ДИКТАТОР-ДЕМОКРАТ

У житті генерала Піночета до 1973 року не було яскравих сторінок. Він не був ні рятівником батьківщини від окупантів, як Де Голь, ні улюбленцем натовпу, як Перон, ні аристократом, який за правом народження претендував на особливе становище в суспільстві, як Маннергейм. Піночет був 60-річним служакою, батьком п’ятьох дітей, який чесно і нудно пройшов усі східці військової кар’єри.

Він народився 1915 року у Вальпараїсо в родині митного чиновника. Предки генерала по батьківській лінії походили з Британі, по материнській — з Басконії. Батьки були релігійними людьми, і сам Піночет став зразковим католиком.

Найімовірніше, військова кар’єра Піночета визначалося не якостями особистості, а соціальними обставинами. Генерал любив музику і книжки, мав велику домашню бібліотеку. Частину своєї військової кар’єри він був професором у Військовій академії, писав наукові праці з географії, геополітики та військової історії. Став членом Національного географічного товариства, хоча особливих успіхів як учений не виявляв.

У Латинській Америці успішна кар’єра для небагатого юнака із середнього класу могла бути пов’язана лише з армією. Тож Августо довелося зосередити увагу на військовій підготовці, загартовуватися фізично, займаючись боксом, плаванням.

Він належав до поко-ління, юність якого припала на Велику депресію 20–30-х. Про те, що таке розвал економіки, те покоління знало на власному досвіді, на відміну від післявоєнної золотої молоді, яка схилялася до соціалізму.

Піночет сам економікою ніколи не займався, але в 50-х роках прослухав в університеті Сантьяго курс суспільних наук, а за деякими відомостями, ще закінчив школу бізнесу в США. Головними етапами кар’єри Піночета стали навчання в Піхотному училищі, Школі сухопутних військ та Військовій академії. У проміжках між навчанням — гарнізонна служба. Потім — робота в чилійській військовій місії США і викладання. З 1959 року він — начальник штабу дивізії. У серпні 1973 року Альєнде призначає його головнокомандувачем чилійської армії.

На початку 70-х рр. минулого століття у Чилі відбувалося щось неймовірне, навіть за латиноамериканськими мірками. Адміністрація президента Альєнде дуже сміливо експериментувала з економікою. Витрати уряду постійно зростали, Центробанк не встигав друкувати гроші, а підприємства приватного сектору потрапляли під контроль держави. Спочатку здавалося, що ліворадикальна стратегія економічних перетворень результативна. Зростав ВНП, збільшувалися реальні прибутки, спадала інфляція. Проте невдовзі у чилійців виявилося так багато грошей, що товари позникали з прилавків магазинів. Люди дізналися, що таке дефіцит. Тепер більшість товарів придбавали на чорному ринку. Ціни зростали швидше, ніж грошова маса. Населення перестало вірити в державну політику контролю за цінами.

 1972 року інфляція становила 260%, збільшившись порівняно з 1971 роком у 12 разів, а 1973 року — більш як на 600%.

Підприємства замість збільшити виробництво товарів збільшили ціни. 1972 року виробництво скоротилося на 0,1%, а 1973-го — вже на 4,3%. Реальні прибутки стали нижчими, ніж до приходу Альєнде до влади. 1973 року уряду довелося зменшити витрати на заробітну плату і соціальну допомогу.

Спочатку офіційні особи запевняли, що дефіцит і чорний ринок є результатами контрреволюційних дій реакційних груп і ворогів народу, але з 1973 року уряд був вимушений поглянути правді в очі і вдатися до певних мір.

Ось тут і стало чітко видно, що за зовнішньою широкою народною коа-ліцією, очолюваною Альєнде, стоять, головним чином, люди з комуністичним менталітетом. Уряд замість повернутися до системи ринкового регулювання остаточно перейшов до чисто адміністративних методів стабілізації — сформував Національний секретаріат з розподілу. Приватним підприємствам нав’язували угоди, від яких відмовитися було досить важко. Розподіл товарів відбувався через нормовані пайки з 30 основних продуктів харчування.

