щось зробити для батьківщини.

Важко переоцінити той життєвий досвід, який йому дала війна. Особливо полон. Як полонений він об’їхав пів Німеччини: Інгольштадт, Оснабрюк, Пассау, Вюльцбург, Магдебург. «Сидіти» довелося з видатними особистостями: головнокомандуючим Катру, журналістом Ремі Руром та майбутнім маршалом Червоної армії Тухачевським. За час, проведений у полоні, де Голль опанував німецьку і читав німецьких класиків та філософів у оригіналі. Додому він повернувся не лейтенантом, що випадково «схопив» орден, а справжнім представником нової, хоч і злиденної, еліти.

Після повернення, у 1919-1921 рр., де Голль бере участь у формуванні нового польського війська, яке успішно воює проти більшовиків. 1921 року він одружується з Івонною Вандру, а за рік стає батьком. Починається навчання: Школа Сен-Сір, Вище військове училище, училище в Треві, штаб Рейнського французького війська в Майянсі. Коли спостерігаєш за цією досить стрімкою кар’єрою, упевнюєшся, що деякі країни недарма мають назву «розвинені». Мало хто з сучасних українських чільників може похизуватися подібним службовим шляхом.

Якось, багато пізніше, відповідаючи на тост мера Монреаля, генерал пожартував: «Щодо інших, то всі, що комашаться, метушаться та пищать довкола нас, у цей великий момент не мають жодного значення — втім, вони не матимуть значення у будь-який інший момент». Де Голль завжди був таким: ішов, не зважаючи на опонентів, думаючи виключно про Францію. Франція — ось була його мета. Єдина мета. Іншої ніколи не мав.

1925 року він потрапляє до штабу сумнозвісного маршала Петена, тоді віце-президента Вищої воєнної ради. У 1929 на два роки їде до Леванту (сучасного Лівану) владнати справи на Сході. Треба думати, що «східний» досвід також пізніше знадобився майбутньому керівникові держави. На той час Левант був місцем, де йшли справжні дипломатичні баталії. Назвати тодішній Левант східною країною було б помилкою. Це була цілком європейська держава — точніше, цілком європейська колонія великої європейської держави. Франція і дотепер вважає Ліван-Левант своє сферою інтересів, що довела остання лівано-ізраїльська війна.

1931 рік став для де Голля вирішальним — його призначено до головного секретаріату Міністерства оборони в Парижі. З цієї миті він стає причетним до справ вищої державної ваги. Одержує реноме чудового оратора та публіциста: у світ виходять такі його трактати, як «Про характер» та «Дії полководця». На політичному небосхилі Франції явно виблискує нова зірка — поки що не дуже помітна, та все ж потенційно могутня, хоч і не всі бачать ту міць. У своїх творах де Голль розмірковує над реформою війська та взаємовідносинами між військом і політикою. У трактаті 1924 року «Чвари у ворожому стані» він уперше висловлює думку, що політика мусить переважати над війною.

Перший власний політичний проект де Голля стартує 18 липня 1940 року. «Вільні французи» під славним хрестом Лотарингії стають пліч-о-пліч на захист старої доброї Франції. Дебют був дуже успішним: одним з перших, хто визнав (ще тоді!) політичний талант де Голля, був Вінстон Черчілль. Де Голль стає на чолі Вільного французького війська. 27 жовтня того ж року він створює керівний орган — Раду оборони Імперії. Саме так — ішлося про Імперію. Тодішній де Голль — палкий прихильник збереження фран­цузької колоніальної імперії у її кордонах, а це величезні території в Африці, Азії, Південній Америці, у Карибському морі, Тихому та Індійському океанах. Імперія така сама всеосяжна, як і війна, що нуртувала навколо. Після захоплення німцями Радянського Союзу та бомбардування японцями Перл-Гарбору патріотичний і амбіційний генерал розуміє, що треба ще більше згуртувати рішуче налаштовану частину нації — і створює Французький комітет національного ру­ху Опору. Це був авангард «тилової» боротьби з окупантами. Можна сказати, що де Голль взяв тоді на себе і зовнішню, і внутрішню політику неіснуючої держави. Неіснуючої — бо з волі колишнього начальника де Голля маршала Петена Франція перетворилася на провінцію Рейха.

Переїхавши 1943 року до Алжиру, де Голль разом з маршалом Жіро влаштовують уряд Франції у вигнанні — точну копію уряду УНР у екзилі. Відтоді рухом Опору керують з цієї африканської країни. Для Франції, зокрема, для де Голля Алжир — окрема сторінка. Генерал неодноразово пов’язував свою долю з цим задумливим краєм помаранчевих пустель і сповненого магії минулого. Військо де Голля веде активні дії у Північній Африці та Італії, а згодом бере безпосередню участь у звільненні Франції. 3 липня 1944 року союзники утворюють Тимчасовий уряд Французької Республіки. Його очолює наш герой. Можна сказати, що з цієї дати починається відлік де Голля — першої людини в державі.

Де Голлеві Франція завдячує тому, що відразу після війни вона не перетворилася на політичний додаток США. Рішучість і швидкість, з якими генерал встановив у Франції владу національного уряду, дали змогу уникнути задуманого американцями запровадження режиму AMGOT (Allied Military Government for Occupied Territories — Спільний військовий уряд на окупованих територіях). Висадившись 6 червня 1944 року на нормандському узбережжі, генерал наполіг, жорстко натиснувши на головнокомандувача союзного війська Ейзенхауера, на якнайшвидшому звільненні Парижа, тоді як свою армію він скерував на схід, не заходячи до столиці.

Генерал з’явився у Парижі наступного ж дня після його звільнення. Він одразу ж зайняв будівлю Військового міністерства на вулиці Сен-Домінік. Таким чином він хотів засвідчити, що Республіка не припиняла свого існування, а уряд Віші був лише тимчасовим відхиленням. Після цього він вирушив до Ратуші, де виголосив історичну промову, в якій наголосив на чільній ролі французів у звільненні країни. Так він хотів показати американцям, англійцям та іншим союзникам, що не дозволить панування у Франції когось іншого, крім титульної нації.

Завдяки де Голлю Франція встала з руїни війни напрочуд швидко, набагато швидше, ніж Німеччина, Польща, Румунія, Австрія та інші країни, якими прокотилася Друга світова. Відтак генерал не перебрав на себе всю повноту влади; чільну роль виконувала інша людина — голова Національних зборів Фелікс Гуен, тоді як де Голль взявся за відбудову країни, організацію вільних виборів, реставрацію інфраструктури Республіки, економічне та суспільне осучаснення.

20 січня 1946 року генерал подає у відставку. І майже одразу засновує чергову політичну силу «під себе» — RPF (Rassem­blement du peuple franзais — Об’єднання французького народу). Поштовхом до цього стало неприйняття Національними зборами задуманого ним проекту нової Конституції та очевидне ігнорування французами політичних процесів у державі. Новий рух одержує приголомшливу перемогу на парламентських виборах восени 1947 року. За задумом де Голля нова політична сила повинна була являти собою не партію, а політичний блок, до якого він закликав усіх, крім «сепаратистів» — Комуністичної партії. Ця остання стала головним суперником RPF на виборах.

1953-1958 роки стали для генерала своєрідним, за його власним висловом, «випробуванням пустелею». Усамітнившись у маєтку в Коломбе-ле-Дез-Егліз, він заглиблюється у спогади й створює один з найвидатніших зразків французької мемуаристики — «Спомини про вій­ну». Фактично це був час самопізнання, осмислення пройденого шляху, намагання осягнути майбутнє. Де Голль багато подорожує (Північна Африка, Сахара, Антильські острови, французькі території в Тихому океані) та іноді приймає відвідувачів у своєму паризькому кабінеті на вулиці Сольферіно.