Це вже був шлях до національної катастрофи. Сьогодні, коли майже всі комуністичні режими розпалися, неважко дійти такого висновку. Але тоді ще багато хто вірив в Альєнде. Стати на шляху законно обраного президента було не так вже і просто. Ще 1970 року під час приходу Альєнде до влади стояло питання визнання нового уряду військовими. Тоді армія розкололася на дві частини: перша — намагалася здійснити переворот, друга — зберігала лояльність до влади.

Путчисти задля контролю над армією намічали усунути трьох впливових генералів, які стали на бік уряду — Рене Шнейдера, Карлоса Пратса і Августо Піночета. Шнейдера вбили 1970 року, і він залишився в пам’яті народним героєм. Пратс і Піночет вижили, але їхні шляхи розійшлися.

Пратс став опорою Альєнде, головнокомандувачем чилійською армією. 1972 року він згодився увійти до складу уряду. Піночет теж довго залишався лояльним до влади, але 23 серпня 1973 року він змінив своє рішення. Під тиском Піночета Альєн-де усунув Пратса з поста головнокомандувача, оскільки стало очевидно, що той ніяк не в змозі утримати армію від антиурядових дій. Головнокомандувачем став Піночет, який, на думку президента, мав у військових авторитет. У цьому Альєнде не помилявся, але він помилявся в іншому — Піночет вже не був лояльним генералом. Взявши під контроль всю армію, він менш як за три тижні організував путч.

Переворот був кривавим. 11 вересня президентський палац «Ла Монеда» взяли штурмом. Невідомо, Альєнде загинув зі зброєю в руках чи то сам застрелився. Загалом 2 279 його прихильників (або просто випадкових людей, що потрапили в лещата військових репресій) було вбито, ще й з дивовижною жорстокістю. Ще кілька тисяч в’язнів концтаборів та вимушених емігрантів тією чи іншою мірою потерпіли.

Однією з жертв режиму став Пратс. Його в Буенос-Айресі підірвали разом з автомобілем в рамках кампанії переслідування політичних суперників, яка була розв’язана піночетівською розвідкою.

Влада у Чилі перейшла до колегіального органу управління — військової хунти. Але вже наступного року Піночет став єдиним лідером країни. Спочатку так званим верховним головою нації, а потім — президентом.

Економічна реформа стала головною справою в епоху правління Піночета. Для виведення країни з кризи було запрошено молодих економістів, яких називали «чиказькими хлопчиками», оскільки вони закінчили кузню ліберальних кадрів того часу — Чиказький університет. Часи змінювалися і традиційні центри найлівішого американського інтелектуалізму дали найстійкіших реформаторів правого спрямування.

Фінансова стабілізація і перехід до швидкого зростання основувалися на рецептах, які відтепер стали стандартними. Лібералізація, зняття обмежень на ведення бізнесу, збалансованість бюджету, приватизація, свобода зовнішньоекономічних зв’язків, побудова пенсійної системи накопичувального типу. Зрештою, саме завдяки застосуванню цих заходів Чилі стала процвітаючою країною Латинської Америки, вільною від ліворадикальних експериментів і військових переворотів.

Але перехід до ста-більного економічного зростання відбувся не одразу. В економіці сталися дві сильні кризи — 1975-го і 1982 років. У ці важкі для країни моменти багато залежало від Піночета. Навряд чи він міг до ладу зрозу-міти, чому вільний ринок давав такі збої. Але цей диктатор вірив у лібералізм. А тому на зміну ліберальним «хлопчикам» прийшли ультраліберальні. Диктатор вірив у демократію. 1978 року з’явився закон про політичну амністію. Режим зупинив репресії і цим показав, що він дуже відрізняється від традиційних диктаторських режимів, які змінювали один шквал терору іншим.

1980 року було проведено плебісцит за конституцією. 67% населення підтримало конституцію Піночета, згідно з якою він став легітимним президентом країни, а не генералом-узурпатором.

Звичайно, не варто повністю довіряти результатам цього плебісциту, який проводився в умовах військового режиму: багато хто схильний вважати, що його результати було сфальсифіковано. Але попри все з 1985 року розпочався активний діалог влади з опозицією щодо подальшого розвитку країни. Цей діалог не перервав навіть замах на Піночета, який стався 1986 року за участі прокомуністичного фронту імені Родрігеса, тон в якому задавали досвідчені бійці, загартовані у нікарагуанських конфліктах, які мали зброю завдяки нелегальним поставкам з Куби.

Кортеж автомашин обстріляли на гірській дорозі, яка з’єднувала Сантьяго з приміською резиденцією генерала. Проте Піночет не став використовувати замах для нових репресій. «Я — демократ, — казав він, — але в моєму розумінні цього слова. Усе залежить від того, що вкладати у поняття демократії. Наречена може бути дуже гарною, якщо молода. І може бути бридкою, якщо стара. Але обидві є нареченими».

На думку Піночета, демократія бридка, але не можна заперечувати, що генерал зрештою повівся як демократ. 1988 року було проведено новий плебісцит про те, чи повинен генерал залишатися президентом до 1997 року. Піночет його програв і погодився відійти від керівництва країною. З 1990 року Чилі повернулася до демократії. Піночет залишався командувачем сухопутними військами до 1998 року, а також довічним сенатором. Його не увінчали лаврами рятівника вітчизни, але й не оголосили злочинцем. Попри розкол чилійців на дві великі групи у питанні ставлення до епохи правління Піночета країна вирішила не занурюватися у політичні конфлікти з приводу свого минулого.

У вересні 1998 року Піночет прибув у Велику Британію на лікування. Іспанські служби, які розслідували зникнення іспанських громадян в Чилі під час правління Піночета, каналами Інтерполу ініціювали його арешт. 17 жовтня в Лондоні колишнього диктатора заарештували. Після заяви міністра внутрішніх справ Джека Стро про нездоров’я генерала, через яке він не може постати перед судом, у березні 2000 року Піночету дозволили повернутися до Чилі.

Того самого місяця до влади у Чилі прийшов перший після Альєнде президент-соціаліст Рікардо Лагос. У січні 2001 року чилійський суд постановив притягти Піночета до відповідальності за порушення прав людини. Півтора місяці він був під домашнім арештом. У липні 2002 року Верховний суд країни вирішив: через свій душевний стан Піночет не може постати перед судом, тож всі звинувачення з генерала було знято. Через кілька днів після того Піночет полишив пост довічного сенатора.

У наступні роки було ще кілька спроб притягти Піночета до суду за фінансові злочини і порушення прав людини, але щоразу за допомогою своїх юристів, які посилалися на поганий стан здоров’я генерала, він уникав відпо-відальності.

30 жовтня 2006 року Піночет знову опинився під домашнім арештом — п’ятим від 1998 року. 25 листопада 2006 року йому виповнився 91 рік. З цього приводу генерал оприлюднив заяву, де йшлося про його любов до Чилі і пояснювалися мотиви його дій: намагання зміцнити країну, уникнути її розпаду. Наступного дня його визнали винним у справі про страту 1973 року двох охоронців Альєнде. Суд призначив Піночету залишатися під домашнім арештом. 3 грудня 2006 року він пережив серцевий напад і був госпіталізований. Колишньому диктатору зробили ангіопластичну операцію на серцевих судинах.

10 грудня 2006 року лікар Хуан Ігнасіо Вергала повідомив журналістів, що Піночет помер у військовому госпіталі в оточенні членів своєї родини. 24 грудня опублікували лист Піночета до чилійців, який він заповідав оприлюднити після своєї смерті. Генерал стверджував, що переворот 1973 року був необхідний, щоб запобігти громадянській війні, а подальша боротьба з комунізмом виправдовувала максимально жорсткі заходи. За словами Піночета, в роки правління його долею стало «вигнання», але він не приховує гордощів через те, що йому вдалося не допустити марксистів до влади.