Наступний етап життя генерала тісно пов’язаний з Алжиром. З 1958 року він майже постійно мешкає в цій північноафриканській країні. Де Голлю спадає на думку запропонувати алжирцям новий принцип співіснування з Францією. 8 січня 1961 року відбувся референдум, на якому мешканці Алжиру повинні були визначитися — жити їм у незалежній державі чи у французькій колонії. 75% сказали «так». Утім, не все було так просто. Генералові довелося вступити в боротьбу одразу з кількома силами, які не хотіли відокремлення Алжиру: рухом алжирських французів, партією FLN та хунтою французьких генералів. Перемовини між де Голлем та його прибічниками, з одного боку, та Жоржем Помпіду, FLN та головою Міністерства у справах Алжиру Луї Жоксом, з другого, тривали більш як рік і закінчилися славетною Евіанською угодою, за якою Франція визнавала результати референдуму, і Алжир таким чином ставав незалежною країною.

Де Голль став президентом Республіки. Значною мірою посприяла цьому алжирська криза. Держава виявилася недієздатною перед обличчям можливого спалаху нової — африканської — війни. 29 травня 1958 року тодішній президент ФР Рене Коті закликав «найвидатнішого з-поміж французів» посісти найвищу в державі посаду. Де Голль згодився сформувати уряд, який був ухвалений Національними зборами. Депутати згодилися на все, навіть на конституційну реформу. Надто жахливою виявилася остання війна, аби вв’язуватися у нову.

Протягом кількох років Франція зазнала карколомних змін: алжирський референдум, Евіанська угода, перегляд Конституції, введення в дію полі­тики регіоналізації, реформа Сенату тощо. Країна входила до Європейського економічного союзу — передвісника ЄС — активно модернізувалася; знаменитий фінансист Антуан Піне запропонував і провів грошову реформу, яка назавжди закарбувалася в нашій пам’яті завдяки популярному в СРСР французькому кіно (пам’ятаєте «нові-старі» франки?).

Потім був незабутній 1968-й. Не тільки рік барикад, проголошення сексуальних свобод та лега­лізації маріхуани — рік зародження нової політичної і мистецької еліти, нової свідомості. У 1968-му загинула післявоєнна Франція, народилася нова — Франція Фуко, Дельоза, Деньов, Помпіду та багатьох інших. Усі керманичі сучасної Франції, актори, режисери, композитори, письменники, правозахисники — вихідці з 1968-го. І дозволив його, не придушив (хоча цілком міг це зробити!) Шарль де Голль. Разом із затвердженням нової Конституції та наданням незалежності Алжиру — це його найбільша заслуга.

Невдала спроба перебудови Сенату призвела до відставки генерала 28 квітня 1969 року. Він знов усамітнюється у своєму маєтку і продовжує писати мемуари. Через півтора року він помер. Це був останній подих старої Франції. «Почуваюсь я досить непогано», запевнив він журналістів на прес-конференції 1965 року. «Та будьте впевнені: колись я таки помру!» Людина, яка уособлювала стару колоніальну систему, свого часу дала свободу найбільшій колонії; людина, яка починала блискучу кар’єру у відомстві зрадника Петена, згодом ви­креслила зі сторінок історії режим Віші та провела блискучі демократичні перетворення; людина, яка зробила все, аби на чолі Франції не стали союзники, власною рукою ввела Париж до клубу ЄЕС і поклала початок грошовій реформі, яка тридцять років потому призведе до остаточного зникнення франка і появи євро. Де Голль став своєрідним живим містком між старою і новою Францією.

«Я вільний француз.
Я вірю в Бога і в майбутнє моєї батьківщини.
Я не належу нікому.
У мене є місія, одна тільки місія — продовжувати боротися за звільнення моєї батьківщини. Урочисто присягаюся, що не належу до жодної політичної сили, не підтримую жодного політика, ким би він не був — чи то центристом, чи то консерватором, чи то ліваком.
У мене є лише одна мета: звільнити Францію».
(з «Єгипетського щоденника», 20 квітня 1941 року)